Украинская хата, кухня, сувенир, картины, девушки, песни Украинские сувениры, национальная кухня и новые рецепты, тексты народных песен и современных исполнителей найдете у нас! Внимание, сайт создан и держится на личной инициативе студентов и нуждается в серьезной реконструкции, всем кому небезразлична тематика нашего сайта, большая просьба помочь, кошелек WM Z942203309218 ... Не останьтесь равнодушны к этому островку украинской культуры! В наших планах сделать сайт современным, удобным и еще более полезным для вас.


Разделы

Украинская кухня
украинская кухня

Украинский сувенир
украинский сувенир

Украинские костюмы
украинские костюмы

Украинские девушки
украинские девушки

Украинские песни
украинские песни

Знаменитые украинцы

История Украины

Валюта Украины

Партнерские сайты

Все для мобильника
Познакомиться с иностранцем

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ


Попередня    Головна    Наступна





Вступ



1. Матеріал, що є в руках дослідників історії української літератури, далеко не охоплює всього, що писано в Україні. З найстарішої літератури 11 — 13 ст., що були, як знаємо, часами високого літературного розвитку, дуже багато загинуло в часи татарської навали, нападів кримських татар, в добу руїни, зміни літературного смаку, релігійної боротьби 16 — 17 ст. Не на багато ліпше і з пам’ятками доби другого розквіту, 16 — 17ст.: політичний та культурний занепад кінця 18 та 19 ст., зміна літературної мови наприкінці 18 ст., пізніше «неактуальність» полемічних творів кінця 16 — початку 17 ст. зробили унікатами навіть друковані видання того часу, які, здавалося б, мали кращі умови для збереження, ніж рукописи. Майже те саме повторюється і з літературою 19 ст., багато творів залишалося в рукописах протягом десятків років (навіть твори Шевченка та інших найвидатніших поетів та письменників). До політичного занепаду приєдналася наприкінці століття денаціоналізація. Було дуже мало установ або осіб, що збирали б українську книгу, рідко яка книга виходила більше ніж одним виданням і т. д. І в 20 ст. повторюється те саме, лише зникають зі світу Божого вже не тільки книги, але й їх автори.

Отже, майже в усіх періодах історії української літератури маємо справу лише з фраґментами та уривками минулого. Розуміється, і з уламків можна настільки зрозуміти «дух» минулих часів, щоб судити про літературний смак та вміння письменників тих часів.

Історія літератури — наука молода. До кінця 18 ст. праці про стару літературу були здебільшого суто бібліографічні, тобто каталоги творів, лише іноді до назв творів додавали переказ змісту або біографічні дані про авторів. Лише в 19 ст. почали обробляти історично-літературний матеріал з того або іншого принципового погляду. Але погляди змінювались протягом століть кілька разів. Простежмо коротенько історію дослідження української літератури, — так ми зазнайомимось із зміною поглядів на завдання історії літератури як науки і побачимо, як увесь час збільшувався матеріал та робились спроби різнобічніше його освітлити.

2. Треба належно оцінити вже працю українських письменників 17 та початку 18 ст. Вони позбирали чимало старого матеріалу та врятували його для нас. Українські літописці — Самовидець, Граб’янка, Величко або навіть Єрлич, що писав по-польськи, — позаписували до своїх «літописів» чимало уривків старих творів, а іноді й цілі невеликі обсягом твори. Правда, це майже виключно літературні пам’ятки не старші від 16 ст. Глибше у давнину заглядали автори сухіших викладів, — напр., автор «Синопсису» — історії України (та й історії східних слов’ян загалом), починаючи з найдавніших часів. А втім, автори «Синопсису» та інших творів цього типу повиписували матеріал з старих літописів та усистематизували його не завжди об’єктивно.

Більше значення мала праця тих старих учених, що мали справу з пам’ятниками релігійного змісту. До них належать видавці слов’янського тексту «Києво-Печерського Патерика» та його польського перекладу, і зокрема автор великих «Четій-Міней» (збірки житіїв святих) св. Дмитро Туптало-Ростовський. Пізніші вчені, аж до наших днів, ще не вичерпали остаточно праці цих, на свій час видатних наукових працівників. Хоч св. Дмитро і мав на меті насамперед подати цікавий з літературного боку та вартісний релігійно-повчальний матеріал для читання, він не зупинявся перед використанням старих рукописів та критичною їх обробкою. Так, напр., у житіях св. Кирила та Методія він використовує рукописи найстаріших т. зв. «паннонських» житій, що їх модерна наука відкрила лише в половині 19 ст. (1843), користується якимсь грецьким текстом, що його й досі не знайдено.

Чималу користь науці принесли ті скромні любителі старовини, що переписували в свої приватні збірки старі пам’ятки, напр. апокрифи, повісті, вірші тощо.

