Украинская хата, кухня, сувенир, картины, девушки, песни Украинские сувениры, национальная кухня и новые рецепты, тексты народных песен и современных исполнителей найдете у нас! Внимание, сайт создан и держится на личной инициативе студентов и нуждается в серьезной реконструкции, всем кому небезразлична тематика нашего сайта, большая просьба помочь, кошелек WM Z942203309218 ... Не останьтесь равнодушны к этому островку украинской культуры! В наших планах сделать сайт современным, удобным и еще более полезным для вас.


Разделы

Украинская кухня
украинская кухня

Украинский сувенир
украинский сувенир

Украинские костюмы
украинские костюмы

Украинские девушки
украинские девушки

Украинские песни
украинские песни

Знаменитые украинцы

История Украины

Валюта Украины

Партнерские сайты

Все для мобильника
Познакомиться с иностранцем

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ


Попередня    Головна    Наступна


І. Доба монументального стилю (Київська держава)


А. Характеристика


1. Хочемо тут подати насамперед літературну характеристику цієї доби. Завдання не легке, бо для 11 ст. дуже мало зроблено дослідниками, що досі працювали здебільшого або філологічним або соціологічним методом. Філологічній школі належить величезна заслуга у виясненні, наскільки це дозволяє матеріал, історії текстів окремих творів старої літератури, їх датування, встановлення їх місцевого чи чужого походження, авторства тощо. Але матеріал не завжди дав змогу досягнути певних висновків у цьому: наявні занадто вже пізні, часто лише з 15-го, а то й з 17 — 18 ст. рукописи, які часто дуже відрізняються один від одного. Є випадки, коли, незважаючи на всі зусилля, й досі не вдалося встановити ані часу походження пам’ятки (напр., «Молениє Даниїла», що його відносили до 12 або 13, але і до 11 ст.), ані місця її походження (напр., Амартола, якого мовні особливості змушують сумніватися в означенні місця його створення).

Сумнівним часто є і авторство творів: напр., висловлено сумніви щодо Несторового співавторства в літописі та щодо значної більшості приписуваних Феодосієві Печерському проповідей тощо. Але часто вдавалося встановити цікаву передісторію твору, сторінки літературного життя, які нам безпосередньо невідомі, але про які свідчать пізніші пам’ятки, літературні відносини, про які зовсім не залишилося прямих згадок (напр., впливи моравської літератури тощо). Такі реконструкції минулого надзвичайно цікаві та корисні, вони теж є заслугою філологічної школи. Менше значення мають праці соціологічної, історичної та інших шкіл, що за літературними пам’ятками шукають виключно реальної дійсності. Використовуючи з цією метою літературну пам’ятку, вони нерідко подають добрий коментар до окремих місць пам’ятки, іноді пояснюють і ідеологічний зміст пам’ятки в цілому. Але було лише небагато дослідників, які освітлювали суто літературний бік творів, навіть таких стилістично цікавих, як літопис.

Мені здається, що початок 12-го століття являє собою певну межу між різними літературними стилями: цю межу можна помітити, напр., між старішим, т. зв. «Несторовим» літописом (до 1113 р.), «Київським» (що починає ширші записи в 20-х та 30-х рр. 12 ст.) та «Галицько-Волинським» літописами. Різницю знайдемо також між проповідями 11-го (Феодосій) та 12-го століть; така ж різниця є між «житіями» 11-го століття та «Печерським патериком» 13-го ст. Так само можна зіставити і твори різних літературних ґатунків з 11-го та 12 — 13 століть: «Поучениє» Володимира Мономаха має риси «ранішого», «Молениє» Даниїла — «пізнішого» стилю. Типовим представником «пізнішого» стилю є «Слово о полку Ігоревім», споріднене з проповідями Кирила Турівського або Галицько-Волинським літописом. Треба одначе визнати, що в 11 ст. маємо також твори, що стилістично де в чому подібні до пізніших, напр., промову митрополита Іларіона і, зокрема, «Сказаниє» про забиття Бориса та Гліба. При невеликій кількості ориґінальних творів, що дійшли до нас, такі «винятки» мають велике значення.

2. Загально кажучи, творам київської літератури 11 ст. властива певна стилістична «монументальність», вибудова з окремих розмірно нечисленних стилістичних елементів, обмеженість на малу кількість у вживанні прикрас та скупчення уваги на змісті. Першим завданням авторів, здається, був «діловий» виклад змісту. Наслідком цього є відносно проста композиція творів. Характерно, що думки викладу часто концентруються в певну афористичну формулу, здебільшого наприкінці викладу. Іноді формула повторюється кілька разів протягом викладу. Літературне завдання цілого твору, або принаймні кожного окремого розділу, зосереджене на одній думці і рідко відходить від неї: виклад «моногематичний», з однією темою.

3. Стилістичними наслідками цієї основної риси є часта неясність композиції творів та простота їх синтаксису. Коли авторові доводиться подати великий фактичний матеріал (напр., у Несторовому житії Феодосія) або висловити різноманітні думки («Поучениє» Володимира Мономаха), він мало дбає про те, щоб надати окремим елементам певного порядку, бо всі вони пройняті однією думкою або нечисленними думками: тому окремі елементи викладу просто йдуть один за одним (типові збочення в тексті з кінцевою формулою «повернімось до попереднього»). Цій простій або іноді навіть безпорадній композиції відповідає і простота синтаксична: виклад здебільшого з коротких речень, що уривчасто йдуть одне за одним, іноді навіть повторюючи попереднє. Часті повторення того самого підмета або додатка в сусідніх реченнях: «ідіть до міста, а я завтра відступлю від міста та піду в своє місто» або майже в кожному реченні — ім’я тієї самої дійової особи, напр., літопис р. 1096, або житіє Феодосія.

4. До характерних рис стилю старої київської літератури належить також любов до сталих формул, які часто повторюються в тому самому творі, або розділі, або в різних розділах твору. Маємо і численні тексти св. Письма і загальновживані, мабуть, у ті часи формули. Також і численні «самоповторення» самого автора, яких він не лише не бажає уникати, а навпаки — охоче вживає. Автори залюбки цитують і інших, і себе самих, та цитують дослівно.

5. Щодо стилістичних прикрас, то простий стиль знає їх небагато: це головне — паралелізм сусідніх речень або думок, висловлених у сусідніх реченнях, паралелізм, що посилюваний згаданими численними повтореннями окремих слів та імен. Поруч із цим зустрінемо алітерації, які ще посилюють враження паралелізму. Порівняння — нечисленні, але виразні («стріли, як дощ», ворожі полки, «як ліси», «аки борове», чернець-аскет-багатир — «храбръ» тощо), адже тут бракує ще улюбленої пізніше розвиненої символіки. Винятком — але тільки до певної міри — є промова Іларіона, збудована за візантійськими взірцями. Епітети — нечисленні, майже немає улюблених, крім імен-прізвищ — Святополк Окаянний, Боняк Шолудивий тощо. Взагалі прикраси не розростаються в складну орнаментацію, що закривала б прозору будову речень та простий хід думок або відсутність будь-якого порядку думок, «плигання» з теми на тему, про яке ми вже говорили.

6. Можна намітити і деякі основні ідеологічні риси ранньої київської літератури, хоч, розуміється, ідеологічно схарактеризувати всю епоху 11 ст. так само нелегко, як нелегко це зробити і для сучасності. Проте дві риси, зокрема, впадають у вічі, — ідеологія «великодержавна», уявлення про династичну та державну єдність «Русі», незважаючи на те, що в дійсності такої єдності майже не існувало (династичні розбіжності в літописі навмисне «заретушовано», самостійну Політику Новгорода, Полоцька або Тмуторокані, противенство Чернігова або Києва зображено в літописі як щось випадкове), та «християнський оптимізм», радість із того, що Русь «в останню годину», «одинадцяту годину» ще покликана Богом до християнської єдності. Вже це приєднання до правдивої віри, охрещення, приймається як запорука «спасення»; ставлення до Бога — почуття безмежної вдячності, любові; аскетичні мотиви чути лише іноді. Поруч цих основних ідеологічних «констант» старокиївської літератури значно слабші всі інші тенденції. Наприклад, є велика розбіжність в оцінці значення греків для Русі: зрідка — панегіричне ставлення до грецької культури, часто скептичне, неґативне та навіть глузливе (бо греки й досі ошуканці — «льстиві»). Поруч почуття єдності зустрінемо сліди психологічного (не лише політичного) противенства між «полянами» та «деревлянами», між киянами та новгородцями тощо; вже лише рештки старих мотивів — якісь противенства між варягами та слов’янами. Ледве чи можна говорити про якісь контрасти між духовною та світською ідеологією в літературі. Нечисленні рештки світських творів (частини літопису, «Поучениє» Володимира Мономаха) пройшли через якусь літературну «цензуру» церкви та ще сильнішу «цензуру» пізніших століть, і тому якщо й були такі противенства, їх слідів у літературі не знайдемо. Говорить у ній завжди церковна, духовна ідеологія. Ще менше чуємо про противенства між християнством та поганством, оскільки згадуються погани — вони завжди поза межами тієї культурної християнської сфери, яку всі автори нашої старої літератури вважають за єдину можливу культурну сферу взагалі. Ця ідеологічна єдність, розуміється, є ілюзією, що ґрунтується лише на переважно духовному характері авторів, переписувачів та тих посередників, які зберегли для нас рештки старої літератури — церков та монастирів.





Б. Проповідництво


1. Поруч із численними перекладними проповідями в ранній київський період ориґінальні проповіді є лише дуже скромним доповненням до скарбниці візантійської гомілетики. До того ж велика частина ориґінальних проповідей не датована точно, і лише мовні ознаки та елементи змісту вказують на їх належність до старої київської літератури. Лише два автори відомі нам ближче — св. Феодосій та митрополит Іларіон. Ще більше, ніж анонімність, шкодить розшукуванню старих проповідей пізніше приписування їх святим, отцям церкви тощо. На жаль, історики літератури не звертали належної уваги на стиль безумовно старих анонімних творів.

2. Св. Феодосієві (помер 1074 р.) приписувано півтора десятка творів, серед них — молитви, 10 проповідей, листи до князя Ізяслава та кілька уривків з «повчань», що їх Нестір уставив до Феодосієвого житія. Листи до князя Ізяслава, напевне, Феодосієві не належать; вони є відповідями на запитання канонічного характеру, що їх князь адресував, напевне, якомусь знавцеві; за протикатолицьким змістом — головне одного з них — їх треба вважати творами «Феодосія (Федоса) Грека», писаними до іншого князя Ізяслава сто років пізніше. Листи до князя Святослава втрачені, відомі лише кілька дуже різких слів на адресу князя, якого святий порівнює з Каїном. Нестір згадує про численні проповіді Феодосія до народу та ченців; на жаль, з першої групи не маємо жодного певного зразка. Цікаве повчання про кари Божі, вставлене до літопису, не належить Феодосієві. З проповідей до ченців Феодосієві, напевне, належать п’ять.

Проповіді Феодосія мають моральне забарвлення. Здебільшого це — нагадування ченцям про вимоги чернечого чину: від ходження до церкви та поважного поводження при богослужбі до доброчину, праці, покори, терпіння, отже, — від зовнішнього до внутрішнього. Назовні повчання завжди короткі, деякі переповнені текстами з св. Письма, інші користуються ними поміркованіше. Мова — проста. Типових церковно-слов’янських слів мало: доброчинство, благонравиє, доброліпний тощо, зате є народні слова: свита, послух, триваниє і т. п. Але несправедливо було б уважати, що проповіді Феодосія позбавлені будь-якого літературного забарвлення та літературного вміння. Навпаки, Феодосій знаходить слова і для характеристики психічних переживань, — хвилювання, роздратування, піднесення тощо: «серце горить», «душа тане (истаеваетъ)», «отрусити сум», «з сльозами мовлю гіркі слова»; він говорить про «сяяння» в душі, про «смерть гріха». Часто свої думки він одягає в форму простих порівнянь. Є євангельські порівняння, напр., притча про мудрих та дурних дів — де «світильники» дів — душі; олія, якої забракло дурним дівам, — «милостиня»; він нагадує євангельське оповідання про «виноградник»; ченців Бог вивів з «Єгипту цього світу» до «безводної пустині» тощо. Але Феодосій уживає також і інших принагідних порівнянь: кадило — образ Духа Святого; мученики «сяють, як зорі»; нагорода за терпіння — «вінець»; ченці — раби Божі, мусять стояти в церкві «зв’язавши руки». Це все образи традиційні. Але Феодосій вміє розвинути образи широко та вразливо: так він зве себе лише знаряддям Божим — «бо трость не пише сама, як не буде того, хто нею пише, і сокира не прославиться без того, хто нею січе»; він вчить, як треба ставитися до духовної праці: «Як хтось обробляє ниву або виноградник, то коли бачить плоди, що ростуть, то забуває і про (минулу) працю від радості та молиться Богові, щоб довелося зібрати плід»; зустрічаємо в нього також добру антитезу: «Коли нам не дадуть убрання або свити або чогось іншого потрібного, то робимо собі з того велику печаль. А коли час губимо, то про те не пам’ятаємо і про те не печалимося...»; ключ, що його приймає манастирський ключар, Феодосій порівнює з вогнем з вівтаря*; цікавим є широке військове порівняння: било будить ченців до служби, — «коли находить виправа та засурмить сурма, ніхто не може спати: чи добре лінуватися і воякові Христовому?



* Пор. сказане про ключ, як правний символ, «Доісторичний період» І. В. 3.



І ті для малої та заникливої слави забувають і дружину, і дітей, і маєток... навіть голову свою ні в що не ставлять, щоб не дістати сорому. Але, як вони самі тимчасові, так і слава їх кінчається з їх життям. А в нас — не так. Якщо витримаємо в боротьбі з ворогами нашими, то як переможці дістанемо славу безмежну та сподобимося честі невимовної...» Та Феодосій говорить не лише образами; він уміє і добре сформулювати свої головні думки: «Нам належить від праці своєї годувати бідних та мандрівників, а не перебувати безчинними, переходячи з келії до келії, або, говорячи про сповідь: «Одкриємо тут свої гріхи перед єдиною людиною (священиком), щоб там (на страшному суді) їх не відкрили перед усім всесвітом» — це приклад доброї антитези. Феодосій користується перекладною проповідницькою літературою — проповідями Іоана Златоустого, Федора Студійського, Василя Великого, а також манастирським уставом.

За всієї простоти проповідей Феодосія це добрі зразки проповідницького стилю, з умінням промовляти до серця і до розуму.

3. Поруч із простими проповідями Феодосія маємо з того самого століття піднесену промову митрополита Іларіона, що його першого не грека поставлено митрополитом за кн. Ярослава Мудрого (1051 р.) Вже в рік смерті Ярослава, 1054, Іларіон не був митрополитом. Не відомо, чи він помер, чи відійшов з митрополії (як дехто припускає, до Печерського манастиря). Його промова про «Закон та благодать» (милість Божу) — блискучий зразок духовного красномовства. Але це, власне, не проповідь, як «повчання», а радше святкова урочиста промова, що могла бути виголошена навіть не при богослужбі. Писаний цей твір між 1037 та 1050 рр. Обсяг його порівняно великий: удвоє більший, ніж разом усі п’ять проповідей св. Феодосія до ченців. Поруч із цим Іларіонові приписується «Ісповідання віри» та три інші проповіді. Припущення, що Іларіон пізніше, бувши під іменем Никона, ченцем Печерського монастиря, обробив 1073 р. літопис та що йому належить укладання «Ізборника» 1076 р. та деякі статті в ньому — гіпотетичні.

4. Промова Іларіона розпадається на три частини: перша частина — риторичне, але змістовне та догматично-ґрунтовне протиставлення Старого та Нового Завіту, — «закону», під яким жили люди до приходу Христа, та «благодаті», під якою живе визволене та викуплене Христом людство. Друга частина — це похвала князеві Володимирові, який приєднав Русь до народів, що як християни підлягають «благодаті» Божій*; третя частина — молитва.



* Автор уживає ще старе хозарське слово «каган»; це слово Іларіон уживає також і в «Ісповіданні віри».



Промова Іларіона не є чимсь надзвичайно ориґінальним. Історичні протиставлення двох понять і похвали зустрічаємо в проповідях отців церкви, а молитва навіть наслідує відомі нам зразки. Але твір Іларіона — це не пряме наслідування якогось певного твору християнської грецької літератури (є деяка схожість з проповіддю Єфрема Сирина на свято Преображення). Іларіон користується св. Письмом, також апокрифами та «Шестодневом». Характерні для промови ясна будова, добрий розвиток думок та надзвичайно вміле користування всіма засобами виробленої візантійської риторики.

Перша частина промови після короткого похвального вступу — подяки Богові за християнізацію Русі — переходить до порівняння стану людей перед християнством та після прийняття його. Християнство змальовується як цілковитий поворот усього історичного шляху людства. Таке протиставлення природне та влучне. Лише характеризуючи передхристиянський стан, Іларіон не дуже вдало бере не слов’янське поганство, а старозавітну релігію. Протиставлення старого та нового завіту яскраве та риторично по-мистецьки збудоване. Коротко намічено протиставлення — антитезу, а потім розвинуто на порівняннях: старий завіт — місяць, новий — сонце, старий — тінь, новий — світло, старий — нічний холод, новий — сонячне тепло тощо. Наприкінці першої частини знову повторено протиставлення вже спеціально щодо староруського поганства та християнства: безнадійність та надія на вічне життя, сліпота й глухота та відкриття очей та вух, замість заїкання поганства, «ясна мова» християн і т. д.


«Мандрівники будучи,

вороги Божії будучи,

назвалися людьми Божими,

назвалися синами Божими».