Це був час збирання матеріалу. З наукового погляду підходили до цього матеріалу лише нечисленні вчені, зокрема професори Київської Академії або письменники-вчені, як св. Дмитро Туптало. Працю такого ж типу провадили деякі письменники і в 18 та навіть ще в 19 ст., найчастіше з духовенства. Вони подавали списки старих письменників і їх творів, списки, що не завжди сполегливі та точні.

3. Більше значення мають праці тих учених 19 ст., що почали друкувати окремі старі рукописи, не перевіряючи їх за іншими списками, не даючи коментарів та поправок. Так робилися в 18 ст. видання старих літописів, так видрукував К. Калайдович 1821 р. пам’ятки 12 ст. Так друкували ще й протягом усього 19 ст. старі твори релігійної літератури різні духовні часописи. Іноді так друкували рукописи і вчені, що розуміли потребу перевіряти тексти, порівнювати тексти різних списків, тощо. Бо безнадійним здавалося шукати дальших рукописів у часто зовсім неприступних бібліотеках. У 19 ст. почали іноді робити спочатку рукописні, а потім фотографічні видання копій окремих рукописів. Якщо рукопис був унікальний, добре видання такого типу могло б бути цілком доцільним та корисним; на жаль, копії не завжди були бездоганні. Ще й у 20 ст. окремі вчені іноді подавали копії рукописів у своїх звітах про відвідини якоїсь книгозбірні. Навіть наукові часописи, як славетної пам’яті «Киевская Старина», не ухилялися від друкування відписів пам’яток, часто виконаних аматорами, які робили помилки або невдалі поправки.

Розуміється, вчені не обмежуються виданнями текстів. Починаються спроби ширше освітлити літературу хоча б якоїсь окремої доби. Це «освітлення» було спочатку переказуванням змісту пам’яток та деякими заувагами. Перші спроби таких оглядів української літератури належали романтикам. Романтики вважали «слово» одним із найцінніших елементів культури, тим витвором культури, що в ньому виявляються найглибші складники людського духу загалом, національного духу кожного народу зокрема та «духу часу» кожної епохи. З цього погляду література і народна словесність кожного народу заслуговують на якнайширшу увагу.

Щодо української літератури та народної словесності, то романтичних спроб зрозуміти її було небагато. Це були, наприклад, відома стаття Миколи Гоголя про українські народні пісні, деякі замітки Максимовича (в його виданні українських пісень та в інших історично-літературних працях), Амвросія Метлинського, нарешті Костомарова — в його дисертації про народну словесність як історичне джерело, в нарисі у виданні «Поезія славян» (вид. Ґербеля 1871 р.) та статті «Дві руські народності». З чужинців заслуговує уваги спроба професора московського університету Ст. Тевирьова в його історії старої «руської» літератури схарактеризувати духовні основи старої української літератури. Шевирьов у деяких випадках відзначає українські («малоруські») риси в стилістиці навіть найстаріших пам’яток (напр. в «Моленії Даниїла»), зближуючи їх з модерними творами авторів-українців (Гоголя).

На жаль, серед романтиків, українських чи чужих, не знайшлося нікого, хто спромігся б на синтетичний огляд, хоча б і невдалий, хоча б окремої епохи української літератури. До того ж, в романтичному погляді на літературу було чимало хибного: з одного боку, невиразне уявлення про динаміку розвитку літератури, про те, що кожна епоха має свій літературний та мовний характер, свій «смак», свій «стиль»; з другого — переконання, що народна словесність, як ми її знаємо тепер, майже тотожна з прастарою народною словесністю. Дехто з українських романтиків, напр. Куліш, навіть уважав сучасну українську мову властивою «праруською» або «староруською» мовою «серця народу» та цілком відкидав літературу 11 — 18 ст. як писану «штучною», «академічною» мовою, продукт «академічної тьми»...

Українська романтика пережила період «мертвих років» після 1848 р. (епоха Баха в Австрії та останні роки царювання Миколи І в Росії) і україністика, що відродилася в 60-х роках, зв’язана з новими духовними течіями епохи. Ці течії, щоправда, не були одноманітні. З одного боку, це були течії «наукового позитивізму», тобто збирання фактів без їх інтерпретації; з іншого — соціальний та політичний радикалізм. Обидві течії дали дещо цікаве та корисне для науки, але були цілком сліпі до багатьох проблем та сторін історії літератури. Найгірше ця однобічність позначилася на дослідженні саме української літератури.

Працівники в галузі збирання фактів та критики текстів дали чимало праць, які, правда, стосувалися переважно старої доби української літератури. Найвидатнішими вченими цього напряму, що його звичайно називають філологічним, були: І. Срезневський, М. Тихонравов, Сухомлинов, А. Пипін, а спеціально над українською літературою працювали О. Огоновський, М. Петров та М. Дашкевич, який подав цінні доповнення до «Історії української літератури 19 ст.» Петрова. Але їх праці являли собою лише збірки матеріалів. Найбільше значення мають ті праці, що подають тексти, бо видання текстів тепер намагаються давати «критичні», тобто за найстарішими рукописами, звіреними з іншими списками. Крім того, подають чимало іншого матеріалу, зокрема відкривають для старої літератури візантійські, а для нової західноєвропейські та слов’янські джерела, ориґінали перекладів або взірці наслідувань.

І на початку 20 ст. ця праця продовжується, причому критиці тексту, встановленню найстарішої форми пам’яток та історії їх передачі й далі відводиться найбільше уваги. Ці праці часто дуже ґрунтовні, іноді бездоганні. Найважливішими дослідниками того часу були І. Франко та акад. В. Перетц, що зумів зацікавити чимало молодих учених суто українськими темами та виховати цілий шерег учнів-українознавців. Поруч них треба поставити дослідників-чужинців, словенця акад. В. Яґича, росіян А. Соболевського, М. Сперанського та В. Істріна. Останній, хоч і ворог «українства», має найбільші заслуги у виданні текстів та встановленні, що деякі важливі пам’ятки, які давніше вважалися за болгарські, насправді належать до старокиївської літератури.

Окремим шляхом ішов акад. А. Шахматов, що працював переважно над літописами; він знайшов у них сліди праці різних авторів та рештки втрачених творів старої літератури. Його праця стимулювала роботу багатьох послідовників.

Треба, одначе, сказати, що праця прибічників філологічного методу в історії слов’янських літератур не досягла такої досконалості, як праця класичних філологів та дослідників західноєвропейських середньовічних літератур. По-справжньому критичних видань текстів у нас і досі небагато, а зразкових досліджень ще менше, хоч праця дослідників цього напряму провадиться далі й досі (згадати хоч би книгу В. Адріянової-Перетц про літературні твори про св. Олексія та працю О. Ристенка про св. Юрія та дракона). Велике значення мають праці філологічного напряму про літературу 16 — 18 ст., що на неї давніше майже не зверталася увага, але ці праці часом менш вартісні, ніж дослідження старої літератури.

Незважаючи на енергію багатьох дослідників, чимало старих текстів навіть не видані задовільно; до них належать такі пам’ятки, як «Ізборники» 1073 та 1076 рр., проповіді Кирила Туровського, більшість анонімних проповідей тощо. Дещо взагалі неприступне через цілковитий брак видань, напр., значна кількість релігійних текстів, хоч вони мають велике значення для характеристики літературного стилю та його розвитку (напр., «Ліствиця» Іоана «Ліствичника»).

На другому боці в часи поромантичні стоять прибічники соціально-політичного дослідження літературних творів. З українських дослідників дуже гостро поставив вимогу такого методу М. Драгоманов ще в 70-х рр. Завершенням дослідження літератури в цьому напрямі була відома історія українського письменства Сергія Єфремова. Після большевицької революції соціально-політичний підхід починає опановувати історію української літератури, дедалі посилюючись після розгрому Української Академії Наук, а потім після другої світової війни. Старіші дослідники стояли майже виключно на засадах народництва, радянські — на засадах марксизму. Але спільне в них — шукання в творах старої й нової літератури рефлексів, відображення соціального та політичного життя в часи постання творів. Літературні твори часто розглядаються лише як джерело для пізнання соціальних та політичних умов їх часу. Правда, коли народники приходили до своїх висновків унаслідок вільного дослідження, сучасні радянські дослідники стоять під тиском різних «директив», що часто вже наперед визначають ті висновки, до яких дослідники мусять прийти. Спільною рисою всіх дослідників соціально-політичного напряму є оцінка літературних творів з погляду їх корисності для «народу», «пролетаріату», «революції» і т. д. Сама по собі така оцінка може і не шкодила б дослідженню пам’яток, але для дослідження здебільшого вибирають пам’ятки, що відзначаються «народолюбством» або подібними «позитивними» властивостями, а з другого боку оцінюють старі пам’ятки не з погляду їх доби, а з погляду сучасних дослідників політичних програм, що робить суди дослідників неісторичними та необ’єктивними.

І дехто із згаданих вище представників філологічної школи не вберігся від поверхових судів соціально-політичного характеру (напр., Пипін, а іноді й Франко).

Праця поромантичної доби не обмежувалася тільки філологічним та соціально-політичним напрямами. Треба згадати ще два напрями, які мали місце і в дослідженні української літератури. З одного боку це був «духовно-історичний» напрям, з другого — шукання «впливів» (що його дехто презирливо охрестив «впливологією»).