Ці порівняння наближуються вже до тієї символіки, яку зустрінемо в проповідях наступного віку. Іларіон розвиває свої протиставлення на старозавітних прикладах, сенс яких — «рабство» людей під владою старозавітного закону і «синівство» їх під владою «благодаті». Таке протиставлення для тих часів, коли рабство було ще реальним явищем та реальною небезпекою людського життя — надзвичайно вражаюче. З цього протиставлення виростає і добрий виклад христології як протиставлення двох поєднаних у Христі «натур» — божеської та людської. В коротких тезах ці протиставлення дають закінчену картину догматичної науки церкви про дві природи Христа:


як людина повився пеленами,

яко Бог зорею проводив волхвів,

як людина лежав у яслах,

яко Бог прийняв від волхвів подарунки та поклін,

як людина втік до Єгипту,

і яко Богові вклонилися Тобі рукодільні (ідоли)

[єгипетські,

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

як людина скуштував оцту

та віддав дух,

яко Бог затримав сонце і потрусив землею

як людину покладено Тебе

в гробі,

і яко Бог, Ти зруйнував пекло та звільнив душу...

і т. д. (17 антитез).



Закінчивши першу частину протиставленням поганства та християнства, Іларіон переходить до похвали кн. Володимирові. Кожна країна вихваляє свого апостола. Рим — Петра і Павла, Азія — Іоана Богослова. Індія — Хому. Єгипет — Марка, «усі країни, міста і люди шанують та вихваляють кожне свого вчителя, що навчив їх православної віри. Похвалімо ж і ми по силі нашій малими похвалами того, хто створив велике та дивне, нашого вчителя та наставника, великого кагана нашої землі. Володимира, онука старого Ігоря, сина ж славного Святослава». Після характеристики політичного значення Володимира, «єдинодержавця» Руської землі, Іларіон переходить до охрещення Володимира — «і як він так жив, правлячи землею своєю із справедливістю, мужністю та розумом, сподобився він відвідин Божих». Не впливові грецької проповіді, а покликанню Божому приписує Іларіон навернення Володимира до християнства: «Подивилось на нього всемилостиве око благого Бога і посіяло в серці його думку зрозуміти суєту поганської омани та шукати єдиного Бога...» Лише тоді він звертається до «благовірної землі грецької» за охрещенням: «Каган скинув з себе разом з одягом і старого чоловіка, скинув тлінне, отрусив порох невірства і, ввійшовши в святу купіль, породився від Духа і води, хрестився ув Христа, вдягнувся ув Христа...»

Урочисто малює Іларіон країну в радості та світлі християнської віри, закінчуючи:


«Христос побідив,

Христос переміг,

Христос воцарився,

Христос прославився...»


Іларіон переходить до похвали князеві Володимирові як християнину, малюючи картину його доброчину в останні роки його життя та вказуючи на пізніший розвиток християнства на Русі. Похвала кульмінує в патетичному заклику до Володимира: «Устань, чесна главо, з труни твоєї, отруси сон: бо ти не вмер, але спиш до загального воскресіння всіх. Устань, ти не вмер, бо не годиться вмерти тому, хто увірував у Христа, життя всього світу...», — і Іларіон продовжує ритмічними закликами:


«Подивись на сина твого Георгія [* Георгій — християнське ім’я кн. Ярослава.]

подивись на благовірну невістку твою Ірину,

подивись на онуків та правнуків,

як вони живуть,

як їх охороняє Господь,

як вони тримаються благовір’я за заповітом твоїм,

як учащають до святих церков,

як славлять Христа,

як поклоняються імені Його!

Подивись на місто, що сяє вічністю,

подивись на церкви, що квітнуть,

подивись на християнство, що росте,

подивись на місто, що, освітлене іконами святих, блискуче сяє,

що фіміамом овіяне,

що похвалами та божественними піснями озвучене...»



Закінчується «слово» антитезами, які знову нагадують загальну тему промови — протиставлення дохристиянського та християнського стану Русі:


«Радуйся, князю-апостоле,

що нас, душею мертвих, від хвороби

ідолослужби

воскресив, бо через тебе ми

ожили та життя Христове пізнали,

скорчені бувши від бісовської

облуди,

через тебе ми виправились і

вступили на шлях життя,

сліпі сердечними очима бувши від бісівської омани

осліплені незнанням,

через тебе зробились видющі,

світло трисонячного Божества,

німі бувши,

через тебе заговорили і нині,

малі й великі, славимо єдиносущну Трійцю!»



Твір закінчує піднесена молитва.

5. Викладаючи зміст промови Іларіона, ми подали разом і характеристику її викінченої композиції та стилістичних рис, що з них головні — антитези, повторення, заклики (автор звертається і до міста Києва), а головне — ритміка мови, що в певних місцях, завдяки паралелізмові сусідніх речень, ще виразніша. Паралелізм підтримується і частою римою: «Ясно й велегласно; изыде якоже и вниде; вси в молитвахъ прилежать, вси готови предстоять; виждь церкви цвътущи, виждъ христианство растуще; да соблюдеть... Богъ отъ всякоа рати и плъненіа, отъ глада й всякоа скорби и сътуждения; виждь градъ иконами святихъ освЂщаемъ... и хвалами и божественными пЂснми оглашаемъ». Іноді побудова речень ритмічна:


«Ратныя прогони,

мир утверди,

страны укроти,

глад угобзи,

боляры умудри,

грады разсели,

церковь твою възрасти,

достояние твоє соблюди,

мужи и жени и младенцы спаси...»


Або:


«Нагыя одЂвая,

жадныя и алчныя насыщая,

болящимъ утЂшение посылаа,

должныя искупаа,

роботнаа свобождаа...»



Основна тенденція твору — прославлення нової християнської Русі через прославлення її великих князів; через прославлення діла його батька прославлено тут і сина Ярослава. Поруч із надзвичайними літературними властивостями, яких не закриває навіть іноді складна мова (багато подвійних слів: благопризирание, равноумный, равнохристолюбець, многоплоднЂ і т. д.) зміст забезпечив творові великий успіх. Не лише українська традиція його пізніше наслідувала (Климент Смолятич; у Галицько-Волинському літописі похвала Володимирові Васильковичеві збудована за зразком похвали Іларіона; Касіян Сакович у віршах на погреб Сагайдачного 1621 р. переспівує початок тієї ж похвали; користується твором Іларіона і «Пересторога» 1605 р.), але і московська та новгородська література (житія кн. Дмитра Івановича Московського, св. Леонтія Ростовського, Костянтина Муромського, Прокопія Устюзького, Ніфонта Новгородського, Стефана Пермського і т. д.), як також і література сербська (житіє св. Симеона та Сави, писане в 13 ст. єромонахом Доментіяном).

6. Як уже згадано, приписувалися Іларіонові і деякі інші твори. З них найпевніше йому може належати коротке повчання (щось середнє між проповіддю, молитвою та похвалою) під назвою: «Спочатку — було слово». До тексту цього повчання проповідник додає коментар-похвалу і закінчує молитвою з добре збудованою кінцівкою. За серйозністю змісту можна б уважати твором Іларіона «Слово о користі душевній», але тут трудно пізнати властиві Іларіонові стилістичні риси. Нарешті, «Слово до тих, хто відмовився від світу» (інакше «Слово до брата стовпника»), де автор вимагає від ченців суворішого життя, мабуть, теж твір Іларіона. В південно-слов’янських рукописах його приписують Іларіонові. Формально воно далеко простіше, але витримане в гарному риторичному стилі — запитання до слухачів, заклики, протиставлення, гарні порівняння, напр., чернецького життя з життям птахів серед природи, що співами своїми віддають хвалу Богові:


«Не було в їх вухах міського неспокою,

людського клику,

не дійшли до їх вух огидні пісні повії,

не бачили вони, як країна вийшла проти країни на битву,

... лише був у їх очах рух дерев,

(в їх вухах) шум галузок,

спів птахів, що кожен співає свою пісню.

Тому вони не мають печалі,

бо позбавились печалі, відійшовши від світу...»


Цікаво, що автор навіть іронізує з промовців, які свої мудрі думки прикривають занадто штучною мовою — це те саме, якби лікар лікував рану «крізь одяг». Уривок цього «Слова» (або чи не листа?) використаний пізніше в «Слові», яке з певною підставою приписувано Климентові Смолятичеві (див. II. Б). Дехто вважав за неймовірні такі гострі напади на чернецьке життя в той час, коли до монастирів ішли тільки ті, хто сам почував покликання до аскетичного життя; але автори проповідей, по-перше, йшли за певною традицією, Що таку критику чернечого життя знала, а, по-друге, до психології усякого аскетизму належить певна перебільшена суворість вимог, що вбачав великі моральні хиби там, де їх немає або де вони не такі вже й великі. В кожному випадку «Слово» — старий ориґінальний твір, а такі твори для нас цікаві, незалежно від того, хто їх автор.

7. Ще певну кількість проповідей можна віднести з певною ймовірністю до 11 ст. До них належить, напевне, первісна форма «Слова нікоєго христолюбця», — проповідь, що в ній автор нападає на поганські вірування та звичаї своїх сучасників. Згадки про богів «Перуна, Хорса, Сима-Регла, Мокош» та звичаї, що з культом їх та «Роду, Рожаниць» зв’язані, об’єднані з текстами св. Письма. «Слово» дуже змінене в пізніші часи. З ім’ям «Христолюбця» відомі й інші старовинні «слова», — про покірність духовному отцеві, що в ній також зустрічаємо чимало вказівок на старі звичаї: «рожаничну трапезу, моление коровайное» (чи не «коровай» на весіллі?), «желения и карания» (жалі за померлими), та також «Слово про невинність». «Христолюбець» — це, можливо, світський послідовник християнства.

Дуже старі і двоє слів Григорія (в рукописах — «Богослова», але насправді білгородського єпископа) проти пияцтва. Це — не лише досить яскраві малюнки пияцтва, але також і заклики до християнського життя: «споживаймо страви святих книг, а замість пиття — науки та оповідання святих отців. Це свято Богові! Це радість святим! Це спасіння душі! Це здоров’я тілу! Це невідхідна сторожа янгола хоронителя! Це прогнання бісів!» Може, тому ж Григорієві належить ще двоє повчань священникам.

Відшукано за змістом та мовою ще інші старі повчання, що спрямовані проти соціального гніту, невільництва, яке доводить людей навіть до самогубства («кидаючись у воду та своїми руками спричиняючи собі смерть»), проти відсотків («різів»), що «як змія, жеруть бідних», проти лицемірства багатіїв, що, постячись, «поїдають тіло братнє», проти князів, які ніби не знають, що роблять їхні управителі. В цих виразах відлунюють соціальні реформи Володимира Мономаха наприкінці 11 ст.

Образи життя багатіїв в одній проповіді* нагадують пізніші образи в листах Івана Вишенського: багатій


«жив на землі розкішне,

в пурпурі та шовку ходив,

коні його годовані, іноходці,

пишаються золотими вбраннями,

сідла його позолочені,

раби, що йдуть перед ним, численні, ’

в шовку й нашийниках золотих,

а інші з-заду в намисті і наручниках,

на трапезі прислуги багато,

посуди ковані з золота та срібла,

страв багато та різних,

тетері, гуси, журавлі, рябчики,

голуби, кури, зайці, вепри, дичина....



* Ця проповідь — переробка двох грецьких проповідей Іоана Златоуста.



Далі названо ще кілька страв, деякі — незрозумілі «чамъри, трътове, печени, кръпанія, шемълизи».


чаші срібні великі позолочені,

кубки та котли,

питва багато, — мед, квас, вино,

мед чистий та з перцем,

пияцтво всю ніч з гуслями та сопілками...»


Деякі проповіді згадують події свого часу, тому можна їх приблизно датувати. Якщо говориться про перенесення мощів св. Миколи або про «Русь» як «новохрещений» народ (як в одній ритмічно збудованій проповіді на пошану Богородиці), то проповіді можна з великою ймовірністю датувати 11 ст.

Старі проповіді різноманітні і в тематиці, і в стилі. Поруч із простими проповідями на великий піст знаходимо урочисті «похвали» (є надзвичайно пишна похвала св. Феодосієві, що пізніше ввійшла до складу «Печерського Патерика» Див. II Г)

Збирання та осмислення старих проповідей варто ще продовжити. Стилістично їх майже не висвітлено.






В. Повістярство


1. Світське ориґінальне повістярство в староруській літературі або не розвинулося, або втрачене. Проте маємо в складі літопису*,



* Ймовірно, що деякі оповідання з літопису існували як окремі твори, але важко це твердити з певністю. Лише оповідання про кн. Василька має всі ознаки самостійного твору, автор якого говорить від свого імені.



а почасти й окремо, кілька творів, які репрезентують для нас повістярство, переважно духовне. Твори цього типу відтворюють події, стилістично хитаючись між «протокольним» та патетичним і стилістично витонченим оповіданням. Типовим для духовного оповідання є те, що воно несе в собі певну «мораль», що оповідач робить на його основі певний релігійно-моральний висновок, що його він здебільшого подає читачеві як ясно сформульовану сентенцію. До творів цього типу належать у літописі кілька оповідань. Ці оповідання не укладено в певні хронологічні рамки літопису, їх лише записано під певним роком, але вони є закінченими нарисами, кожне з своїм початком і кінцем та часто із своєю «мораллю». До цієї групи можна зарахувати цілком самостійний твір, т. зв. «Сказаниє» про забиття Бориса та Гліба та низку дрібніших оповідань про чудеса, про мощі (віднайдення мощів св. Феодосія, перенесення мощів Бориса та Гліба), про будівництво та освячення церков («Десятинної» в 996 р., св. Юрія та Софії в Києві), про заснування Печерського монастиря тощо. Деякі з цих оповідань увійшли до літопису або до інших творів — (Печерського Патерика, Прологу).

2. Двоє оповідань про забиття Бориса та Гліба — оповідання в літописі та так зв. «Сказаниє» — не є «житіями», не належать до цього ґатунку старої літератури, тому Нестір уважав за потрібне обробити цей самий матеріал у «житійному» стилі (див. далі І. Г.). Початок оповідання про Бориса та Гліба в літописі встановити важко. В кожному разі події після смерті Володимира (1015) викладено індивідуальним літературним стилем. Ще ширше та літературно виразніше «Сказаниє». Обидва твори або мають спільне джерело, або автор «Сказання» поширив та обробив оповідання з літопису (те що автор «Сказання» — якийсь чернець Яків, — зовсім непевно). Звичайної житійної рамки — викладу про попереднє життя святих, як це є в Нестора — обидва твори не мають. Після розповіді про смерть Володимира подається історія забиття Бориса за наказом брата Святополка, а потім історія забиття Гліба. Обидва твори закінчуються похвалами святим.

«Сказаниє» автор починає сентенцією з св. Письма — «Рід правих благословиться» (Пс. З, 3), — ніби натякаючи на те, що прославляючи святих князів, він прославляє тим самим увесь князівський рід. Розповівши про смерть Володимира, автор передає через думки Бориса стилізований «плач» у дусі народних голосінь:


«Горе мені, світе очей моїх,

сяйво і зоре лиця мого,

підпоро юності моєї,

науко нерозуму мого!

Горе мені, отче і господине мій!

До кого звернусь?

на кого подивлюсь?

Де здобуду таке добре виховання

та науку твого розуму?

Горе мені, горе мені!»


Вже почуваючи загрозу від Святополка, Борис заспокоює себе текстами з св. Письма про покору та любов і міркує про те, що все в цьому світі гине:


«Все проходить і гірше павутини...

Що придбали брати мого батька та батько мій?

Де їх життя і слава цього світу,

і пурпури, і шовки,

срібло і золото,

вина і меди,

добрі страви та бистрі коні,

і красні та великі будинки,

і численні маєтки,

і дані, і пошани незчисленні,

і пишання своїми боярами?

Все це для них — ніби його ніколи й не було,

все заникло разом з ними...»


Борис, почуваючи загрозу, хитається між «плачем» над собою, над своєю молодістю та побожними думками, що коли його заб’ють, він буде «мучеником Господеві своєму». Сцена змінюється: Святополк висилає послів до Бориса з привітанням, а разом і убивців. Сцена знову змінюється: Борис стоїть над Альтою, дружина його залишила, довідавшися, що він не хоче боротися проти Святополка. Вбивці, що оточили його намет, чують, як Борис співає перед сходом сонця псалми з Заутрені. З псалмів вибрані такі місця, які цілком підходять до ситуації святого: «Господи! Як багато моїх ворогів! Як багато тих, хто повстав проти мене!» і т. п. Борис чує тупотіння (або шепіт) коло свого намету, священик та слуга Борисів бачать блиск зброї та чують брязкіт мечів. Вбивці вдираються до намету і кидаються на Бориса. Вже поранений Борис перед смертю молиться за себе і за ворогів, викликаючи у невеличкого почту, що з ним залишився, думки, які теж стилізовані під голосіння. Сцена знову змінюється: Святополк міркує, що повинен вчинити ще інші убивства, бо інакше брати, з’єднавшися,


...виженуть мене,

і буду далеко від престолу батька мого,

і туга за моєю землею гризтиме мене,

і ганьба ганителів впаде на мене,

і моє князівство візьме хтось інший,

і запустіють двори мої...


Він посилає гінців по Гліба. Гліб з невеликою дружиною їде до Києва, від Смоленська пливучи човном. По дорозі він дістає вістку від Ярослава, що вмер Володимир та що забито Бориса. Гліб «плаче» за батьком і братом (знову в стилі народних голосінь). Коли човни Гліба і Святополкових посланців зустрілися на Дніпрі, вбивці поскакали в човен Гліба з мечами в руках, — «в усіх повипадали весла з рук, і всі завмерли від жаху». Гліб, ще майже дитина віком, починає зворушливо просити вбивців помилувати його:


«Помилуйте мою молодість, браття та панове мої!

Ви будете моїми панами, а я вашим невільником.

Не пожинайте мене, ще недозрілого життям!

Не пожинайте колоса ще нестиглого, але повного молока беззлобності!

Не ріжте лози, що ще нестигла, але має плід!


Прохання не впливають на вбивць, так само й зворушлива молитва за родичів, у тому числі і за «брата та ворога» Святополка. Жахливість сцени посилюється тим, що Гліба заколює його кухар Торчин ножем, «як незлостиве ягня». Лише коротко оповідає «Сказаниє» про перемогу Ярослава над Святополком, про напівбожевільну втечу Святополка, «за яким ніхто не женеться», та про його смерть десь у пустелі між Польщею та Чехією... Твір закінчується витриманою в богослужбовому стилі похвалою святим.