«Духовно-історичне» дослідження літературних творів спрямоване на відкриття в них елементів світогляду авторів чи світогляду, характерного для всієї доби або окремих течій. Треба сказати, що представників такого «духовно-історичного» дослідження було дуже мало — це були почасти історики церкви, що шукали християнських основ старої літератури, почасти представники інших течій, здебільшого філологічної, що принагідне знаходили окремі характерні риси в тих або інших пам’ятках. За єдиного послідовного представника духовно-історичного методу, що його праці, правда, лише рідко стосуються української літератури, треба вважати Ф. Буслаєва, який почав свою наукову діяльність ще за часів романтики.

Кількість шукачів «впливів» була величезна; таке шукання зробилося навіть модою і приводило до того, що в творах окремих авторів не бачили майже нічого ориґінального: все зводилось до запозичення в інших авторів (напр., Шевченко майже до всіх своїх тем та до чималої частини окремих мотивів та образів прийшов, мовляв, під впливом польських романтиків). Часто проста схожість теми вже вважалася за доказ «впливу»; такими є праці В. Рєзанова про старий український театр, що цінні з іншого погляду. Корисним треба визнати головне шукання джерел впливу в старій літературі, де їх шукали найменше.

«Духовно-історичні» дослідження часто перетворювалися на «культуpно-іcтоpичні». Прикладом цього є вже Буслаєв, що зв’язує історію літератури з історією мистецтва. Шукання впливів іноді набирало форм шукання паралелей без твердження, що один автор запозичив щось від іншого; такий погляд часто зустрічаємо в поліглота Олександра Веселовського.

Окремо стоїть засадна, але незакінчена історія української літератури М. Грушевського. Він з надзвичайною ерудицією та володінням різними науковими методами поєднав у своїй праці філологічний, духовно-історичний та соціально-політичний методи. Завдяки цьому, а також завдяки знанню чужомовної європейської наукової літератури, йому вдалося подати досі неперевершену картину старої української літератури і фольклору. Найориґінальніші та найцінніші його думки на духовно-історичні теми.

4. Широкий розквіт історично-літературного дослідження після революції 1917 р., зокрема праця Української Академії Наук, мали величезне значення, уможлививши видання праць представників майже всіх згаданих вище напрямів поромантичної доби.

Цілий шерег дослідників виступив з новими поглядами, що зв’язані з стилістичним аналізом літературних творів. Раніше працювали над питаннями стилю лише творів письменників останнього часу, та й то не завжди. Деякі зауваги в цьому напрямі щодо старішого письменства зустрічаємо лише в школі Перетца. Деякі стилістичні уваги, але в дуже несистематичній та суб’єктивній формі, давали також деякі представники літературної критики (Євшан).

Не без впливу новітньої європейської науки та російського т. зв. «формалізму» (В. Шкловський та інші) почалося дослідження з формального погляду літературних творів української літератури. М. Зеров, П. Филипович, В. Петров, О. Дорошкевич, Б. Якубський, О. Білецький та інші — дали низку монографій та синтетичних праць, що в них подано розгляд не лише змісту, але й форми творів, переважно нової української літератури. Лише почасти формальний аналіз торкнувся й старої та «середньої» доби української літератури. Серед українських дослідників майже не було представників крайнього формалізму, які були серед росіян та іноді твердили, що зміст літературного твору взагалі не має ніякого значення або що він цілком залежний від форми. Дослідження форми в творах української літератури майже ніколи не відокремлювалося від уважного аналізу змісту, який на Радянській Україні, правда, занадто часто освітлювано з погляду «марксизму». До того представники українського формалізму були здебільшого добре вишколені філологічно і зуміли подати чимало цінних критичних видань пам’яток української літератури. Можна говорити про цілком новий період дослідження історії української літератури.

В цій книзі робимо спробу використати досягнення всіх вищеподаних течій, не іґноруючи навіть тепер застарілих романтиків. Але велику увагу буде присвячено тим питанням, що досі недостатньо висвітлювалися: питанням формальним та питанням періодизації.




* * *


5. Першим питанням, на яке треба звернути увагу, є мова. Нас цікавитиме не стільки історичний розвиток мови, скільки її «багатство» та використання різних «шарів» мови. Кожна жива мова не є цілком стала, нерухома та не є однакова в усіх частинах певної мовної території та в різних колах людей, що говорять цією мовою. 1. В кожній мові є архаїзми (старі слова), що ще вживаються в літературі лише в деяких випадках, напр. в урочистій промові; та новотвори, неологізми. Це — «історичне» розшарування мови. 2. Поруч цього є слова, форми, вирази, що вживаються лише на певній території. Зокрема зв’язана з територією вимова тих самих слів (пор. укр. «свобода» та «свобода» тощо). Це — діалектизми. 3. Нарешті, в кожній мові є «жарґонізми» або «apґотизми» — тобто різні слова, вирази, звороти, що вживаються людьми певної соціальної групи (селяни, крамарі, робітники певної професії, студенти, злодії тощо). І з мовних засобів «жарґонів» чи «арґо» може користуватися література так само, як користується вона діалектами та історичними шарами мови.