Літопис зберіг оповідання в коротшій формі. Воно починається просто з того, що Борис дістає звістку про смерть батька, а після оповідання про забиття обох князів (значно коротші ліричні місця, немає міркувань Святополка) йде значно піднесеніша «похвала». Про долю Святополка розповідається ширше та вже в межах літописного оповідання.

Обидва твори літературно викінчені. В ліричних монологах, ритмізованих, стилізованих здебільшого під голосіння («плачі») або молитви (вдало вибрані тексти з Заутрені, що підходять до становища Бориса), вжито форми народних голосінь, в усьому творі розсипані тексти з св. Письма, використані традиційні мотиви характеристики зрадливості та скороминулості світу і т. д., добре відтворені переживання та думки, що їх могли мати Борис, Гліб, Святополк. Кожну особу схарактеризовано індивідуально: дитинність Гліба, його любов до старшого брата, відданість Святополка «благам цього світу» тощо; ці характеристики вплетені в хід дії. Цікаве вживання алітерацій, зокрема, численних у початковій частині літописного варіанту. Автор використав старішу перекладну літературу; дещо він навіть згадує, напр., життя Никити, В’ячеслава Чеського, Дмитра Солунського, леґенду про Юліана Відступника, але особливої близькості до цих творів помітити не можна. Така близькість належить до традицій «житій». Величезний успіх «Сказання» в пізніші століття, мабуть, найрозповсюдженішого твору старокиївської літератури — цілком заслужений. Пізніше його перекладено і білоруською, і українською мовами (починаючи з «Четьї» 1489 р.).

3. Другий цікавий приклад духовного оповідання — оповідання про перших печерських ченців. Воно вставлене в літопис (р. 1074), а згодом у Печерський Патерик. Пізніше його часто розкладали на четверо окремих оповідань про чотирьох ченців. Це зовсім не відповідає духові оповідання. Зміст його простий. Почавши з того, що Феодосій зібрав «таких ченців, що сяють на Русі, як світила», та схарактеризувавши їх коротко, як духовну спілку, члени якої сповнені любові та готовості допомагати один одному, автор зупиняється на кількох із них. Це — Дем’ян, що лікував дітей та дорослих, помолившися над ними та помастивши їх олією; Єремія, що мав «від Бога дар» передбачати майбутнє та думки людей; Матвій, що мав видіння, які відкривали йому внутрішнє життя людей (напр., він бачив чорта в образі ляха, що ходив під час служби по церкві та кидав на ченців квіти; до кого квіти прилипали, той виходив з церкви і не повертався; він бачив купу чортів, які на його запитання відповіли, що вони прийшли за Михайлом Тольбековичем (пізніше виявилося, що цей Михайло — чернець — згодом утік з монастиря). Докладно розповідає автор про Ісакія. Це ніби центр усього оповідання. Ісакій, «у світі» багатий купець з Торопця, вирішив піти до монастиря, роздав маєток бідним та монастирям і прийшов до Антонія Печерського, який і дав йому ім’я Ісакій та «вдягнув на нього чернече вбрання». Ісакій почав важке, суворе життя — він одягнувся у волосяницю, а на неї вдягнув сиру козлячу шкіру, що зсохлася на ньому, замкнувся в маленькій печері та сім років спасався в «затворі», дістаючи лише одну проскуру через день, яку приносив йому Антоній, та трохи води. Одного разу вночі засяяло в печері світло, і перед Ісакієм з’явилися два юнаки з словами: «Ми ангели, а за нами йде Христос, поклонися йому». Ісакій поклонився постаті, яку він уважав за Христа, і опинився так у владі чортів, бо все це була лише чортівська омана, якої він не розпізнав. Печера наповнилася чортами, що цілу ніч забавлялися Ісакієм, змушуючи його танцювати під музику... Вранці Антоній не почув на своє привітання до Ісакія ніякої відповіді і, відкривши печеру, знайшов його напівмертвого. Три роки лежав Ісакій майже нерухомо, але згодом знову навчився ходити, їсти... Тепер він уже не затворився в печері, а ходив у монастирі, працював за кухаря та «творив юродство»* в монастирі та поза ним, дістаючи за свої «юродства» лайки, а то й побої... Коротко оповідає автор про те, як Ісакій переносив страшний холод узимі, як він босими ногами погасив вогонь у печі, як він узяв голими руками ворона. Тепер він знову оселився в своїй старій печері, чорти робили спробу спокусити або «перелякати»** його, але нічого не могли з ним зробити і мусіли визнати: «Ти нас переміг, Ісакію!» Коротко розповідається про смерть Ісакія. Все оповідання закінчується похвалою Печерським ченцям.



* «Юродство» — певна форма аскези: навмисна чудернацька поведінка людини, яку за це інші висміюють чи зневажають; але такий юродивий може мати чималий вплив на оточення, напр., говорячи одверто про те, про що «розумні» не говорять, тощо.

** «Лякання» чортів має на меті порушити рівновагу людини, відтягнути її увагу від побожних роздумувань.



Коли ми уважніше придивимося до оповідання, то побачимо, що воно не є простим сполученням чотирьох окремих оповідань. Все оповідання є цілковита єдність, бо в ньому втілено кілька провідних думок. Основна ідея — думка про «дари Духа», бо саме про такі дари, як лікування, читання думок, пророцтва, дар бачити духовний світ — іде мова в коротеньких оповіданнях про Дем’яна, Єремію та Матвія. А в оповіданні про Ісакія йдеться про один з найважливіших дарів Духа — «розрізнення духів», здібність пізнати, «яким духом є те, що нам з’являється. Про «розрізнення духів» ідеться в багатьох оповіданнях із старих патериків. Ісакій, очевидно, не мав цього «дару Духа», коли міг прийняти чортів за Христа та ангелів. Що чорт може перекидатися «ангелом світла», про це читаємо в св. Письмі (2 Kop. 11, 13) та в апокрифах («Визнання Єви»); говориться про це і в «Пам’яті та похвалі кн. Володимирові» (див. І. Г. 6). З оповідання про Ісакія видно, що «розрізнення духів» не можна досягнути навіть найсуворішою аскезою. Щодо трьох інших ченців, то лише про аскезу Дем’яна говориться кількома словами. Дари Духа не можна дістати, так би мовити, «примусом». І суворий аскет Ісакій був духовно ще не зрілий для цього. Пізніше він скаже чортам: «Ви перемогли мене в образі Христовім, коли я ще був недостойний такого видіння». А це приводить нас до дальшої теми цього оповідання — до протесту проти надмірної аскези, бо Феодосій був, власне, противником крайніх форм аскетичного життя. Отже, оповідання про перших ченців є виявом певної духовної традиції Печерського монастиря.

Це тенденційне оповідання написане простою мовою, не помітимо тут ані ритміки, ані вишуканих фігур, немає навіть текстів з св. Письма. Але окремі мотиви дуже часто нагадують оповідання старих — тоді вже відомих у Києві — патериків та житій.

4. Ще простіші оповідання більш світського характеру про «волхвів» та про князя Василька. Оповідання про волхвів (занесене в літопис під р. 1071) є поєднанням трьох окремих оповідань з однією тематикою, яка зовсім не зв’язана з тим самим роком. Волхви, що вихваляються своїм всезнанням та пророкують майбутнє, не передбачають своєї особистої загибелі. Про першого волхва в Києві розповідається лише в кількох словах — вій пророкував, що за п’ять років «Дніпро потече назад та країни позмінюють свої місця», але однієї ночі сам зник.

Поширеним є оповідання про волхвів на півночі у фінів. Це оповідання записане, напевне, зі слів дружинника Яна Вишатича, який подав літописцеві чимало й іншого матеріалу. Два волхви в Ростовському краї запевняли людність під час голоду, що жінки чарами «заховують страви» та, прорізуючи тіло за плечима цих жінок, нібито звідти витягали хліб або рибу; «винних» жінок вони забивали, а їх майно забирали собі... Ян, що збирав тоді податки, затримав волхвів та віддав їх на помсту родичам забитих жінок, що й повісили їх на дубі: «Так обидва загинули через бісівську науку; знавши про загибель інших, своєї не передбачали...» Далі йшло цікаве оповідання про поганський світогляд фінів («чуді»), а всю цю серію закінчує мініатюрне оповідання про народне поганське повстання в Новгороді (мабуть, близько 1070 р.), де волхв повів за собою все населення; лише дружина залишилася з князем Глібом та єпископом. Тоді князь, узявши топірець під плащ, підійшов до волхва і запитав його, чи той усе знає. «Розуміється, все» — «А що буде сьогодні?» — «Зроблю великі чудеса». Тоді князь ударив волхва топірцем, той упав мертвим, а народ розійшовся. Оповідання прикрашене тільки короткими згадками про чародіїв з св. Письма. Справжні переживання Яна та оповідання про віру «чуді» (фінів) стоять тут поруч з мандрівним анекдотом, що застосовано його до характеристики князя Гліба та київського волхва. Отже, маємо маленький збірничок різноманітного матеріалу, поєднаного спільністю основної теми.

5. Так же просто розказана життєва історія кн. Василька (літопис під 1097 р.). Але навіть простий виклад подій самовидцем, Василем (мабуть, духовником Теребовлянського князя Василька*), через драматичність самих подій та здібність автора до широкого викладу, набув надзвичайної пластичності.



* Дехто вважав автора за «дружинника», але для цього немає ніяких підстав.



Після короткого літописного викладу про Любецький сейм князів, які там «цілували хрест» і клялись не починати війни один проти одного, починається оповідання про Василька такими словами: «І прийшов Святополк (Київський) з Давидом (Володимирським) до Києва, і всі люди були раді; лише диявол журився з цієї любові». Цією красною антитезою в оповідання вводиться тема про чвари між князями як чин диявола. «І ввійшов сатана в серце деяким людям, і вони почали говорити Давидові Ігоревічеві такими словами...» В формі діалогу оповідається про міркування, яке привело Давида та, після певних сумнівів, і Святополка до рішення усунути Василька як небезпечного суперника з політичного життя. Знову, здебільшого у формі розмов, оповідається про те, як Святополк закликав до себе на іменини Василька, то якраз приїхав до Видубецького монастиря, як Василько відмовився, а Святополк запросив його до себе в гостину: «Як не бажаєш чекати моїх іменин, то приходь сьогодні, привітаєш мене і посидимо всі разом з Давидом». Василько, незважаючи на те, що його застерігали, поїхав у гостину, міркуючи: «Як це хочуть мене захопити? Ми ж тоді цілували хрест із словами: хто повстане проти іншого, проти того буде і хрест». Під час гостини Святополк виходить з покою, а Василько говорить до Давида. Але Давид «не мовить і не слухає, маючи жах та зраду в серці». Нарешті виходить з покою і Давид. Василька заарештовують і заковують у кайдани. Автор стисло переказує перебіг нарад Святополка з боярами, вагання Святополка, якого Давидові все ж удалося вмовити. Вночі вивезено Василька до Звеногородки. Жахлива сцена осліплення Василька описана дуже детально. Василько побачив, що гострять ніж, і зрозумів, що хочуть його осліпити. До покою, де був ув’язнений Василько, увійшло два чоловіки, розіслали килим, але Василько боронився так, що вони не могли кинути його на килим; тоді ввійшли інші, побороли його і поклали на нього дошку; але й так не могли його втримати і тоді зняли з печі другу дошку, якою притиснули його так сильно, що груди його затріщали. Тоді підійшов Святополків вівчар з ножем, але не попав Василькові в око і перерізав йому лице; «потім ударив його в око і вийняв око, потім — в друге і вийняв друге», Василько лежав, «як мертвий». «І взяли його, поклали на килим, як мертвого, і повезли до Володимира... і, переїхавши Здвиженський міст, стали з ним на торговищі, і зняли з нього сорочку і дали випрати попаді; попадя, виправши сорочку, вдягнула її на нього (Василька) в той час як обідали, і почала плакати попадя, бо він був, як мертвий. І почув він плач і мовив: «Де я?» Вона ж відповіла: «В місті Здвижені». Він попрохав води, і напився, і отямився, і пригадав усе, і помацав сорочку і мовив: «Чому ви зняли її з мене? Нехай би я в тій кривавій сорочці смерть прийняв і став перед Богом!..» Після розповіді про обурення інших князів та про початок їх походу проти Святополка та Давида, розповіді, що, можливо, вставлена сюди вже літописцем, своє оповідання автор повісті про Василька продовжує так: «І як я тут був, у Володимирі, однієї ночі прислав по мене князь Давид. І я прийшов до нього, і дружина сиділа коло нього, і він посадив мене та мовив до мене: я чув, що Василько... сказав: ... нехай би Давид мене послухав, то я надіслав би когось із своїх людей до (князя) Володимира (Мономаха), щоб він повернувся (тобто відмовився від виправи проти Святополка та Давида). Отже, — посилаю тебе, Василю, до Василька... і скажи йому: коли ти хочеш послати свого мужа та Володимир повернеться, то дам тобі яке хочеш місто: Всеволож або Шеполь або Перемишль!..» З посольства до Володимира нічого не вийшло, але автор передає свою розмову з Васильком, де Василько висловив думку, що йому трапилося це нещастя через його гордість, бо він мав занадто великі плани, щоправда, не проти інших князів, але проти ляхів та половців: «Або набуду собі слави, або голову покладу за Руську землю». Дальше оповідання про війну Володимира з Давидом, про звільнення Василька і про остаточну перемогу над Святополком, що покликав на допомогу угрів, здається, ведеться вже літописцем, а не Василем, — автором оповідання про Василька.

Оповідання про Василька, що, як бачимо, не лишилося в своїй первісній формі, а ввійшло до літопису, показує нам, який літературний хист траплявся в 11 віці. У наведених уривках ми бачимо добру техніку викладу розмов, вміння коротко характеризувати психічний стан дійових осіб, їх міркування, переживання, вагання тощо. Це оповідання своєю літературною технікою показує готовність автора і для написання творів більшої художньої вартості.

6. До повістярського матеріалу належать і твори того ґатунку, який був улюблений на Україні і пізніше, аж до 17 — 18 ст. (пізніші твори цього типу належать, напр., Петрові Могилі, І. Ґалятовському та св. Дмитрові Тупталові — «Ростовському»); це — оповідання про чудеса святих. Маємо збірку таких оповідань про чудеса Бориса та Гліба, які часто додавалися до «Сказання» про їх забиття, але постали як самостійні записи про чудесні оздоровлення, про звільнення з в’язниці тощо, сполучені з історичними записами про перевезення святих мощів до Києва, про будівництво церков їх імені.

Пізніше постала збірка оповідань про чудеса св. Миколи Мірлікійськото. В цій збірці об’єднані переклади та чотири, здається, ориґінальні записи про чудеса з часу від половини 11 ст. до початку 12 ст. в Царгороді (2) та в Києві (2).

На цьому не обмежується повістярський матеріал з літератури старих часів. Маємо й інші рештки старих оповідань. Напр., історично важлива так зв. «Корсунська леґенда», що оповідає про охрещення Володимира в Корсуні (мабуть, всупереч реальності, бо є всі підстави думати, що Володимир охрещений у Києві або Василькові, ще перед виправою). Але це «грекофільське» оповідання дійшло до нас теж у складі літопису в дуже зміненому вигляді, з додатками з якогось епічного оповідання, так що пізнати його стару композицію нелегко.

Працю над виділенням з літопису решток старої літератури варто продовжувати.

7. Ми бачили в старій повістярській літературі цікаві приклади різних ґатунків. Повістярство старого Києва або цілком є, або намагається бути історичним, оповідати про дійсні події. Але перекази повістярів — не лише сухі, короткі записи. Автори повістей уміють зробити свої оповідання цікавими та розвивати своє оповідання з драматичним напруженням. Найвищого ступеня художності досягнув анонімний автор «Сказання» про Бориса та Гліба, з його патетичною ритмізованою прозою та складними літературними засобами, взятими частково з богослужбових ґатунків, з використанням текстів св. Письма тощо. Але й інші повістярі виявляють, зокрема, вміння літературного зображення, вкладаючи думки та почування в добре збудовані монологи дійових осіб. Виклад змісту здебільшого простий, мистецькі прикраси скупі; найбільша увага звертається на перебіг подій. Але свій виклад — і в цьому їх найбільше вміння — вони подають широко, звертаючи увагу читача на окремі важливі моменти, вміють посилити напруження оповідання, «затримуючи» оповідь, як напр., у повісті про Василька (сцена осліплення!). Оповідання, що ми їх знаємо, всі тенденційні, але тенденційність не перешкодила авторам виконати суто літературні завдання. Оповідання 11 віку належать до найкращих творів старої київської літератури.






Г. Житія


1. «Житійна» література виразно відрізняється від духовної повісті. «Житіє» можна було писати лише про святого, тобто про праведну людину, для визнання святості якої вже існували певні обґрунтовані дані Охрещення Русі здавалося сучасникам запізненим, християнізацією «в останню» «одинадцяту годину». Численна житійна література, яка прийшла зразу в болгарських перекладах чи була перекладена вже в Києві, могла цілком задовольнити потребу читача, тим більше, що серед найстаріших перекладних житій було чимало творів, цікавих не лише житійним змістом, але й мистецькою формою або богословськими міркуваннями (напр., житія, що порушують питання про кінець світу — Андрія Юродивого й ін.). Поприходили до нас і житія нових слов’янських святих: Кирила та Мефодія, В’ячеслава Чеського, св. Людмили. Мабуть, якраз ці житія спонукали до опису життя і своїх святих; не дарма в обох житіях, писаних Нестором (Бориса і Гліба та Феодосія Печерського) маємо відгуки житій св. В’ячеслава.

Писати житія своїх святих було неабиякою сміливістю; воно означало поставити своїх праведників поруч із старими великими святими та мучениками. Східнослов’янська житійна література ще довго мала характер надзвичайної «скромності»: мало в ній оповідань про чудеса, немає надмірного вихваляння святих, великою видається залежність від перекладних або слов’янських зразків. Цю залежність не треба розуміти так, що автори просто списували житія чужих святих. Навпаки, старі житія намагаються подавати добре перевірені та певні відомості. Але автори їх, на жаль, із свого матеріалу вибирають такі риси, що засвідчені і в житіях старіших святих. Це є ніби ґарантією того, що такі риси — справжні ознаки святості. Коли матеріалу про святих не існувало, то і житія не писалися. Мабуть, лише цим можна пояснити той факт, що немає старих житій Ольги, Володимира та навіть Антонія Печерського. Про цих святих маємо лише твори, споріднені з житіями, але всі вони — іншого стилю, твори, що не вимагають фактичних даних. Класичні твори житійної літератури дав Нестір.

2. На житії Бориса та Гліба, так зв. «Чтениї» Нестора, можемо найліпше побачити, чим відрізняється житіє від оповідання, приклад якого ми бачили в «Сказанні».

Нестір починає з молитви, де просить, незважаючи на «грубість та нерозум’я серця» його, допомоги Божої в цій праці. Він, мовляв, переказує лише те, що чув від деяких «христолюбців», прохає вибачення читачів, «братії», за свою «грубість». Житіє починається довгим вступом, що подає історію людства від створення світу до поширення християнства. Милосердний Бог побажав (хоча в «останні дні») приєднати і Русь до християнства. Нестір нагадує євангельське оповідання про виноградник, до якого гос-, подар шукав робітників. Перша частина житія оповідає про князя Володимира, його охрещення, зовсім не згадуючи при тому про роль греків під час охрещення Русі. Згадавши синів Володимира, Нестір зупиняється на Борисові, оповідаючи про його молодість, про любов до книг, молитви, бажання йти слідами угодників Божих. Про Гліба, «дитину тілом, але дорослого розумом», Нестір оповідає як про великого приятеля Борисового, про його «милостиню», допомогу «жебракам, вдовицям і сиротам». Характеристика Бориса та Гліба закінчується порівнянням їх зі святими, за якими вони дістали християнські імена (Борис — Роман, Гліб — Давид). Згадавши про те, що Борис уже дістав князівство, а Гліб (на відміну від оповідання літопису та «Сказання») залишився в батька; Нестір згадує, що Володимир послав Бориса проти ворогів. Лише тут починається власне історія смерті святих, якій виключно присвячені оповідання літопису та «Сказання». Хід подій щодо Бориса викладено так само, як у «Сказанні», лише Нестір укладає в уста святого не «плачі», а «молитви» та не зупиняється детально на вчинках Святополка. У словах, молитвах та вчинках Бориса ще більше, ніж у «Сказанні», підкреслено його бажання не порушити своєї покори та слухняності старшому братові. Історія Гліба відрізняється від «Сказання» тим, що Гліб, за Нестором, не їхав до Києва, а втікав з Києва, та вбивці наздогнали його на Дніпрі. «Плачу» Гліба тут не знаходимо, але Нестір також укладає йому в уста прохання до ворогів, подібні до тих, що їх знаходимо в «Сказаниї», випускаючи, щоправда, поетичні порівняння з «колосом» та «лозою». Замість опису емоційних переживань супутників Гліба при нападі вбивць, маємо просте: «Вони сиділи, поклавши весла». Долею Святополка та Київського престолу житіє не цікавиться: Святополк «утік не лише з міста, а і з своєї країни на чужину та там і закінчив своє життя», і лише як чутка передається вістка про його «люту смерть», якої, мовляв, і треба було сподіватися для «грішника». По смерті «окаянного» «прийняв владу блаженного (Бориса, якого Нестір помилково вважає за законного спадкоємця Володимира) його брат Ярослав». Це все, що Нестір уважає за потрібне сказати про політичні наслідки трагічних подій. Зате він додає до життя третю частину, яку присвячує традиційним у житіях оповіданням про «чудеса» святих, про історію перенесення їх мощів, про будівництво присвячених їм церков тощо. Вступна частина обіймає в найстарішому рукописі понад шість сторінок, оповідання про смерть святих коло восьми, а ця остання частина — аж 13: тут знаходимо 10 окремих оповідань, а було, мовляв, ще багато інших чудес. Наприкінці додано міркування про значення покори, а далі — похвали святим. Автор згадує і про себе, «Нестора грішного», як збирача матеріалу та автора житія.

3. Стилістично «Житіє» значно простіше, ніж «Сказаниє». Відмовився Нестір і від зворушливих «плачів»-голосінь, і від гарної ритміки, і від багатьох порівнянь. Але твір його не слабкий художньо. Автор з великим хистом розвиває лінію свого оповідання, вдало поділивши та згрупувавши матеріал. Лише тому, що автор ставить собі інше завдання, він надає своєму викладові зовсім іншого характеру: він випускає все політичне, замінює молитвами «плачі» або ліричні монологи; його герої — святі і весь час стоять перед лицем Бога. Найхарактеристичнішою рисою є те, що автор «затирає» все конкретне. Імена вбивць, що їх перелічено в «Сказаниї», тут не згадуються, це просто — «нестримані мужі»; не називає він і імен інших синів Володимира, навіть Ярослав з’являється лише десь наприкінці в побічному реченні; Нестір не згадує ані «волості» Бориса, ані печенігів, проти яких його послав Володимир; він називає їх просто «військові» («ратные») або «погані». Навіть міста, Вишгород та Київ, згадуються лише по одному разу, а потім — це вже безіменні «вищезгадані міста», або «славні міста» («нарочитый градъ»). Назв інших міст не згадується. У Нестора зустрічаємо літературні засоби, запозичені з проповідей, напр. звернення до читачів. Численні молитви його твору — літературно викінчені, оповідання про чудеса — добре синтезовані з різноманітного матеріалу. Є гарні порівняння: «Пророк Давид вийшов проти чужинців та погубив їх... святий Давид (Гліб) вийшов проти ворога-диявола і погубив його» і т. п. Любить Нестір протиставлення, антитези: «Блаженний (Борис) ішов до свого брата, не думаючи ні про що зле в серці своїм, але окаянний не лише замишляв на нього зле, але вже і послав зле, щоб погубити його. Блаженний радувався на своєму шляху, що старший брат наступить батьків трон, а окаянний смутився, почувши, що брат іде до нього». Нестір нерідко згадує святих, яких йому нагадують Борис, Гліб та Володимир; так ми довідуємося про його джерела: Володимира він порівнює з Євстафієм Плакідою та Костянтином Великим; Бориса та Гліба — з Романом та Давидом, або з Іосифом та Веніаміном; Святополка — з Каїном. Згадано ще Юду, Захарія, Дмитра Солунського, але чи не найчисленнішими є відгуки житія В’ячеслава Чеського. Візантія не мала житій святих князів (може, лише св. Євдоким). Але житія В’ячеслава — зокрема великий, і в латинському ориґіналі, і в слов’янському перекладі стилістично надзвичайно витончений твір Гумпольда — могли подати немало зразків того, як треба освітлювати життя князів. І Нестір, зовсім нічого не позичивши з історії самої смерті, «мучеництва» В’ячеслава, зачерпнув звідти кілька окремих образів.

Треба думати, як ми вже говорили, що, наводячи про святих князів відомості, які він уважав за факти (читання книг, цікавість до житій мучеників, милостиня, одруження Бориса лише на прохання бояр та на бажання батька, недовір’я до чуток про злі задуми Святополка і т. д.), Нестір уважав за критерій свого вибору саме те, що він знаходив подібні оповідання і про св. В’ячеслава, про старшого, «почесного» святого того самого типу («князь — страстотерпець»), що і Борис та Гліб.

Чому Нестір, так би мовити, «схематизував» та «знеособив» своє оповідання? Гадаю, що в ім’я вірності законам житійного «гагіографічного» стилю. А сенс такого «знеособлення» в тому, що житіє не має бути твором місцевого характеру; воно призначається не лише для місцевих читачів. Житіє звертається до всього християнського світу, хоче бути твором світової християнської літератури. Оповідання про Бориса і Гліба мало можливість стати таким: уже 1095 р. ці святі були серед тих, що на їх шану висвячено вівтарі в Сазавському монастирі в Чехії (про це згадано в хроніці сазавського ченця, що подав доповнення до хроніки Козьми Празького під р. 1095). Дехто з дослідників закидав Несторові малий інтерес до дійсності, інші запідозрювали його у вигадуванні різних подробиць. Ледве чи справді побожний письменник, який засвідчує, що він викладає лише те, що чув від «христолюбців», вдавався і до фальшування фактів. До часів Нестора багато було забутого, про дещо розповідали по-різному. Чому Нестір вибрав той, а не той варіант, тепер сказати не можемо. Щодо закидів у «безбарвності» або «знебарвленні» житія, то, як ми бачили вище, це належить до стилістичних властивостей житія, що зумовлюються його призначенням та вимагаються традицією.

Цікава і ідеологія житія Бориса та Гліба. «Тенденція» цього твору висловлена ще ясніше, аніж у «Сказаниї». Борис і Гліб є типом князів-борців за внутрішнє замирення «руської землі», за мир, що його можна досягнути лише тоді, коли стосунки між князями стоятимуть на певних моральних та правних засадах. Нестір вимагає для цих взаємин засад християнської моралі. З цього погляду житіє Бориса та Гліба — цікава політично-ідеологічна пам’ятка.

4. Несторові належить і друге житіє — св. Феодосія Печерського. Воно композиційно виглядає слабшим, ніж житіє Бориса та Гліба. Можливо, тому, що Нестір у цьому випадку не мав ніякого попередника і мусив не лише обробляти, але і збирати всі матеріали. Це було не так важко, бо Феодосій вмер 1073 р., а Нестір написав це житіє десь коло 1100 р. Матеріал подано почасти ченцями Печерського монастиря, які ще особисто знали Феодосія (Нестір сам прийшов до монастиря після його смерті), а для висвітлення його дитячих років Нестір добув відомості від матері Феодосія (за переказами одного з ченців), що була черницею в одному з київських монастирів.

І це житіє Нестір починає молитвою-подякою за те, що йому довелося бути життєписцем святих, згадуючи тут і написане ним житіє Бориса та Гліба, та проханням вибачення у читачів за свою неосвіченість та «грубість». Само житіє розпадається на дві частини: коротша — оповідання про життя Феодосія до монастиря, довша — про життя в монастирі (в найстарішому рукописі ці частини обіймають приблизно 7 та 33 сторінки), потім іде коротке оповідання про чудеса (троє чудес), що обіймає три сторінки, та коротке закінчення.

Виклад розділений на окремі розділи-епізоди. В першій частині (14 епізодів) гарно зображений розвиток Феодосія від його дитячих років аж до вступу до монастиря. Виклад подій з пластичною психологічною характеристикою святого та його матері поєднано з постійним підкресленням, що сам Бог провадив Феодосія такими шляхами, які привели його до монастиря та зробили «пастирем» чернечого «духовного стада». Феодосій народився від християнських побожних батьків, батько його був, здається, княжим урядовцем, родина потім переїхала до міста Курська. Тут батько помер, залишивши Феодосія на руках матері-вдови. В Курську Феодосій учився. Індивідуальні риси вдачі святого — любов до науки та церкви, побожність, яка виявилася навіть у втечі з батьківського дому, щоб відвідати Святу Землю. В тому, що юнака повернули додому, Нестір також бачить руку Божу, бо саме тому Феодосій зміг пізніше прийти до Києва; далі Нестір оповідає про спроби Феодосія «наслідувати Христа» в покорі та приниженні: Феодосій носить бідне вбрання, працює на полі, пізніше пече проскури (цю невідповідну своєму суспільному станові професію Феодосій обрав, щоб бути «співпрацівником над плотію Христовою»), нарешті навіть носить «вериги», ланцюги на тілі. Все це викликало постійну боротьбу Феодосія з його енергійною матір’ю. Юнацькі роки Феодосія закінчуються втечею до Києва, де його, після невдач у інших монастирях, приймає до себе Антоній Печерський. Матері вдалося знайти сина, але не вдалося повернути його додому, і вона під його впливом сама вступає до одного з Київських жіночих монастирів. Тут починається друга частина життя Феодосія та другий розділ твору Нестора. Цей ширший розділ йому не вдалося так добре скомпонувати, як перший. Маємо тут велику кількість (понад 40) окремих епізодів, що йдуть один за одним без певного принципу впорядкування. Ці розділи багаті історичним та побутовим матеріалом, накреслюють досить яскравий образ святого, але не дають такої суцільної картини, як перша частина. Всі епізоди розпадаються на три групи — (1) характеристика Феодосія, як аскета, священика та ігумена монастиря; (2) його ставлення до «світу»; (3) окремі прояви милості Божої до монастиря — чудеса та чудесні з’явища. Нестір ретельно зібрав матеріал, що характеризує життя Феодосія в монастирі та, головне, його аскетичну ідеологію: Феодосій — не представник крайньої аскези, втечі від «світу» до «пустелі» (єгипетське чернецтво); він стоїть ближче до тієї монастирської традиції (палестинської), яка поєднує помірковану аскезу з продуктивною працею та з діяльністю на користь «світу». Ми не чуємо про «вбивання плоті», лише оповідання про те, як Феодосій один раз віддав своє тіло при праці та молитвах на поталу злим печерським комарам, нагадує оповідання про єгипетських ченців (Макарія); в печеру він іде лише на короткий час щороку. Навіть монастир у цілому він виніс на поверхню землі. Зате чуємо багато про фізичну працю Феодосія: рубання дров, прядіння вовни, носіння води, допомога при оправі книжок; ще більше чуємо про працю всього монастиря. Багато оповідає Нестір і про духовні вправи Феодосія, головне — про молитву та боротьбу з демоном. Феодосій мало спить, носить просте вбрання, що не раз спричиняло кумедні непорозуміння. Найхарактерніша риса Феодосія — його м’якість у ставленні до ченців та до «світу». Він не робить винним ченцям закидів, чекаючи на їх власне каяття. Він лише «плаче» за тими, хто кидає монастир, та радо приймає їх назад, навіть і кілька разів. Навіть злодіїв, що пробували пограбувати монастир, він відпускає на волю. Монастир не зачиняється від світу: коло монастиря для «жебраків, сліпих, кривих, хворих» будується будинок. Нестір не малює картини монастирського багатства — навпаки, Феодосій не раз опиняється в скрутному стані, не маючи на ближчий день хліба для ченців, олії для лампад або вина для літургії. Незважаючи на це, Феодосій навіть роздає останнє. Але на допомогу приходить завжди в найскрутніший момент милостиня когось із приятелів та прихильників монастиря. Цю несподівану та невипрохану допомогу Нестір малює як «чудеса», але всі вони є, власне, цілком природні прояви тієї пошани, яку здобув собі Печерський монастир у «світі». Лише одне оповідання виходить поза рамки природних подій — «світлий юнак» приносить у момент найбільшої скрути Феодосієві три золоті гривни. Феодосій бореться з тими з братів, хто набуває собі якусь зайву власність, вбрання або страви, не дозволяє нагромаджувати запаси; зайве він наказує спалити або кинути в Дніпро. І тут він не карає винних, а лише велить знищувати матеріальні блага, як «вражий уділ». Ми бачимо Феодосія суворим та твердим лише в справах політичного характеру. Монастир набув чималого впливу на вищі кола київського суспільства, в тому числі і на князя Ізяслава. Феодосій виступає перед ним як оборонець покривджених: «Багатьох заступав перед суддями та князями». Коли Святослав та Всеволод вигнали старшого брата Ізяслава з Києва, Феодосій відмовляється відвідати переможців: «Не піду на бесіду вельзевулову і не візьму участі в гостині, повній крові і вбивства». До князя Святослава він пише «епістолії», в одній з яких він порівнює його з Каїном. У монастирі по-старому поминають вигнаного князя. Чутки, що Феодосія хочуть усунути з монастиря, приводять лише до нових його виступів проти Святослава. Феодосій навіть чекає нагоди постраждати за правду («жадаше вельми, еже поточену быти»). Але навіть князі, до яких Феодосій поставився так суворо, утримуються від серйозних нападів на монастир. «Світ» має чимало свідчень про святість Феодосія та монастиря, — Нестір розповідає про кілька чудес, — різні люди бачать над монастирем світло, сяйво; розповідає також про сни шанувальників Феодосія.

Нестір зібрав у своєму житії великий матеріал, і, хоча він не завжди зумів добре згрупувати його, основні думки житія все ж яскраво постають перед читачем: молодість Феодосія є підготовка до монастирського життя; показано подібність його життя до вступу в монастир та в монастирі. Лагідність, сумирність і покора не виключають твердості супроти «світу» (матері, князів), що його Феодосій і перемагає; подано основні думки Феодосія про чернече життя (Нестір наводить і невеликі уривки з повчань Феодосія ченцям). Ці риси твору спричинилися до того, що житіє Феодосія здобуло чималу популярність та вплинуло на велику кількість творів східнослов’янської житійної літератури.

5. Стилістично житіє Феодосія не дуже складне. Мова його проста, плинна, речення короткі, літературних прикрас небагато. Але в ньому помітні численні літературні впливи. Нестір сам цитує, поруч із численними текстами св. Письма, житіє Антонія та Патерики; вплинуло на нього і житіє Сави «Освященного» (Палестинського), а почасти св. В’ячеслава Чеського. З першого він переймає численні звороти та формули, здебільшого без конкретного змісту; здається, лише в міркуванні про значення імені святого, про його байдужість до дитячих забав та в оповіданні про його прихід до Антонія маємо перенесення фактичного матеріалу з інших житій. Епізод із випіканням проскур нагадує одне важливе місце з життя В’ячеслава; але навряд щоб Нестір просто запозичив це з житія В’ячеслава, — житіє В’ячеслава могло тільки спричинитися до того, що Нестір звернув увагу на цю рису в житті Феодосія, до якої немає, здається, паралелей у грецьких житіях. Зустрічаємо деякі подібності житія Феодосія з грецькими житіями, але треба думати, що тут «повторювалося життя, а не житіє». Начитаність у житійній літературі дала Несторові чимало гарних формул для його оповідання, — напр. таку центральну характеристику Феодосія, як «земний ангел та небесна людина». Зустрічаються в житії певні відгуки військової повісті: аскети — «сильні богатирі» («храбри сильни»), хрест є «зброя», «шолом спасіння» тощо (кілька словесних подібностей змушують згадати «Слово о полку Ігоревім»). Нестір уживає й інші порівняння — він широко розвиває порівняння Феодосія з «пастирем духовного стада»; син боярина, що відходить до монастиря, вирвався з дому свого, як птиця або сарна з тенет; у важливих місцях — вражаючі протиставлення, напр.: Феодосія шанували не за почесний одяг, світле вбрання або великий маєток, але за чисте життя, світлу душу та щедрі повчання, або: «якщо Феодосій тілом і розлучився з нами, то духом він завжди з нами»... і т. д. І тут Нестір дотримується «безособового» житійного стилю, не називає навіть місто, де народився Феодосій, не згадує імена осіб, що зустрічаються в оповіданні, і т. ін.