До того ж ці шари мови (історичні, територіальні, соціальні) мають для звичайного, «пересічного» читача певне забарвлення: поруч слів «звичайних» (стіл, голова, життя) зустрічаємо слова, що мають те або інше забарвлення: або «вульґарне», «простонародне», «низьке» (такі вирази, як «ляпаса дати», «вліпити макогона» в «Енеїді» Котляревського; а є слова, що їх навіть не вживають на письмі), — або, навпаки, «високе», урочисте, піднесене (як церковні слова у Шевченка). І вжиток слів того або іншого шару мови характеризує мову певного літературного твору, або напряму, або автора.

6. Мова літературного твору — це, передусім, засіб мистецького оформлення змісту твору. Отже, при дослідженні літературних пам’яток мусимо звертати увагу на ті засоби «прикрашення мови», що їх у творі вжито. Класифікацію цих засобів дано ще в старовину (як побачимо, відома була ця класифікація і староукраїнській літературі). Звичайно говорять про ці засоби прикрашення мови, як про «тропи та фігури» мистецької мови. Наведемо лише кілька прикладів.

Метафора (порівняння) — заміна одного образу іншим, що є до першого подібний. Згадаємо в Шевченка («Тополя»): «кругом поле, як те море», дівчина «день і ніч воркує, як голубка без голуба».

Метонімія — вживання замість слова, що означає певний об’єкт, іншого слова, що означає об’єкт, часово або просторово (але не схожістю) пов’язаний з першим. Наприклад, звертання до милого або милої «серденько» (людина — не є лише «серце»); або визначення часу «півні не співали», що є лише одним із знаків наближення ранку; або «защебече соловейко» — замість «вечір», «співа соловейко» — замість «ніч».

Гіпербола — перебільшення. В «Тополі» напр.: «скажи мені, де мій милий, — край світа полину»; тополя — «тонка, тонка та висока, до самої хмари».

Епітет — прикметникова характеристика якогось поняття (слова): «синє море», «карі оченята», «стан високий», «лист широкий» тощо. Зокрема характеристичні постійні епітети, типові для народної словесності: «синє море», «біле личко» тощо.

Антитеза — протиставлення: «по тім боці — моя доля, по сім боці — горе».

Паралелізм — вживання поруч двох однаково збудованих речень або образів: «якби знала, що покине, була б не любила; якби знала, що загине, була б не пустила».

Поруч таких прикрас, приклади яких ми навели та які зв’язані зі змістом твору, з думкою або образом, є й прикраси, що стосуються лише звукового оформлення мови літературного твору. На загал ці прикраси звуться евфонією (або «інструментацією»). Це, напр., повторення тих самих звуків у сусідніх словах. Напр., у «Тополі»: «без милого скрізь могила» — повторюються звуки або групи звуків з-з, м-м, ил-ил, ог-ог. Або: «край дороги гне тополю до самого долу» — повторюються р-р, до-до-до, ог-ог, ол-ол, багато «о» і т. д.

Певне значення має такий засіб евфонії як алітерація, тобто повторення певного звуку або групи звуків н а початку сусідніх слів: пор. «без милого скрізь могила (м-м), «по діброві вітер виє» (в-в), «без милого сонце світить, світить та не гріє» (с-с-с).

Окрему групу прикрас стилю утворюють так звані «загальні місця» (грецьке «топос», множина «топой», лат. «loci communes»). Ця назва не має неґативного відтінку, як у поточній мові тепер. Це — відомі теми, мотиви, які вживалися та й вживаються в певних випадках. Таким «топосом» є, напр., «топос скромності»: на початку або наприкінці твору автор має вибачитися перед читачем за своє «невміння», «недостатню освіту», «негідність» писати на таку важливу тему тощо. До загальних місць належить також умотивування наміру писати на певну тему, напр., тому, що ще ніхто про це не писав, що автор не хоче бути «рабом лінивим» та не використати для загального добра свого знання тощо. Нарешті до «топосів» належать різні засоби закінчення твору: закінчення твору побажанням читачеві успіху, молитвою і т. п. І протягом оповідання бувають «загальні місця», напр., опис країни, де відбувається дія, оцінка подій або відмова від оцінки, вибачення, що автор розповідає лише «дещо», «небагато з багатого» матеріалу, що можна було б подати і т. д.

Автор може змінювати зміст, що він його вставляє в рамку «загального місця». Наприклад, відомості про походження матеріалу твору мають відповідати дійсності, але такі відомості належать до «загальних місць». У староукраїнській літературі типовим топосом є плачі (голосіння) за померлими, зміст їх у різних творах дуже різний, але сама форма плачу в літературному творі є топосом.

Поширена помилка дослідників старої літератури — сприймати топос за вираз настроїв та переживань автора, напр., з «топоса скромності» робити висновок, що автор справді вважав себе за нездібного або «негідного» і т. п.

Старі та нові теоретики літератури подають ще багато інших термінів, що визначають певні засоби літературних прикрас. Про деякі з цих засобів будемо говорити принагідно, якщо вони нам зустрінуться.

Та значення для характеристики твору має не лише вжиток тих чи тих прикрас, а й те, як часто, рясно вживає ту чи ту прикрасу або мовний шар окремий автор в окремому літературному творі чи в усій творчості. Напр., у Шевченка дуже рясні евфонії, зате менше їх у Котляревського або Куліша. А ще важливіше, в якій функції, з якою метою вжито той або той мовний засіб. Напр., вульгаризми зустрічаємо вже в старій українській літературі, — це лайки, спрямовані проти ворогів: єретиків (у проповідях), вбивців св. князів Бориса та Гліба («псі злії») тощо. Чимало вульгаризмів у Котляревського в «Енеїді» — вживає він їх з метою гумористичною, щоб викликати сміх у читачів, бо ці вульґаризми («Юнона суча дочка») вжито до античних героїв або античних богів там, де звичайно вживалися в той час слова «високого стилю». Цього вимагав і той ґатунок травестії, в якому писано твір. Вульґаризми зустрінемо і в Шевченка, але в зовсім іншій функції, щоб підкреслити внутрішню вульґарність зовні «високого» (напр., царського двору у «Сні»). Вульґаризми в драмах Костомарова є наслідуванням Шекспірових вульґарних сцен, які Костомарову, зокрема, властиві, бо саме сполучення «високого» та «низького» стилів належить до програмових вимог романтиків, а Костомаров був романтиком. Нарешті, в реалістів, напр., у Нечуя-Левицького, вульґаризми характеризують те оточення, представники якого вживають вульґарні вирази. Отже, рясність ужитку різних мовних прикрас та функція, в якій їх вживається, є риса літературного твору, дуже важлива для його характеристики.

7. Дослідження літературного твору вимагає не лише опису та аналізу його мови. Важливий і його зміст. Згадаємо головні питання, що стосуються змісту.

Це, по-перше, — композиція твору, тобто його вибудова, розподіл окремих частин, їх порядок, їх взаємозв’язок, злагодженість між собою, або розміщення їх протилежно одна до одної; гармонійна будова всього твору або навмисне чи ненавмисне безладдя, в якому подано зміст твору тощо.

Основні елементи змісту мають свої назви: Тема твору — це його «задум», це та думка, що єднає окремі частини твору, аж до окремих слів. Коли в творі є кілька тем, говоримо про «тематику» твору. В «Тополі» Шевченка можна бачити тему «нещасливого кохання» в певному вигляді — милий, очевидно, загинув на чужині.

Далі, в кожному творі є сюжет (зрідка зустрічаємо навмисний брак сюжету), — це загальний план перебігу подій або статичних взаємин різних чинників (здебільшого дійових осіб) твору між собою. В «Тополі» сюжет — обернення за допомогою чар дівчини в рослину (сюжет, що зустрічається і в Шевченка, і в інших його сучасників).

Сюжет звичайно (крім мініатюрних творів) складається з окремих мотивів або сполучений з ними. Це — дрібніші елементи змісту твору. В «Тополі», напр., маємо мотиви — «милий на чужині», «сватання старого "нелюба" до дівчини», «самотність дівчини», «ворожба» тощо.

І ці елементи кожного твору треба розглядати не ізольовано, а стосовно до всього твору, часто до всієї творчості автора.

Важливою рисою кожного літературного твору є ще належність його до того чи іншого літературного ґатунку, до певного типу творів. А до кожного ґатунку і автор, і читачі, і теоретики літератури ставлять певні вимоги, встановлюють для нього певні норми. Ці норми стосуються і форми, і змісту. Від форми вимагається певна композиція, вживання певних прикрас (або забороняється вживати певні прикраси), вибір певних лексичних засобів тощо. Від змісту вимагається певного характеру тема, певного типу сюжет, а іноді певний мотив. Є певні вимоги і до дійових осіб, якщо вони в творі є; вони мусять належати до певних суспільних груп або певної доби. Таких вимог є чимало, і вони час від часу змінюються. Іноді в історичному розвитку виникає навіть вимога не розрізняти ґатунки, не дотримуватися ніяких вимог (цього бажали, напр., представники крайніх романтичних течій).