6. Ми вже згадували, що не залишилося старих житій декого з найвизначніших за їх роллю в духовній історії східного слов’янства святих. Так, немає житій кн. Ольги та Володимира Великого. Можливо, що існували оповідання про їх охрещення. Але про охрещення Володимира оповідання були розбіжні, — поруч з уже згаданою «Корсунською легендою» (І. В. 6), інші теж згадані в літописі.

Про існування житій Ольги та Володимира ніби свідчить один старий твір «Похвала Володимирові» якогось «ченця Якова». Цей важливий, як історичне джерело, твір складений, здається, з трьох окремих творів — Похвали Володимирові та житій Ольги та Володимира; житіє Володимира зустрічається і в окремих відписах, але дуже пізніх часів — з 16 ст. В «Похвалі» є відгуки старовини, але прийти до якихось певних висновків про часи походження як «Похвали», так і її окремих складових частин, дослідникам поки що не вдалося.

Зате є підстави гадати, що існували два подальші житія. Це, по-перше, коротке житіє св. мучеників, батька й сина — варягів, забитих, за літописом, київською поганською юрбою ніби за те, що вони спротивились, щоб сина принесено було в жертву поганським богам; ім’я батька, мабуть, варязьке — Тури або Тур. Але чи було це житіє, рештки якого збереглися в літописі, писане по-слов’янськи — невідомо, можливо, що воно було грецьке. Житіє Антонія Печерського також не дійшло до нас, але його згадує Києво-Печерський Патерик. Воно подавало, як здається, багато відомостей не лише про Антонія самого, а й про інших ченців, його сучасників. Дехто вважає, що воно пішло в забуття тому, що мало занадто «грекофільський» характер. Ця важлива пам’ятка втрачена, і дійшли до нас лише деякі фактичні відомості з неї, що збереглися в «Патерику».

Кілька дуже коротких старих житій (Бориса та Гліба, Ольги, Володимира) увійшли до складу «Прологів». Ці мініатюрні твори не мають великої літературної ваги.






Ґ. «Ізборник» 1076 року


1. Своєрідною пам’яткою є так званий «Ізборник» з 1076 року. Це збірка численних невеликих творів. Маємо тут три «повчання» батьків дітям («Слово одного батька до свого сина» та повчання дітям Ксенофонта та «святої Феодори»); т. зв. «Атанасієві відповіді», що пояснюють важкі місця у св. Письмі, вибрані уривки з «неканонічних» книг св. Письма («Книга Премудрості», Сирах); оповідання про «Милостивого Созомена» та, може, найтиповіші для «Ізборника» — різні сентенції, речення, прислів’я, згруповані за темами. Увесь твір призначений, безумовно, для людей світських; темою твору, що їй приділено автором найбільше місця, є милосердя до бідних. Багато порад мають характер «світський», напр. про ставлення до «сильних цього світу» («не сварися съ чловекъмь сильнымь») тощо. Деякі з творів, що ввійшли до «Ізборника», поширювалися й пізніше (до 18 ст.).

«Ізборник» складено за певним планом: починається він «Словом» про читання книг: «добре є, браття, читання книжне», потім ідуть повчання батьків дітям та збірки сентенцій, у тому числі «Поради для заможних» та «Стословець»; далі подано вибрані місця з проповідей, а в кінці оповідання про Созомена розповідь про те, як Бог віддає «сторицею» милостиню, дану бідним.

2. На відміну від збірки 1073 р., про яку відомо, що її переписано з болгарського ориґіналу, та яка складається виключно з перекладених статтей, — походження збірки 1076 р. почасти не з’ясоване. Але немає сумніву, що частина матеріалу — слов’янського, а певна частина й київського походження, про що свідчать такі форми слів: веред, норов, або слів, що характерні виключно для східнослов’янських мов, як, скажімо, «ларь» (позичене з скандінавського)*.



* Важливою ознакою східнослов’янських, зокрема, українських текстів є закінчення орудного відмінка однини чол. та сер. роду -ъмь або -ьмь замість церковнослов. та південнослов. -омь, -емь. Східнослов’янські форми в «Ізборнику» 1076 р. найчастіші.



До слов’янської літератури належить «Слово про читання книг» (бо згадано тут «Кирила-філософа», тобто слов’янського місіонера), київського походження можуть бути «Слово одного батька до свого сина» та «Поради для заможних». Навіть «Стословець», приписаний патріархові царгородському Ґеннадієві, якого («Стословця»), одначе, немає серед його творів, мабуть, місцевого походження, так само, як і невеликий твір «Яка має бути людина», що його приписано «св. Василієві». Але навіть коли вважати ці твори за перекладені, вони відзначаються певними рисами, що змушують нас розглядати їх серед творів ориґінальної київської літератури.

3. Більшість матеріалу, що ввійшов до збірки, стилізована під сентенції, прислів’я; короткі речення в них збудовані як протиставлення або паралелі двох різних думок; мова їх помітно ритмізована, а окремі частини речень часом зв’язані римою. Нерідко повторюються окремі слова, а в окремих випадках маємо ті алітерації, що їх ми бачили, напр., у старому літописі.

Ось приклади римованих сентенцій з алітераціями:


иже въ кротости пожиша | и-в

и в добрословъи уста свои учиниша... | и-в-у-у

кыимъ путьмь идоша | к-п

и коею стьезю текоша... | и-к

старЂишааго деньми почьстити не лЂнися, | с-п

и покоити старость его потьщися. | п-с-п

на стьзю подвига съступаеши, | с-с

душю же отъ раслабления свобождаеши... | c

иже слабо живеть, | c

то того не приводи не съвЂтъ | т-т-н-н-с

прЂдъ старьци мълчяние, | п-м

прЂдъ мудрыми послушание... | п-м-п

й не навидЂние чловЂкомъ творити, | и-н-н-т

нъ тъкмо отъ бога хвалы и милости просити... | н-т-и


при молитві:


Не смъшаи словесъ своихъ съ простыми словесы, | с-с-с-с-с

вЂды, яко богу събБседьникъ еси. | с;


або з неточною римою:


Егда же възьриши нощью на небо й на звЂздную красоту, | в-н-н-н-н

молися владыцЂ богу, добрууму хытрьцу. | в-д

Заутра же освЂштаемъ припади къ творьцю сво- | п-т-с

ему, давъшууму ти съ день на приложение животу. | д-т-с-д-н


або без алітерації:


днесь бо растемъ,

а утро гниемъ...

даждь мокнуштюму сухоту,

зимному теплоту.

хранися от пития,

осквьрняеть бо молитвы твоя.


Окремі речення відчутно ритмізовані за допомогою паралельної побудови їх частин, напр. (див. деякі приклади вище):


алчьнааго накърми...

жадьнааго напои,

страньна въведи,

больна присЂти,

къ тьмьніци дойди,

виждь бЂду ихъ

и въздъхни.


Іноді повторюються окремі слова, теж ритмізуючи мову:


Не постає корабель без цвяхів,

а праведник без читання книжок;

як дух полоненого є у батьків його,

так (дух) праведника у читанні книжок;

краса вояка — зброя, а корабля — вітрила,

так (краса) праведника — читання книжок.



Часто алітерація зв’язана з початками речень (так звана «анафора»), напр.:


єдина є душа,

єдиний час життя,

єдина смерть...



Або:


лагідне ступання,

лагідне сидіння,

лагідний зір,

лагідне слово...


Зустрічаємо паралелізм і без алітерації чи рим:


Встань, як митар,

прибіжи, як повія,

розчулься, як Ахав,

плач, як Петро,

зови, як хананенянка...



Або:


тужи про гріхи,

вздихай про спокуси,

печалься про падіння...



4. Чудові й образи в сентенціях «Ізборника». Багато гарних, наприклад, порівнянь: «Відвертайся від ласкавих улесливих слів, як від круків, що виколюють тобі очі духовні»; «Якщо мешканці, що живуть вище (по річці), не наповнюють своїх посудин, або не напувають своєї худоби та мовлять: залишім для долішніх мешканців, а самі берім мало, — то це не так: хай черпають досхочу, а про долішніх не піклуються, бо і повз них тече та сама річка. Так само і з маєтком: не піклуйся про нащадків...»; або: «Закриває темна хмара сонячну красу та світло, губить красу молитви думка гнівна»; «Не чекай у намулі гріховному, поки нагло загрузнеш...» Цікаві антитези: «Будь принижений головою, високий духом»; «ногами ступай тихо, а духом біжи хутко до воріт небесних»; «радість цього світу плачем кінчається, як можна бачити в світі цьому на двох сусідах: у цих відправляють весілля, у тих за мерцем плачуть»; «волю Його (Бога) твори і в дрібному, то Він твою (творитиме) вічно».

Багато яскравих картин: «Якщо ти весело ступаєш по сходах, від князя йдучи, зроби, щоб і в твоєму домі не ходили сумно, а так само радісно»; «смакуючи солодке питво, згадай того, хто п’є теплу воду, сонцем нагріту»; «якщо лежиш у добре покритому покої, слухаєш дощ рясний, подумай про бідаків, які нині лежать під дощем, а краплини, ніби стріли, їх ударяють»; «якщо сидиш зимою в теплому покої... зітхни, подумавши про бідаків, що схилені над малим вогником — велику біду їх очі мають від диму, руки тільки зігрівають, а плечі і все тіло від морозу померзло». Гарний опис райського краєвиду в оповіданні про Созомена: «І бачив інші садиби, що поросли від гори до низу плодами ароматними та гарними, і гілки їх посхилялися до землі, одна ліпша від іншої. А птахи різні сиділи вгорі на них, співаючи пісень солодких, нахиляючися одне до одного та не замовкаючи... І сади хиталися, стоячи в красі великій. Джерела текли, та веселка в красі (своїй) стояла...» (пор. ще цит. згадку про красу зоряного неба). Ось як зображено п’яницю в уривку, який без підстави приписано пророкові Йоїлеві: вино «сміливого робить боягузом, чистого розпусником, правди не знає, розум віднімає, і як вода вогонь, так безмірне (пиття) меду розум згашує... Здається йому, що земля труситься, а гори біжать колом... Голова не тримається прямо, хилячися сюди та туди на плечах. Сновиди тяжкі та злі... Дрімають, позіхають... Туман бачать перед очима».

5. Хоча деякі з цитованих уривків і взято з перекладених частин «Ізборника», але важливе те, що перекладач ставився до суто мистецьких проблем перекладу з увагою та зумів передати гарні місця з пристосуванням тексту до мистецьких можливостей слов’янської мови. Отже, формально навіть перекладені частини є плодом ориґінальної праці.

Без сумніву, і перекладені частини «Ізборника» передали народній словесності чимало речень-прислів’їв. У кожному разі, тут зустрічаємо, по-перше, такі прислів’я, як напр.: «Матір’ю злого є лінощі»; «овочеве дерево пізнається з плоду»; «не залишай старого приятеля, новий не є йому рівний»; або й пізніше класичне порівняння світу з «колом, що котиться»; або сентенція «не той багатий, хто багато має, а той, хто багато не потребує... Не той бідний, хто не багато має, а той, хто багато (мати) бажає» (подібне є в Сковороди). Дещо зустрічаємо і в інших творах старої літератури (напр., у Мономаха, в «Молениі» Даниїла тощо). Багато цікавих окремих слів та виразів.

Через схожість стилю «Ізборника» з проповіддю Іларіона висловлено думку, що Іларіон обробив і цей збірник. Висновок не переконливий. Можемо говорити лише про певну «школу» письменницьку або напрям у межах літератури 11 віку, до якого належать і проповідь Іларіона, і збірник 1076 року, хоча збірник має спільні риси (любов до афоризмів) з багатьма іншими творами 11 віку (літописи).






Д. Володимир Мономах


1. Єдиним, відомим нам старим письменником, від якого нам залишилася збірка творів, є Володимир Мономах (1053 — 1125). Твори його вставлено в літопис під 1096 р. Мабуть, рукопис уже тоді був у не дуже доброму стані: дещо зіпсовано на початку, в середині бракує, здається, однієї сторінки. Творів Мономаха три: «Поучениє» дітям, лист до кн. Олега та молитва (або молитви).

Навіть певна панегірична тенденційність зображення життя та політичної діяльності Володимира Мономаха в літописі не повинна відвертати від нас того факту, що Мономах, безумовно, був видатним та популярним політиком, позитивним ідеалом якого було мирне співжиття окремих князівств та спільна боротьба проти спільного ворога — половців. Цей ідеал йому, хоча б лише частково, вдалося здійснити. І не тільки літопис ідеалізує Володимира, Маємо лист митрополита Никифора до князя, що починається похвалою князеві, похвалою, яка, напевне, лише частково викликана потребою ввічливості. Пишучи під час Великого посту, митрополит не вважає за необхідне з’ясовувати Мономахові значення посту та не може закинути йому гріхів, бо князь вихований побожно, а поміркованість його життя всі бачать: він спить на вогкій землі, не потребує домівки, не носить «світлого вбрання», вдягається, ходячи лісами, як сирота, і лише в місті — як князь. Митрополит вихваляє гостинність, милостиню князя і прохає у нього лише пробачення для тих, кого він покарав. Цей образ, хоча, безумовно, ідеалізований, у кожному випадку відповідає ідеалам самого князя.

«Поучениє» писано, певне, десь перед 1125 р., можливо, що ще перед 1118, бо воно ніби вже потрапило до Сильвестрівського списку літопису, хоча ймовірніше, що його вставлено лише в пізніші книги. В «Поученії» Володимира згадується, що він уже готується до смерті — він пише повчання, «сидячи на санях», — та дякує Богові за те, що «довів його до цих днів». На санях носили або возили в старій Русі мерців при похороні взимку і влітку (звичай, що утримався на Україні до 19 ст., а в гірських частинах її почасти аж до 20 ст.).

«Поучениє» збудоване за певним планом. Починається воно коротеньким вступом. Перша частина — релігійно-морального характеру, з рясним уживанням текстів св. Письма та релігійних цитат. Друга частина подає світські поради, переважно щодо політичної моралі. Тут спочатку йде мова про князівські обов’язки (дома, під час подорожей — військових виправ, об’їзду земель) та обов’язки загальнолюдські. Нарешті, третя частина пояснює попередні поради князя на прикладі його власного життя. Як бачимо, план у цілому добре побудований. У вступі князь говорить про свій вік та просить дітей та інших читачів ( «хтось інший, хто почує цю грамотицю») поставитися з увагою до повчання, а коли воно не сподобається, то вибачити авторові, зважаючи на його старий вік, — мовляв, «сказав нісенітницю на далекому шляху, сидячи на санях». Перша частина починається текстами з Псалтиря, вибраних із тих місць, що читаються в перший тиждень Великого посту. Прикра звістка про нову усобицю дала Володимирові привід розгорнути Псалтир*, де впали йому в очі слова: «Чому печалишся, душе моя? чому непокоїш мене?» (Псалтир 41, 12).



* Чомусь деякі дослідники вважають це «ворожінням з Псалтиря» (див. Екскурс 1, Б. а.). Насправді маємо тут не ворожіння, а спробу знайти духове посилення в улюбленій книзі.



Тоді він вибрав з Псалтиря речення, що йому сподобалися, головна їх тема — загибель грішних та спасіння праведних (Пс. 36,1, 9 — 17, 21 — 27; 55, 11 — 12; 58, 1 — 4; 62, 4 — 5: 63, 33: 32,2). Виписавши ще моральні поради юнакам з «Поучения» Василія Великого (може, з «Ізборника» 1076 р., див. вище), Володимир додає ще кілька порад. У головних ідеться про духовну дисципліну: «опанування очей, утримання язика, смиренність ума, поневолення тіла, знищення гніву, чистота думки, дбання про добрі вчинки». «Як тебе чогось позбавляють — не метися, як тебе ненавидять або женуть — терпи, як тебе ганять — прохай (вибачення)...»; до обов’язків щодо ближніх належать такі поради: «Звільни покривдженого, суди (справедливо) сироту, оправдай вдовицю». Похвалою Господеві Мономах закінчує першу частину повчання, в основному за те, що Бог так небагато вимагає від людини. Не треба зовсім «самотності, чернецтва, посту», достатньо «трьох малих дій» — «каяття, сліз, милостині». Похвала звертається до мудрості Божої в створенні та полагодженні світу. Володимир закінчує проханням до читачів виконувати якщо не все, то хоча б половину цих духовних вимог, і, зокрема, не забувати молитви та в походах повторювати «Господи, помилуй», «постійно, таємно»; ця порада нагадує пізнішу «постійну молитву» гезихастів.

«Світські поради» витримані в дусі християнської гуманності. Почавши з допомоги бідним, сиротам та вдовицям, Володимир переходить до правосуддя взагалі, вимагаючи м’якості суду (він проти смертної кари), вірності обіцянкам: він радить давати «хресне цілування» лише тоді, коли людина певна, що зможе виконати свої обіцянки. Потрібна пошана до духовенства та до старших, піклування про хворих, відсутність гордості, пам’ять про смерть і відповідно до цього — ставлення до матеріальних цінностей: «У землі не заховуйте, це нам великий гріх» — порада трохи дивна для тих неспокійних часів. Цілком світський характер мають поради бути обережним, піклуватися всіма князівськими та домашніми справами, бути гостинним, привітним, оберігати населення від свавілля. Жінку треба любити, але не давати їй над собою влади; треба постійно працювати, зокрема, вчитися (батько Володимира — Всеволод знав п’ять мов, він був одружений з візантійською принцесою). «Ледарство є, мовляв, мати всього» (злого). Поради свої Володимир мотивує почасти релігійно — «страхом Божим», почасти етично — всі люди однакові, смертні; почасти практично — покривджені будуть проклинати, необережність на війні може призвести до загибелі; гостинність, знання мов тощо — дають князеві добру славу... Світські повчання закінчує Володимир програмою князівського дня: вставати до схід сонця, найперше йти до церкви, потім радитися («думати») з дружиною, судити людей, їхати на лови, в полудень спати і т. д.

Остання частина — спогади Володимира про численні (як він каже 83) військові виправи, що заводили його аж до Ґльоґави в Німеччині — в рукописі подано лише 70 виправ, мабуть, один листок рукопису втрачений; зокрема, Володимир перелічує полонених або забитих половецьких князів; нарешті, згадує про свої мисливські «праці» та з ними пов’язані небезпеки: «два тури кидали мене з конем рогами, олень бодав, два лосі — один топтав ногами, а другий бодав, вепр одірвав меча з стегна, ведмідь укусив коло коліна, дикий звір скочив мені на стегна і перекинув мене з конем». Згадка про лови — це не похвала князівською примхою, — і реально, і символічно мисливство було за старих часів культивуванням, освоєнням землі (пор. роль боротьби з звірами в міфах про Геркулеса або східнослов’янські «духовні пісні» про св. Юрія). Лише коротко потверджує Володимир деякі поради власним прикладом: «Не пильнував я життя свого, не жалував своєї голови. Що треба було робити слузі, те робив я сам...; не покладаючися на посадників та биричів, робив сам, що було треба; весь розпорядок у своєму домі я сам робив; також і бідного смерда, і убогої вдовиці не давав сильним покривдити; і церковного розпорядку та служби я сам доглядав...» Володимир підкреслює, що не себе він хоче вихваляти цими спогадами, «але хвалю Бога і прославляю милість Його, що мене, грішного і худого, стільки разів зберіг від смертного часу, і що мене, худого, створив не лінивим до всіх потребних людських справ». Коротке закінчення нагадує, що треба пильнувати всі добрі вчинки, «славлячи Бога та святих Його».

3. Крім «Поучения», маємо лист Володимира до кн. Олега Святославича, писаний після битви, де забито сина Володимирового Ізяслава. Початок та кінець листа трохи попсовані. Володимир і тут починає, подібно до повчання, із згадки про власну духовну боротьбу: душа перемогла його серце, нагадавши, що всі люди смертні (це писав Володимир 1096 р., коли йому було 43 р.), і на страшному суді йому та його родичам доведеться стати як людям, що не зуміли втримати добрих відносин між собою. Володимир наводить тексти про любов між братами та нагадує Олегові, як він, Володимир, та син його Ізяслав робили спроби закінчити суперечки миром. Навіть зараз, після смерті Ізяслава, Володимир згоджується мирно закінчити чвару. Конкретний зміст листа — прохання відпустити з полону жінку забитого Ізяслава. Відповідь на цей лист Володимир, певно, залишив у себе, бо в ній він розвинув програму своєї мирної політики, головне — вимагаючи відмови від помсти.

У кінці рукопису творів Мономаха переписана молитва (або кілька дрібних, окремих молитов) до Христа, Богородиці та Андрія Критського. Це — компіляція, що її витримано в церковному стилі більше, ніж інші твори. Молитва поєднує в собі прохання особисті та прохання за державу («градъ»).

4. Не треба вважати твори Володимира за твори принагідні, цілком нелітературні. «Поучениє» згадує навіть про можливих читачів, тих, хто «слухатиме» це писання, крім дітей Володимира. «Поучениє» улюблена літературна форма візантійської літератури. Володимир сам, мабуть, читав повчання, що ввійшли до складу т. зв. «Ізборника» 1076 р. (І. Ґ.), він цитує проповідь Василя Великого, що теж входила в той «Ізборник». Він міг знати коротке повчання Ярослава Мудрого, записане в літопис (під р. 1054), також апокрифічні «Заповіти патріархів». Не всі повчання мали той високоетичний та релігійний характер, що повчання Володимира Мономаха. Візантійська література мала повчання в дусі візантійського політичного «макіавелізму». Міг Володимир принаймні чути і про західні твори цього ґатунку: жінка Володимира англійка Ґіта (зв’язки з Англією Київ мав ще за часів Ярослава, коли в нього знайшли притулок сини короля Едмунда) була дочкою короля Гаральда; вона з родиною короля втекла через Екстер та Ірландію до Данії, де близько 1074 — 5 р. і вийшла заміж за Володимира. Англійська література мала «повчання», що призначене для родини короля Гаральда і походить саме з Екстеру; писане воно єпископом Леофріком, що опікувався дітьми Гаральда.

І лист до Олега, як численна стара епістолярна література, має певне літературне забарвлення та писаний, певне, не лише для адресата, а й як свого роду політичний памфлет.

Склад творів Володимира подає деякі відомості про те, як він працював. Людина «книжна» він, мабуть, виписував з книжок цитати, що йому подобалися. В «Поучениї» знайдено сліди його знання св. Письма (може, з «Паремійника»), «Ізборника» 1076 р., «Шестоднева» Василія Великого, «Фізіолога» та деяких інших творів, напр., апокрифів. З своєї збірки цитат він і наводить вибір, пристосований до мети повчання. Нема сумніву, що й інші місця в «Поучениї» почасти мають літературні джерела, як напр., наведені вище формули. Крім цитат, Володимир користувався, мабуть, і власним щоденником, до якого він заносив щонайменше датовані відомості про свої численні походи. «Поучениє» побудоване за певним планом, хоча його й не цілком дотримано.

Але найсильніша риса творів Володимира — їх психологічна наповненість та поетичність образної мови. І «Поучениє» і «Лист» Володимир починає однаково — із згадки про свої психічні переживання. Перед тим, як подати свої міркування, він наводить цитати, напр., «Боже піклування ліпше від людського» і т. д. Але суто свого оформлення надає Володимир думкам про красу та гармонію всесвіту: «Твоїм промислом, Господи, прикрашені різноманітні звірі, і птиці, і риби! З цього чуда дивуємося, як людина утворена з землі і якими різноманітними бувають людські обличчя; якщо навіть увесь світ зібрати, то не всі в ньому будуть однакового вигляду, але кожний за Божою мудрістю має свій власний вигляд обличчя*... І цьому подивуємося, як птиці небесні йдуть із вирію... І не зупиняються в одній країні, але... йдуть по всіх країнах, за Божим наказом, щоб ліси і поля наповнилися... і тих птиць небесних Ти навчив, Господи, як Ти накажеш: заспівають, як Ти накажеш; маючи голос, оніміють». Для найпростіших думок Володимир знаходить мальовничі образи: вставати треба рано, пише він, «щоб сонце вас не застало в постелі»; про похід до спаленого Берестя, каже він, їхати треба «на головні»; про половців, що при плаванні Володимира Дніпром таборами стояли на берегах, пише: «І облизувалися, дивлячись на нас, як вовки... від перевозів та з гір» уявляючи собі, як Олег побачив забитого Ізяслава, Володимир каже: «І ти побачив кров його і тіло зів’яле, ніби молоду квітку..., ніби ягня заколене» умовляючи князів триматися власних князівств, Володимир і цю думку вдягає в образ — «хліб з’їдаючи дідів»; прохаючи Олега відпустити дружину Ізяслава з полону, він пише: «Було послати сноху мою до мене, щоб я, її обнявши, оплакав з нею її чоловіка та її весілля, замість пісень (весільних), бо не бачив за гріхи мої ані її радості**, ані її вінчання; ...а проливши з нею сльози, влаштую її на місці, і вона сяде, як горлиця на сухому дереві, жаліючись». Тут маємо, безумовно, відбитки літературних та народних поетичних образів, але разом з тим — свідчення про поетичну вдачу самого Володимира Мономаха.



* Це місце нагадує один уривок із твору візантійського воєводи Кекавмена.

** Може «радість» — це «весілля» — в протиставленні до церковного «вінчання».



Цікава і мова його творів. За винятком молитви, твори Володимира, крім церковно-слов’янських елементів, мають багато слів народної мови; деякі збереглися в українській мові досі: це і «вирій», і «паропці» (парубки), і «лагодити», і «варити» (варувати), і «горлиця» і т. д.

Твори Володимира Мономаха дають нам яскравий образ освіченої світської людини старої Русі, зокрема її книжного читання, мовного та літературного вміння, а разом з тим — християнської побожності, «в світі» та християнського забарвлення політичної ідеології того часу.






Е. Данило Паломник


1. На самій околиці красного письменства перебував один із найулюбленіших творів старої літератури (залишилося близько 100 примірників 15 — 19 ст.), у якому йдеться про мандрівку «Данила Паломника» у Святу землю. Це дуже детальний опис Палестини з її святощами. Цей опис, дуже цінний для топографії Святої землі, подано в дусі релігійно-почуттєвому. Це — спогади, а не географічний твір. Як побачимо, Данило подає багато матеріалу, цінного також і для історії літератури.

Подорож Данила була, мабуть, однією з численних подорожей того часу. В 11 — 12-му століттях мандрівки до святих земель були чимось звичайним. На Афон подорожував Антоній Печерський; юнак Феодосій, захоплений оповіданнями прочан про Святу землю, навіть тікає з дому. 1062 р. ходив до Святої землі Варлаам з Печерського монастиря; Данило сам зустрів під час великодньої служби коло Гробу Господнього земляків-киян та новгородців. Питання, чи треба подорожувати до Святої землі, зустрінемо в «Питаннях Кирика» (див. II І. 6) та у «стариках» леґендарних «калік». Данило — ігумен якогось монастиря — організував свою подорож продумано; він мандрує з цілою «дружиною», дістає провідників, замовляє служби Божі, навіть король хрестоносців Балдуїн узяв його з собою до однієї подорожі, а під час великодньої служби поставив його коло себе; пускали Данила всюди.

Родом Данило, мабуть, з Чернігівщини; він порівнює Йордан з річкою Сновю (щоправда, така назва є і на Вороніжчині), але, молячись за князів, згадує лише південних. Мета його подорожі — побожна, як і інших прочан. Він хоче побувати там, де «Христос, Бог наш, походив своїми ногами». Ще перед мандрівкою він поставив собі завдання — написати літературний твір про Святу землю. Він, як каже в передмові, не хотів уподібнюватися «рабу лінивому» і хоче описати свою подорож для вірних, щоб читачі затужили за святими місцями. Він просить вибачення за «грубість», але він — уважний літературний працівник. Під час подорожі, він, напевне, вів щоденник з точними описами місць, відстаней, імен тощо. Начитаність його у Біблії та апокрифічній літературі дуже придалася йому при обробці записок. Був він у Святій землі у 1106 — 08 роках.

2. Зміст «Подорожі» твору досить великого обсягу, неможливо переказати коротко. Це — опис усієї країни, бо Данило побував не лише в Єрусалимі, а мандрував по всій Палестині. Головний його інтерес — «святині» як старо- так і новозавітні, церкви, монастирі, їх описи автор іноді супроводить згадками про країни, рослини, тварини, іноді про господарство, найрідше — про окремих осіб, — свого провідника з монастиря св. Сави в Єрусалимі, про свою «дружину», про короля Балдуїна, «сарацинів» (арабів), «фрягів» (західно-європейців) тощо. Згадки, щоправда, мають протокольний характер. Ось, напр., краєвид: «Йордан-ріка тече хутко, береги має з того боку дуже круті, а з цього боку — рівні. Вода ж його каламутна і дуже солодка до пиття, і не обридає пити ту святу воду, і не хворіють від неї, і не шкодить вона. Цілком подібний Йордан до річки Снові, і завширшки, і завглибшки, але тече дуже нерівно та хутко. Луки має такі, як і річка Снов...» «Завширшки Йордан такий, як річка Снов на усті. І по цей бік купелі є малий лісок і багато дуже високих дерев по берегу Йордановому, і є лози, не як наша лоза... багато комишів. І багато тут живе звірини; є тут дикі свині, без числа їх багато, і леопардів багато. А леви є по той бік Йордану в кам’яних горах, і багато левів тут родиться...» Або країна коло Вифлеєму: «І є та земля (на горах коло Вифлеєму) дуже красна, а на узгір’ях стоїть багато дерев овочевих, гарні оливкові дерева, і смоковини, і різні, і багато виноградників, а по балках ниви — все коло Вифлеєму». Данило описує і пустелі, і дикі гірські краєвиди, напр., шлях від Єрихону до Йордану: «Весь час рівно, все пісок, шлях дуже тяжкий, багато людей не можуть дихати від спеки та вмирають від спраги. Бо недалеко від цього шляху є Содомське (Мертве) море; пекуче повітря та сморід виходять з того моря, як з палючої печі, і воно опалює землю цією смородливою спекою». Безбарвніші описи будов. Ось, наприклад, церква Воскресіння Христового в Єрусалимі: «Дивно і дуже вміло збудована, і краса її невимовна, є кругла виглядом, страшно дивитися (!), і назовні прикрашена мозаїкою дивно, невимовно, і стіни її обкладені мармуровими плитами з дорогого мармуру, дуже гарно...»; крім безбарвних слів «дивно, красно, невимовно, страшно» Данило де-не-де подає ще детальніші сухі розміри, кількість стовпів тощо. Краще йому вдається розповісти про господарське життя. Так він описує добування ладану (тим’яну) або сільське господарство Хеврону: «І нині справді земля ця благословенна від Бога на всі блага: на пшеницю, і на вино, і на олію, і на всяк сировину дуже багата, і худоби, і овець дуже багато, і добра скотина народжується два рази на рік, і бджіл тут багато на тому камінні, у тих красних горах; і багато гарних виноградників на узгір’ях, і овочевих дерев стоїть багато без числа: оливи, ріжки, смокви, яблуні та черешні. І виноград родиться, інша садовина, ліпша від усякої садовини на землі, і винограду такого ніде немає, і садовина подібна до небесної садовини».

Про людей Данило лише згадує. Він не вважає за потрібне багато зупинятися навіть на королі Балдуїні; лише своєму провідникові він присвячує кілька слів, як «чоловікові святому, старому днями та дуже книжному...» Об’єктивний описовий стиль іноді переривають вияви почуття, або описи загального піднесення; Данило «з любов’ю» довго ходить берегами Йордану; він і його дружина цілують «з любов’ю та сльозами» «святе місце», де преобразився Христос, перший погляд на Єрусалим викликає у мандрівників радість — «ніхто не може не просльозитися, побачивши з тугою сподівану землю і святі місця, де Христос для нашого спасіння ходив». Кінець опису мандрівки — після окремого розділу про сходження святого вогню на гріб Господній — так само радісний: «З дуже великою радістю, збагатившися на Божу благодать, несучи в руці моїй подарунки та знак святого гробу, просвічуючи цим усі місця, йшли ми радіючи, ніби знайшли якийсь скарб багатий». Данило не забуває згадати і про настрої інших. Під час великодньої відправи «князь Балдуїн стоїть із страхом та смиренням великим, і сльози, ніби з джерела, течуть з його очей», весь народ над гробом Господнім радіє. «І хто не бачив цієї радості в цей день, той не віритиме оповідачеві...»

Серед почувань Данила варто згадати і його патріотизм, його молитву за князів, яких він записує до поминальника, та за Руську землю. На гробі Господньому він ставить на Великдень лампаду від «усієї Руської землі», розуміючи під нею Україну (див. вище 1).

3. Але описи краєвидів, осіб, вияви власного почуття — це лише літературні прикраси твору Данила. Головна мета та зміст його твору — опис святих пам’яток. Численні події Старого та Нового Завіту були прив’язані автором до певних місцевостей Палестини. Це — звичайне творення так званих «місцевих саґ», місцевих переказів. До історичних переказів приєдналися з часом перекази леґендарні; вони являють собою єдність побожної фантазії і «ділового» бажання усюди мати щось гідне уваги мандрівників. Данило бачив багато таких місць і згадує коротко про зв’язані з ними біблійні та апокрифічні історії. Данило згадує, описуючи Голгофу, що під місцем Св. Хреста лежить «голова... Адамова», земля над нею при смерті Христовій «розсілася... і через ту щілину стекла кров і вода з ребер Господніх на голову Адамову і змила гріхи людського роду». Ця згадка заснована на апокрифі «Про дерево хресне» (Екскурс І. В. б). Данило бачив печеру, де волхви поклонилися Христові; криницю, коло якої ангел уперше з’явився Марії при благовіщенні (обидва оповідання з так зв. «Євангелії Якова»); бачив він і місце спокуси Христа дияволом, вежу, де Давид писав псалми, гору, де заховалася Єлисавета з Іоаном Предтечею, їв рибу з Тиверіадського озера, яку, зокрема, любив Христос, і т. д. Весь цей матеріал надзвичайно цікавий для дослідження, особливо — апокрифічної літератури та місцевих переказів.

У староруській літературі твір Данила має своє почесне місце. Хоч він, як сказано вже, перебував і на околиці власне красного письменства, але він є твором літературним, а не суто (в сенсі 11 віку) «науковим» географічним. Мова Данила досить проста. Він додає до церковного словника численні народні слова. Зокрема, впадає в очі рясне вживання зародкового староукраїнського «артикля» (градъ малъ стоить... вь горах тЂхъ... посредьже града того церковь велика... ВлЂзучи-жь вь церковь ту..., есть печера..., слЂсти по ступенемъ в печеру ту...» і т. д.*).



* Пор. У Шевченка: «кривавії тії літа», «хрещеної тої мови». Науково цей «зародковий артикль» зветься «номінальною детермінацією». В старій літературі досить рясні подібні конструкції ще в житіях, написаних Нестором.



На жаль, побожні переписувачі пізніших століть (а до нас дійшли тільки пізні списки — з 15 ст.) не дуже дбали про збереження властивостей мови цього твору. З Київською традицією пов’язує мандрівку Данила його широкий стиль, певна чутливість, мальовничість описів. Досить порівняти з твором Данила пізніші північні, новгородські мандрівки (напр., Антонія-Добрині Новгородського до Царгороду близько 1200 р.), щоб побачити, як сухий, протокольний стиль цих радше «каталогів», ніж описів, відрізняється від живого стилю 11 віку, навіть у таких тематично сухих творах, як описи мандрівок.