Ми будемо знайомитися з певними літературними гатунками, характерними для кожної доби, та з тими вимогами, що до цих ґатунків ставилися в різні епохи, при конкретному ознайомленні з матеріалом.

Згадаємо тут лише ті три основні групи, в які можна об’єднати всі літературні ґатунки: це 1. Епос, тобто «об’єктивний» (за наміром) виклад якихось фактів, виклад, розуміється, мистецьки оформлений; 2. Дpама — ті ґатунки, що в них літературний матеріал цілком вкладається в уста дійових осіб; 3. Ліpика — всі ґатунки, де дається виклад суб’єктивних переживань, думок або почувань автора. Іноді ці ґатунки змішуються, напр., у так званій «баладі». Як часто вживається той або інший ґатунок, як ґатунки змішуються і т. д. — це знову дуже типове і для певних епох, і для певних авторів, і для певних літературних течій.

8. Розгляд змісту приводить нас до глибшого «ідейного змісту» твору. Бо в кожному вислові кожної людини, а тим більше письменника, відбивається його світогляд, тобто система його поглядів на життя та світ. Світогляд автора може виявитися в творі «сам собою», без того, щоб автор намагався передати читачеві свої погляди. Але дуже часто автор свідомо хоче суґерувати читачеві певні думки та погляди. В таких випадках говоримо про «тенденцію» твору. «Тополя» — твір без тенденції (може, лише з наміром показати поетичність народних вірувань та переказів), але типово тенденційними творами Шевченка є, напр., «Сон» або «Неофіти».

Досліджуючи «ідейний зміст» творів, мусимо часто звертатися до джерел поза межами даного літературного твору, передусім до інших творів того самого автора, або авторів того самого часу, а часто і до біографічних відомостей про автора, до нелітературних проявів (листування, спогади) автора або сучасників; до суджень сучасників про твір (критика, пародії тощо); до історичних дат про добу, коли постав твір, нарешті, до дат про освіту автора, його лектуру (каталоги бібліотек письменників), його літературних та життєвих зв’язків. Старі дослідники часто будували всю характеристику літературних творів на таких «побічних» джерелах та приходили іноді до цілком помилкових висновків. Розуміється, треба насамперед вивчати літературний твір сам у собі, його ідейний зміст мусить зробитися ясним з самого твору, лише по допомогу можемо звертатися до «непрямих» джерел.

Розкриття ідейного змісту твору звемо «інтерпретацією» або краще «вищою інтерпретацією» твору, бо «інтерпретацією» звуть іноді і опис тих формальних та змістових елементів твору, що про них ми говорили вище.

Тільки з’ясувавши формальний бік і зміст твору та розкривши його ідейний зміст, ми можемо перейти до того, щоб указати творові та авторові певне місце в історичному процесі розвитку літератури. Це є мета «синтетичного» осмислення літературного розвитку. При цьому чималу вагу має питання про періодизацію цього розвитку.

9. Проблему періодизації історії української літератури поставлено модерними дослідниками в недавні часи. Старі дослідники об’єднували всю стару літературу від 11 до 18 ст. в певну цілість, лише іноді виділяючи 16 — 17 ст., що вже занадто відрізнялися мовою від старішої літератури. В 19 ст. помічали межу між романтикою та реалізмом на підставі їх ідеологічних розбіжностей. Іноді розподіл історії літератури на періоди ставили в залежність від політичних змін у житті українського народу. Аналіз стилю привів до висновку, що саме зміни літературних стилів дають найкращі та суто літературні критерії для періодизації літератури.

Дослідники (напр., М. Зеров й ін.) змогли показати, що часто автори або течії, що їх давніше сполучали в межах одного періоду, стилістично відрізняються один від одного ґрунтовно. Значення для періодизації української літератури мають і праці закордонних вчених, присвячені, напр., питанням бароко або «бідермаєра».

Головним завданням періодизації є характеристика окремих епох, при чому поруч проблем стилістики велику роль грають і питання ідеологічного розвитку. Але характеристика окремої доби не є останнім завданням: треба ще провести межі між окремими періодами; що, розуміється, не завжди легко. Іноді окремі літературні течії виступають чи то з принциповою критикою попередньої доби, чи то (в останньому столітті) з проголошенням своїх нових ідей («літературні маніфести»). Але в старі часи зміни літературного смаку та літературних принципів відбувалися помалу, починаючи з незначних змін стилю та ідеології. Отже, межі можливо встановити лише приблизно. Ще важче питання про кінці літературних епох, бо представники попередньої доби не відходять з літературного поля без боротьби та діють далі в старому напрямі, іноді протягом довгого часу при пануванні вже нових напрямів (напр., романтик Куліш у часи реалізму).