Є. Літопис


1. Здавалось би, що порічні записи подій можуть бути цікаві лише з історичного погляду. Насправді наші літописи належать до найцікавіших літературних творів. Порічні записи — лише їх зовнішня форма, яка, до того ж, лише зрідка витримана. В склад літописів входять різноманітні пам’ятки. В цілому літописи є якимись енциклопедіями, збірками найрізноманітнішого літературного матеріалу, який не дійшов би до нас, якби літописці не занесли його до своїх творів. Літописи, що обіймають кілька століть, не можуть бути творами однієї людини: автори літописів змінювалися, змінювався відповідно до цього стиль, а може, і зміст записів. Отже, питання про авторство літописів дуже важливе. Але стиль літопису не залежав лише від автора; була певна літописна стилістична традиція.

Зміст найстарішої частини літопису, яка доходить до другого десятиліття 12 століття, охоплює події (переважно з Київщини) від найстаріших часів (половина 9 ст.). Як згадано, «літопис» лише частково дає порічні записи. Здебільшого маємо суцільне оповідання, яке лише іноді «розрізано» та розподілено між роками.

Наш найстаріший літопис дійшов до нас у трохи відмінних редакціях: в так зв. «Лаврентіївському» літописі (різні списки з 14 — 15 ст.), де він доведений до р. 1110 та закінчується записом ігумена Видубецького монастиря під Києвом Сильвестра, що переписав рукопис 1116 р. та в «Іпатіївському» літописі (5 списків з 15 та пізніших ст.), де оповідь доведено до року 1117.

Виклад починається оглядом розселення народів після всесвітнього потопу; окрему увагу приділено слов’янам. У найдавнішу історію слов’ян вставлене оповідання про подорож апостола Андрія Дніпром. У літописі хронологія ведеться «від утворення світу», тобто з 5508 р. до Р. X. Лише з 862 р. починається історія Русі з покликання варягів до Новгороду. Досить широко, але з великими пропусками ряду років (напр., 867 — 878, 888 — 897 тощо) розповідається про історію Русі, в основному Київської, до часів Володимира. Зокрема, під р. 898 подано відомості про Кирила та Мефодія та запровадження церковно-слов’янської абетки. У виклад, що складається з окремих леґенд, вставлено договори Русі з греками. Широкий розділ присвячено охрещенню Володимира, при чому з’єднано різні оповідання — про грецького філософа-місіонера, про «пробу вір» послами Володимира, про охрещення Володимира після його походу на Корсунь. За оповіданням про охрещення знову починається хронологічний виклад, що є, по суті, історією київських князів. І тут маємо прогалини (між рр. 998 — 1013 записано лише звістки про смерть членів князівської родини). Під 1015 р. подано оповідання про забиття св. Бориса та Гліба. Під р. 1037 занесено похвалу Ярославу Мудрому, після чого протягом кількох років маємо лише коротенькі замітки, а з 1043 р. — знову ширший виклад, у якому під р. 1051 записано оповідь про заснування Печерського монастиря, під р. 1071 — нам уже відоме оповідання про волхвів, під р. 1074 — оповідання про смерть св. Феодосія та про Ісакія, під р. 1091 — про перенесення мощів св. Феодосія, під р. 1096 (в Лаврентіївському рукописі) «зібрані твори» Володимира Мономаха, під р. 1097 — оповідання про кн. Василька.

2. Зміст літопису, як видно з цього огляду та з’ясовано в попередніх розділах, «зібраний» почасти з інших пам’яток (писаних чи усних) та, можливо, використано якісь інші літописні джерела, зокрема, новгородські, може, й чернігівські записи, записи або усні перекази з Тмуторокані (над Азовським морем), оповідання з історії Печерського монастиря, різні документи (договори з греками, поминальник київських князів, заповіт кн. Ярослава Мудрого і т. д.). Крім того, використано чужу літературу: моравську (оповідання про складання абетки та якийсь історичний твір), болгарську (напр., оповідь про охрещення царя Бориса), переклади з візантійської літератури (Амартола, Малали та ін.), повчальні твори (про «Кари Божі» з «Златоструя» тощо), апокрифи (твір Методія Патарського «Житіє Василя Нового»). Отже, літописці виконали велику працю, зібравши матеріал. Важче з’ясувати, що в літописі походить з усних переказів, може, з епічних пісень, але деякі запозичення можемо і тут установити (див. І. Ж).

3. Розуміється, такий різноманітний склад дуже позначається на стилі оповідання. Зустрічаємо тут різні стилі, бо більшість запозичень не перероблено, а просто — списано. Варто розглянути стиль тих частин, що належать до самостійних оповідань літописців. Тут зустрінемо деякі спільні риси протягом усього літопису. Розгляд цих рис переконає нас, що праця літописців виявляє чималий літературний хист.

Ми вже розглядали оповідання, що, може, позичені з усних переказів (скандінавського походження?), відзначили в них, зокрема, нахил до ритмізованої мови та алітерації. У пізніших частинах літопису зустрінемо ритмізацію мови ще досить часто; простий синтаксис літописного оповідання нерідко спричиняється до ритмізації. Ось, зокрема, опис того, як половецький князь Боняк, союзник кн. Давида Володимир-Волинського, напередодні битви проти угорців, союзників кн. Святополка, 1097 р. запитував долю:


и яко бисть полунощи, | и-п-б

и вставъ Бонякъ | и-в-б

отьЂха от вой, | в

и поча выти волчьскы, | и-п-в-в

и волкъ отьвыся ему, | и-в

и начаша волци выти мнози; | и-в-в

Бонякъ же приЂхавъ | п

повЂда Давыдови, | п

яко побЂда ны есть на Угры... | п


Таких місць, завжди коротких, знайдемо чимало.

Улюбленим стилістичним засобом літописців є короткі афористичні речення, репліки дійових осіб — «сентенції». Новгородці кажуть Святополкові, що той збирається послати свого сина князем до Новгорода: «Коли твій син має дві голови, то посилай його» (1102). Перед битвою князі мовлять: «будемо або живі, або мертві». Добриня радить Володимирові Великому після перемоги над волзькими болгарами: «ці всі в чоботях, вони не даватимуть нам данини; підемо шукати таких, що в постолах» («лапотників»). Це — стиль історичних анекдотів усіх часів, і ці речення, мабуть, перейняті літописцями з усних оповідань. Описи політичних подій літописці охоче починають з таких висловів або з коротких розмов двох чи більше осіб; подібними ж реченнями підбивають підсумки подій. З приводу епідемії в Полоцьку «люди мовили: це мерці («навьє») б’ють полочан»; на соймі в Любечі князі «мовлять до себе: чому губимо Руську землю, ворогуючи між собою?» на пораді на Долобському озері Володимир Мономах виголошує «промову»: «дивуюсь... що коней жалієте...; але чому не згадаєте, що селянин почне орати, та приїде половець і вдарить його стрілою і коня його забере та, приїхавши до села, забере його жінку та дітей та весь його маєток; отже, коня жалієте, а самого (селянина) не жалієте?» і це, розуміється, поширений афоризм улюбленого літописцями типу. Більш або менш дотепних афоризмів, що іноді поширені до цілих промов — в літописі десятки. Такі афоризми дійових осіб, розмови, промови, думки («внутрішній монолог» — «мовить до себе»), — «драматизуючи» виклад, оживляють його, а з іншого боку, «затримують» оповідання, поширюють його і роблять його цікавим.

Інша риса літописного оповідання, що наближає його до епосу всіх часів та народів, — це любов до сталих формул при змалюванні певних ситуацій. Так, початок битви означається словами «поставити стяг» та «зломити спис» війська або вбитих на війні буває «без числа», битва («брань» або «сЂча») буває «люта», «якої ще не бувало», князі збирають «вояків багатьох та сміливих» («вои многи и храбры»), вої повертаються з походу «з перемогою», або «з славою та перемогою великою», спочиваючи після походу — «втирають піт»; сумуючи за втратами, «втирають сльози»; посіяти ворожнечу — «вкинути ніж» межи ворогів тощо. Навіть вирази, що зустрічаються в літописі лише один раз, мають характер формул, як напр., згадка про вдачу греків: «бо греки є ошуканці («льстиви») і до цього дня.»

Улюблені в літописців мальовничі порівняння: військо стоїть «як ліси» («аки борове»), сонце під час затемнення буває «як місяць», стріли летять «як дощ», князь Святослав «ходив легко, як пардус» (барс), Боняк, з трьох боків нападаючи на угорців, «збив їх ніби в м’яч, як сокіл збиває галки». Рідші епітети, здебільшого — це прізвища князів або інших осіб.

Цікаві окремі мальовничі сцени. Вони не часті і, може, позичені з якихось поетичних творів, нам не відомих, напр. з епосу. Так, оповідається, напр., про битву 1024 р. межи Ярославом та Мстиславом Тмутороканським: «Уночі була тьма, блискавка, грім і дощ. І була битва сильна, і, як світила блискавка, блищала зброя, і була велика буря та битва сильна й страшна...», або опис «руїни» 1093 р.: «Як зробили, так і терпимо; міста всі запустіли; перейдемо поля, де паслися табуни коней, вівці і воли, все бачимо нині порожнє, поля, порослі бур’янами, стали житлом звірів», половці захопили полонених та загнали їх до своїх наметів — «терплячи, сумні, катовані, задубілі від холоду, в голоді та спразі та в біді, схудлі з обличчя, почорнілі тілом, у незнайомій країні, з спаленим (спрагою) язиком, майже голі й босі, ноги поколоті тернами, з сльозами відповідають один одному, мовлячи: «Я був з того міста», а інші — «А я з цього села». Так питали одні одних, оповідаючи про свою родину та стогнучи, очі підводячи до неба, до Вишнього, що знає невідоме». Ці місця нагадують оповідання «Козацьких літописців» та дум про руїну 17-го віку. Таких колоритних місць у літописі чимало.

4. Цікавий літопис і з мовного боку; церковно-слов’янська мова більшості старих пам’яток пом’якшена тут народною мовою; впадає в вічі велика кількість культурно-цікавих старих слів: гривна, гридниця, скот (у сенсі «скарб»), медуша (винний льох), паволоки (шовки), комині (коні), котори (чвари князів), тутен (гук) тощо. Лише частину цих слів зустрінемо в інших пам’ятках старого часу. Цікава велика кількість слів, що залишилася досі в українській мові або в її окремих діалектах: самовидець, тріска, рінь, болонь, свита, женуть, стріха, одрина, джерело. Або такі форми, як майбутній час з «имЂти» (нині, напр., писатиму і т. д.), та форми, що тепер уживаються лише в Західній Україні: «сесь» або майбутній час — «буду угодилъ», «буду приялъ»* тощо.



* З цього прикладу видно помилковість тверджень, ніби всі форми, що відбивають спільність українських діалектів і польської мови, є «полонізмами». Так вважали російські дослідники, навіть Буслаєв. До речі, такі форми зустрічаємо в старих російських текстах, не кажучи вже про інші слов’янські мови.



5. Як ми вже згадували, літопис не може бути твором одного автора. Придивившися ближче, можна помітити, що саме належить тому чи тому автору.

Стара київська традиція (13 ст.) приписувала авторство літопису ченцеві Києво-Печерського монастиря Несторові. Немає підстав сумніватися в цьому свідченні. Нестір, мабуть, обробив той текст (до 1113 р.), що його переписав Сильвестр. Придивляючися до тексту, помітимо в ньому певні межі, що вказують на працю різних авторів. 1044 р. літопис розповідає про перенесення «костей» князів Ярополка та Олега Святославичів до Києва, під р. 977 читаємо про Олега, що «і досі» могила його є коло Овруча. Отже, автор, що описував 977 р. писав, напевне, до 1044 р. Під р. 1044 згадано кн. Всеволода, що живий «і досі», а р. 1101 читаємо про його смерть; отже, той автор, що писав про події 1044 р., закінчив свою працю, напевне, до 1101 р. Можна знайти ще кілька подібних «розрізів» у тексті. Узявши все це до уваги, можемо встановити кілька частин старого літопису, що є працею різних авторів: 1) до 1044 р.; 2) від 1044 р. до 80-их років; 3) від 80-их років до 1101 р.; 4) від 1101 до 1113р. Розуміється, і автор, що писав до 1044 р. не міг бути «самовидцем» усіх описаних там подій, але до 1044 рр. важче встановити якісь межі між окремими частинами. Справа ускладнюється ще й тим, що пізніший літописець не лише продовжував літопис, але, як здається, також додавав до старіших частин новий матеріал, або дещо викреслював.

Аналізуючи тексти літописців, дослідники, зокрема А. Шахматов, помітили різні зміни в стилі й характері літопису та змогли встановити межі між окремими частинами його. Рік 1044 починає новий відтинок тексту. Перед ним маємо ширший виклад (до 1037 р.), де розповідається про збудування в Києві Ярославом Мудрим нового замку та нових церков, головне — Софіївської, та вміщено похвалу Ярославові. Може, з приводу цієї визначної події, відкриття київської митрополії, складено чи наново оброблено й сам літопис. Від 1038 — 43 рр. маємо лише короткі, додаткові записи.

З 1044 р. починається знову ширший виклад; від року 1061 важливі події точно датовано, але записи уриваються на початку 1073 р.; не записано навіть про смерть св. Антонія в Печерському монастирі, хоч автор літопису повідомляє про інші події в монастирі. В роках 1066 — 1067 записи роблено ніби вже не в Києві, а в далекій Тмуторокані, над Азовським морем. Це дозволяє висловити гадку щодо автора обробки 1044 — 73 рр. Цим автором міг бути ігумен монастиря Никон, якому 1061 р. довелося втекти від гніву князя Ізяслава з Києва до Тмуторокані, відкіля він повернувся до Києва 1068 р. 1073 р. Печерський монастир став в опозицію до князя Святослава як «винного» в збройній боротьбі князів між собою і, мабуть, Никонові знову довелося кудись тікати. Никон (а може, і хтось з ченців, що супроводили його при втечах) міг бути автором частини літопису між рр. 1044 — 1073 та міг поставляти тмутороканські вістки і до старіших частин літопису.

Дальша обробка сягає, здається, до 1093 р. В одному рукописі збереглася передмова, яку можна датувати цим роком. Знову обробка походить з Печерського монастиря, але про автора важко сказати щось певне.

Нова обробка, що сягала до 1113 р., майже напевне писана Нестором. Мабуть, і Сильвестер не обмежився тільки переписуванням, а дещо позмінював та подоповнював. Пізніші літописці, переписуючи працю Сильвестра, трохи її змінили і почали дальшу літописну працю.

На щастя, збереглися деякі рештки старіших редакцій літопису, в Новгородському І. літописі виклад на початку простіший та коротший, ніж у Сильвестрівському; маємо тут і такі зміни, яких не можна пояснити скороченням ширшого викладу. Інші уривки якихось старіших літописних викладів можна знайти в різних старих пам’ятках (напр., «Пам’ять та похвала» І. Г. 6. або в «Печерському Патерику» — II. Г.). Польський історик Длуґош (15 ст.) користувався якимись нашими, втраченими тепер літописами. Порівняння всіх цих текстів дає змогу творити певне уявлення про літописи, що не збереглися.

6. Можемо дещо сказати про окремих авторів літопису на підставі їх праць. Автор частини літопису, писаної 1037 р., що складав його, мабуть, для митрополичої кафедри, мусів викласти, насамперед, історію християнізації Русі. Користувався він переказами та епосом старіших часів та, мабуть, використав також і якісь старіші рукописні історичні пам’ятки, а, головне, літературу церковну, напр., «житія» варягів, забитих у Києві поганами, якийсь твір про охрещення Ольги, церковні записи. Політичні події він описує коротко, зате ширше розповідає про охрещення Ольги, а головне — Володимира, не нехтуючи і народними переказами. Так, Володимир ніби не прийняв магометанства, бо воно забороняло пити вино: «Руси есть веселиє пити, не можем без того бити» (очевидно, народна приповідка). Устами місіонера подано широкий виклад християнської науки, і лише після цього автор переходить до літописного викладу на підставі свіжої пам’яті, а закінчує свій виклад згадками про церковні будови в Києві та похвалою князеві Ярославові Мудрому, що багато зробив для культури та християнської церкви. Автор освітлює події часто з грецького погляду та цілком замовчує історію київської церкви до встановлення грецької ієрархії. У читача мало створитися враження, що християнство на Русі — цілком грецького походження.

Зовсім інші національно-церковні погляди в автора, що довів літопис до 1073 р. Він критично ставиться до грецької ієрархії, розповідає про заснування Печерського монастиря та про боротьбу проти поганства (оповідання про волхвів) без будь-якої допомоги греків. Мабуть, він доповнив старішу частину літопису відомостями про старі перемоги Олега та Святослава над греками. Автор має тверді погляди на внутрішні справи. Він бажає мирного співжиття князів між собою, через це він навіть нападає на князя Святослава Ярославича, який симпатизував Печерському монастиреві та допомагав йому матеріально. Автор здебільшого стає на бік міської людності («киян»), підкреслюючи несправедливість князівських кар, тощо. Цікаве збагачення історичного матеріалу про Тмуторокань, — автор дає інформацію, можливо, беручи її почасти із Тмутороканського пісенного епосу.

У передмові до обробки 1093 р. висловлено думки, що нагадують ідеологію автора обробки 1073 р. З національною ідеологією поєднано соціальні мотиви. Князям він закидає «неситство», яке руйнує населення, та бачить в успіхах половців «кару Божу» за це. Роль династії цей автор оцінює, здається, ще вище, ніж його попередники, вбачаючи в князях законних володарів усієї Русі, не лише Києва, а й Новгорода, та провідників у боротьбі Русі проти степовиків-номадів. Він, мабуть, де в чому доповнив виклад про старі часи. Про ці доповнення можливі почасти добре обґрунтовані припущення.