Певні труднощі для періодизації та характеристики окремих епох роблять твори та автори з різким індивідуальним забарвленням: в українській літературі, наприклад, «Сказаніє» про забиття князів Бориса та Гліба (див. II. В. 2) або Іван Вишенський, почасти Шевченко. Труднощі постають також через недостатнє дослідження деяких епох (14 — 15 ст.).

Незважаючи на ці труднощі, можна подати достатньо ясну схему періодів розвитку української літератури.

Здається, що можна відкрити навіть деяку закономірність у зміні літературних стилів. Ця закономірність базується на постійній зміні протилежних тенденцій: стилістичний розвиток, а почасти й ідеологічний іде шляхом постійного хитання між двома протилежними полюсами.

Хоч які різноманітні були численні літературні стилі, що змінювалися в європейських літературах протягом довгих століть, але в них легко помітити два типи, які характеризуються протилежними рисами: любов’ю до простоти чи, натомість, ухилом до ускладненості; нахилом до ясних, за певними приписами вибудуваних рамок або, навпаки, прагненням надати творові навмисне незакінченої, розірваної, «вільної» форми. Так само помітимо або прагнення до прозорої ясності думки або, натомість, нехтування ясністю, бо, мовляв, важливіша «глибина», хоч би вона читачеві і не завжди була до кінця зрозуміла; зусилля виробити унормовану, нормалізовану, «чисту» мову або, натомість, шукання своєрідної, ориґінальної мови, любов до мовних дивацтв, ужиток діалектизмів та жарґонізмів; прагнення дати найточніший вислів, або, навпаки, — найбільшу повноту мовного вияву, хоч би це було і не на користь точності; прагнення досягнути в загальному враження спокійної гармонії або, навпаки, напруження, руху, динаміки. Представники цих двох різних типів літературних стилів цінять не те саме: ясність або глибину, простоту або пишність, спокій або рух, закінченість у собі або безмежність перспектив, викінченість або прагнення та мінливість, сконцентрованість або різноманітність, традиційну канонічність або новизну і т. д. З одного боку, переважає ідеал спокійної урівноваженої краси, з іншого — краса не є єдиною естетичною цінністю літературного твору, поруч краси стоять інші цінності, та до естетичної сфери приймається навіть незугарне...

Позначмо ці типи числами «1» та «2».

Розуміється, таке уявлення про літературний розвиток є до певної міри схематизованою абстракцією від реального процесу розвитку. Пізніше побачимо, що в межах кожної доби є різні напрями, індивідуальні ухили та переходові напрями між окремими епохами. До того ж в українській літературі, яка знала періоди релятивного занепаду, деякі епохи — ренесанс, класицизм — репрезентовані або мало, або невиразно.

10. Загальна схема розвитку української літератури виглядає (на думку автора книги) так:


І. Доба монументального стилю — 11 ст.

II. Доба орнаментального стилю — 12 — 13 ст.

III. Переходова доба — 14 — 15 ст. (від цього часу залишилося надто мало пам’яток, які, до того, є великою мірою компілятивними творами або творами, що стоять на узбіччі літератури).

IV. Ренесанс та реформація — кінець 16 ст.

V. Бароко — 17 — 18 ст.

VI. Класицизм — кінець 18 ст. — 40 роки 19 ст.

VII. Романтика — кінець 20-х років — початок 60-х років 19 ст.

VIII. Реалізм — від 60-х років 19 ст. Представники цієї течії працювали безперервно аж до революції 1917 р.

IX. Символізм — початок 20 ст.



Вже безпосередньо перед революцією зародилися нові напрями, напр. футуризм. За революції, поруч панівних течій революційної літератури, постає яскрава течія неокласицизму. Як звичайно буває, вичерпна характеристика недавніх течій має властиві труднощі.

З названих тут епох до типу 1 (див. § 9) належать епохи І, IV, VI, VIII та X, до типу 2: II, V, VII та IX. Закінчуємо виклад історії літератури в цій книзі романтикою. Література доби реалізму та модерних нереалістичних течій дуже широка і вимагатиме книги такого ж обсягу, як і ця.

Треба взяти на увагу, що в минулому, в найстарші доби, нелегко відрізнити українські пам’ятки від білоруських. Білоруських пам’яток спочатку небагато. Але в 16 та на початку 17 ст. ті самі твори, лише зрідка в іншому мовному забарвленні, належали до літературного репертуару обох народів. Отже, нам доведеться до початків 17 ст. обговорювати деякі білоруські твори, відзначаючи, де це можливо, їх білоруське походження.




  


Еще материалы по этой теме в сети :






Обсудить статью на форуме


Клуб романтических знакомств
Реклама







Место для рекламы





все диеты мира, худеть очень просто, легко и быстро

100
dating top separator

2006 Украинская хата При использовании материалов ссылка на сайт обязательна!