Останній автор літопису — преподобний Нестір, відомий з його інших праць (житій Феодосія та Бориса й Гліба) як один з найталановитіших старокиївських письменників. Нестір, безумовно, значно переробив матеріал, що потрапив йому до рук, та довів літопис до 1113 р. Він використав чимало пам’яток, поруч із хронікою Амартола — моравські джерела, перекази, якісь писемні матеріали та, мабуть, епос. Історичний виклад він поширює, свідомо переходячи від історії церковної до світської. Він, здається, цікавиться загальними питаннями історичного розвитку Русі значно більше, ніж його попередники. Йому можемо приписати виведення князівської династії від «варягів», думки про походження Русі, внесення в текст договорів з греками. На підставі цих договорів він виправляє старий текст літопису, довідавшися, що Олег був князем, а не лише воєводою Ігоря, як зазначається у старій новгородській редакції. У вступі до літопису він описує розселення племен після потопу. Йому належить, мабуть, і стилістична обробка старіших частин літопису.

Останню обробку літопису здійснив видубецький ігумен Сильвестр. Літопис потрапив до Видубецького монастиря, бо князем став Володимир Мономах, а Видубецький монастир, збудований його батьком Всеволодом, був щільно пов’язаний з Мономаховою родиною. Зрозуміло, що Сильвестр викинув з праці Нестора матеріал, що прихильно освітлював діяльність ворогів Володимира, зокрема кн. Святополка. Мабуть, Сильвестр вставив у виклад і історію князя Василька, за якого заступився Мономах, і оповідання про подорож апостола Андрія на Русь, бо Нестір у своєму «Житії» Бориса та Гліба відкидає думку, ніби на Русь приходив якийсь апостол, тоді як Мономах шанував апостола Андрія та будував йому присвячені церкви. Може, Сильвестрові завдячуємо й те, що до літопису потрапили «Зібрані твори» Володимира Мономаха.

Крім Сильвестрового списка, маємо ще й інший (Іпатівський, з доповненням до року 1110 — 1118). Ця обробка створена в дусі приязні до Мономахової родини; додано також кілька записів про батька Володимирового Всеволода та його родину, про діяльність сина Володимирового св. Мстислава в Новгороді, кілька дрібних поправок, а крім того — кілька записів, що належать, можливо, перу самого Мстислава або записані з його слів. Ця обробка і ідеологічно близька до миролюбних обробок 1073 та 1093 рр., оскільки ідеали твору відповідали світоглядові самого князя Володимира.

7. Важливі та цікаві проблеми літературних джерел літопису. На деякі з них вказано вище. Зокрема, важливі в літописі рештки втрачених староукраїнських творів, напр., чернігівських та західно-українських літописів або інших творів. Не можна з певністю сказати, чи оповідання та саґи про дохристиянські часи та Тмуторокань запозичені з писаних чи усних джерел (див. «Доісторична доба» В. 1 — 5). Літописці могли користуватися епічними переказами або піснями (далі І. Ж.).

Але ще цікавіше питання про ті місця, що їх оминули пізніші літописці. В деяких випадках сліди таких пропусків дуже помітні. Так, ніби скорочені різні подробиці, що засвідчували існування поруч із династією Рюрика-Ігоря інших варязьких або й слов’янських династій, напр., у деревлян, у Полоцьку тощо. Деякі вказівки про існування князів не-«Рюриковичів» залишилися в старому новгородському та деяких інших (пізніших) літописах. Другою темою, що її, здається, свідомо оминали пізніші літописці, усуваючи згадки про неї, є християнство на Русі до Володимира та християнство, не зв’язане з Грецією. Лише з західних джерел нам відомо про зносини кн. Ольги з Римом (до неї навіть виїхав був католицький єпископ), про посольство папи до Володимира, про католицького єпископа в Святополка «Окаянного». Є підстави гадати, що брати Володимира Великого, які княжили перед ним (Олег та Ярополк) були християнами або мали симпатії до християнства. На існування християн у Києві до Володимира натякає і літопис. Напр., кияни «йшли, охоче» хреститися, як «вони раніше були навчені» тощо. Після охрещення 988 р. в Києві не було грецької ієрархії аж до часів Ярослава. Але ієрархія існувала, і на Русь прийшла слов’янська церковна література, напевне, не від греків. Є деякі підстави припускати, що церковна ієрархія між 988 — 1037 рр. була болгарська. Але літопис оминає і це питання!

Напевне, випущено і деякий інший матеріал, що не відповідав поглядам та тенденціям пізніших літописців. Можливі припущення про ще деякі скорочення в старішому тексті.

8. Ми вже ознайомилися з високими літературними якостями старого літопису. Щодо його змісту, то тут не місце оцінювати велике багатство фактичних відомостей, які він подає; історики можуть часто тільки шкодувати, що подано їх скупо. Але дуже цікавий ідеологічний зміст літопису. Автори літопису подають першу, хоча й примітивну, концепцію історичного розвитку Русі. Ця концепція, незважаючи на певні ухили в бік грекофільства та однобічно-династичного погляду, є концепція, яка виходить з переконання, що Русь здатна до самостійного політичного та історичного існування. Достатньо порівняти цю концепцію з освітленням візантійської історіографії, яка вважає всі інші народи несамостійними частинами візантійського світу. До того ж більшість авторів літопису зуміли піднестися до таких провідних думок, що справді були позитивним ідеологічним надбанням староруської політичної свідомості, — це ідея миролюбного співжиття численних князів та ідея соціальної справедливості супроти міського та почасти і сільського населення, яке творило основу матеріального добробуту країни. Щоправда, ці думки висловлені нерішуче та поруч із ними є також чимало історично обмежених та політично вузьких поглядів. Все ж маємо всі підстави високо оцінити літопис не лише як пам’ятку літературну, але і як пам’ятку політичної ідеології старих часів на Україні.






Ж. Епос


1. На жаль, велика частина старої літератури втрачена для нас цілком. До втрат належить старий епос. Все ж можливо, хоч і лише дуже загально, уявити собі, які саме твори входили в склад цього заниклого ґатунку старої літератури. Певні висновки можемо зробити щодо змісту — сюжетів та тем старого епосу. Значно важче сказати щось певне про його стиль, мову, мистецькі особливості авторів.

Джерелом для встановлення тематики старого епосу є, з одного боку, літописи. В них занесено чимало переказів, що пов’язані з старим епосом. До того ж, цінні записи подають пізні північно-східні, російські літописи (16 ст.), напр., т. зв. «Ніконовський». Та найважливішим джерелом є руські так зв. «билини» (назва, що вигадана в 19 ст.; народ зве їх — «старини»). Це епічні пісні, які були відкриті наукою в 19 ст. на російській півночі, але які дожили й до наших днів майже на всій території, зайнятій росіянами. «Старини» — це пісні про «богатирів», великою мірою пов’язані з Києвом та князем «Володимиром Красним Сонечком». Ще з 17 — 18 ст. дійшло кілька записів «старин», але в прозових переробках. Дещо з східно-слов’янського епосу перейшло навіть до епосу західно-європейського.

2. Постає питання, відкіля до старин потрапили згадки про стару Україну. Тепер старин немає ні на Україні, ні в Білорусі. Але маємо докази, що теми їх старі, та що в країні свого постання, на Україні, вони зникли лише в 16 — 17 ст., витіснені новим типом епосу, «думами».

Давність епосу доводить збереження в ньому багатьох старовинних подробиць: імен, географічних назв, локальних (степовий пейзаж) та побутових деталей. Отже, треба припустити, ці подробиці, як це спостерігаємо в різних народів, зберегла народна пам’ять, і мусимо шукати історичного підкладу до тих подій, що їх описують старини. Найбільша заслуга в відкритті цього історичного підкладу належить Всеволодові Міллерові та його школі, а український матеріал найґрунтовніше обробив М. Грушевський. Встановивши історичний підклад старин, можемо хоча б приблизно датувати їх постання, бо часто йде мова про події або такі життєві подробиці, які не могли довго утриматися в народній пам’яті. Але форма епосу, звичайно, затерта пізнішими нашаруваннями і змінами.

Потверджують існування старого епосу на Україні старі згадки про «співців». Їх чимало, хоча вони й уривчасті і не завжди переконливі. «Слово о полку Ігоревім» згадує «пЂснотворця» Бояна, подаючи навіть імена князів, яких він оспівував. Галицько-Волинський літопис згадує «словутного співця» Митусу. Там також згадано, що при повороті переможної виправи проти ятвягів кн. Данила та Василька «пЂснь славну пояху има» (співали обом славильну пісню). Про такі пісні на Україні згадує і Длуґош. До того ж існував епос і в сусідів та народів, культурно зв’язаних з Києвом: у візантійців (тема одного з таких епічних творів — пригоди Діґеніса, див. Екскурс І. б.), у скандінавів (два їхні співці, «скальди» побували при дворі Ярослава). В епічних переказах зустрічаємо згадки про Київ та Східню Європу взагалі — у половців, що про їх епос є згадки в Галицько-Волинському літописі (співець Ор, оповідання про «євшан-зілля»), у рештків ґотів у Криму (згадані ці пісні в «Слові о полку Ігоревім»). Є сліди існування епосу і в старій духовній літературі.

Згадки в перекладних творах, розуміється, непереконливі, але Кирило Турівський (12 ст.) протиставляє «літописців» «піснетворцям» (поетам, співцям), що «прислухаються до воєн та битв царів між собою, щоб словами прикрасити те, що почують, та прославити тих, хто сміливо служив (храбровавшая) своєму цареві..., та їх виславляючи, вінчають похвалами». Якщо це навіть наслідування грецького взірця, то треба пам’ятати, що Кирило випускав із своїх взірців речі, чужі його слухачам! Самі слова «храбровати», «храбръ» вживалися власне про «богатирів» — епічних героїв (так у Нестора в житії Феодосія).

Для нас найважливіше, що перекази про «богатирів» дожили на Україні до 16 — 18 ст. «Четья» 1489 р. зі своєю напівнародною мовою (див. III) ще згадує «богатирів» (храбрів). На початку 15 ст. білорус Скорина зве біблійного Самсона «богатирем». Польський письменник Сарніцький згадує в «Описі Польщі» (1585) похованих у київських печерах богатирів (bohatiros), його земляк, хроніст Марцін Бєльський, повторює ту саму звістку. Пізніше пише про це поляк Йоган Гербіній, який у своєму латинському описі «Підземного Києва» (1675) згадує, що він читав про це в книзі «Flos Polonicus» (Нюрнберг, 1666). Такі звістки ходили і в росіян (16 ст.). Головне — згадують і імена «богатирів» ті самі, що їх зустрічаємо в сучасних старинах! Польський письменник М. Рей згадує київського «баламута Чурилу» («Zvierzyniec» 1562), того самого Чурилу згадує і Кльонович («Worek Judaszów» II, 1600). 1574 p. киянин Кміта Чорнобильський у листі до білоруса Воловича, міркуючи про жалюгідний стан Польщі, пише: «Настане час, коли буде треба Ілії Муравленина і Соловія Будимировича». 1594 р. відвідав Київ австрійський посол Еріх Лясота, в св. Софії він бачив могилу «Ілії Муравлина», якого звуть «богатирем (bogater) та про якого розповідають багато казок; тут поховано і «його товариша». В Печерській лаврі Лясота бачив мощі «велетня та богатиря» Чоботка (Czobotko). Кальнофійський (1638) згадує, що Чоботком звуть св. Іллю, похованого в печерах, про якого оповідають як про велетня. Мощі Іллі бачив і московський священик Лук’янов 1701 р. Існували і образки Іллі (штихи, виготовлені для видання Патерика 1650р.). Є й інші згадки такого типу.

Здається, традиції старого епосу загубилися тільки в 17 віці, витіснені новим епосом, т. зв. «думами» (див. IV).

3. Неясно, чи був старий епос спочатку епосом придворним, князівським («співці» про яких маємо згадки, всі були співцями князів) чи народним. Аналогії західні, а почасти й східні, промовляють за те, що епос мав постати як поезія вищої верстви і лише з часом «підупасти», спуститися до легковажної поезії «скоморохів» а далі й до народних кіл, де його зустрінемо вже в 16 — 17 ст. Тепер знаходимо рештки епосу лише серед селянства. Здебільшого носії старин — рибалки, сільські ремісники, навіть жебраки.

За змістом рештки епосу можна поділити на цикли. Розгляньмо їх за порядком.

4. Рештки дохристиянського епосу нечисленні та не цілком ясні. Серед героїв зустрічаємо Вольгу або Волха Всеславича. Старини розповідають про 1) його чудесне народження без батька; 2) про його науку чародійництва — перекидатися різними тваринами; 3) про його мисливське вміння; 4) про чарівне завоювання ним з його дружиною Індійського царства; 5) про зустріч його з селянином-богатирем Микулою. Саме ім’я Вольга нагадує двох героїв старої київської історії — Олега та Ольгу. Олег, за літописом — «Вищий», отже, чарівник, міг дати основу для тем 2, 4, може, для 1-ої (пригадаємо, що Олег нібито взяв Царгород, поставивши свої кораблі на колеса). Тема 3 швидше пов’язана з ім’ям Ольги, про мисливство якої є літописні згадки (11 ст.) Тема 5, напевне, пізня, хоч є в ній старі риси (князь сам їздить збирати податки — «дань»), країна в ній зображена — північна. Новітні спроби бачити в Вользі Всеславичеві кн. полоцького Всеслава, чаклуна і вовкулаку, мене не переконують.

5. Володимир, київський князь, образ якого зутрічаємо в більшості старин, іменується часом як Володимир Великий. Цей князь у старинах — особа пасивна: у нього лише «пирують» богатирі. Та про гостини Володимира згадує і літопис Нестора, і Іларіон, і пізні літописи, і навіть німецький літописець Тітмар Мерзебурзький.

В старинах зустрічаємо й ім’я родича Володимира (Добрині), відомого з літописів. В старинах він: 1) побиває змія; 2) звільняє від змія небогу Володимира Забаву Путятичну. Крім того, згадується, що Добриня: 3) купається в річці Почайні; 4) здобуває жінку Володимирові; 5) здобуває Володимирові воду. Теми 1, 3 та 5, безумовно, зв’язані з тим, що Добриня брав активну участь в охрещенні новгородців разом з Путятою (тема 2). Купання — символ охрещення, теж добування води; змій — символ поганства (пор. «святих-змієборців»). У річці Почайні (тема 3) охрещено киян. Тема 4 має паралелі в казках та пізніх літописах. Добриня-сват належить ніби до індоєвропейської традиції переказів (Нібелунґи).

Один переказ Володимирового циклу зберігся в літописі та в сучасних казках: це — казка про «кожум’яку», що поборов ворожого велетня; переказ — аналогічний до розповсюджених у різних народів (напр., Давид та Голіаф).

Літописний переказ, можливо, міщанський: княжа дружина нічого не могла вдіяти велетневі! В літописному оповіданні багато алітерацій.

6. В інших випадках Володимир старин — радше Мономах, що лише в пізній традиції злився з «Володимиром Красним Сонечком». Популярний сюжет цього циклу: боротьба Альоші (Олександра) Поповича з Тугарином Змієвичем, 1) якого Альоша переміг, 2) Тугарин, заприятелювавши з жінкою Володимира Опраксією, проводив час на княжому дворі. Тугарин — це, безумовно, половецький хан — Тугор-Хан, з донькою якого одружився кн. Святополк Київський. Тугор-Хан почав 1096 р. війну проти руських князів, але Володимир Мономах розбив його військо. Тугор-Хан наклав головою та поховали його в Києві. Є пізніші звістки (здається, леґендарні) про рязанського «богатиря» 13 ст., Альошу Поповича. Отже, в цій старині злито кілька історичних подій та осіб.

Добре збережений сюжет у старині про Гліба Володевича, що звільняє під Корсунем кораблі, затримані княгинею Маринкою Кайдалівною. Це — відгук перемоги над корсунянами ще молодого Володимира разом з новгородським князем Глібом (1077 р.). «Маринка» — це Марина Мнішек, жінка царя Дмитра «Самозванця», що увійшла в старину, мабуть, у 17 ст.

Історичний сюжет має й старина про Ставра Годиновича, заарештованого кн. Володимиром та звільненого власною жінкою, що приїхала до Києва в чоловічому вбранні. Про арешт Мономахом новгородського посла Ставра оповідає літопис 1118 р.; до цієї події і приєднався казковий сюжет.

Інші сюжети, зв’язані з Мономахом, маловартісні: це — старина про Козарина (ім’я історичне, 1106 р.), що звільнив полонянку, та про те, як кінь чернігівського купця Івана перегнав найліпшого коня Володимира (про славетних коней Мономаха ще в 16 — 17 ст. розповідали мандрівникові Петреєві в Москві. Сам Володимир у спогадах характеризує себе, як любителя коней). В обох старинах ставлення до Володимира трохи іронічне: можливо, що вони не київського походження (перша, може, новгородська, друга — чернігівська).

7. Здається, що старини про найпопулярнішого героя, «Іллю Муромця», — чернігівського походження. Іллю згадує навіть західноєвропейський епос (німецька поема «Ортнід» та норвезька саґа про Тідрека). Ледве чи він з «Мурому» провінційного північно-східного міста. В старих згадках, зокрема, чужинецьких, він — Муровлин, Муровець Муравиць, у Кміти (див. вище 2) — Муравленин. Це радше, як і інші географічні назви в старинах про Іллю, в’яжеться з Чернігівщиною — міста «Моравська» або «Моровійська» (менш імовірний зв’язок з заполярним Мурманськом). Перший чин Іллі: 1) звільнення Чернігова від татар, що в старинах замінили інших степовиків; 2) він перемагає Солов’я-Розбійника, що сидить на 12 дубах; 3) привозить його до Києва, де забиває або, за старішими переказами, пускає на волю; 4) визволяє Київ від «Ідолища Поганого». Мотиви 1 та 2 зв’язані з Чернігівщиною (є там і село «Дев’ять Дубів»). 3-ій мотив нагадує літописні оповідання про розбійника Могуту за часів Володимира Великого. 4-ий важко зв’язати з певною історичною подією. Пізніше до Іллі прив’язалося кілька казкових мотивів, м. ін. прастарий — про двобій з сином (див. «Доісторична доба» Г. 3).

Пізніше народна великоросійська традиція зробила Іллю старим селянином, козаком тощо.

8. З інших героїв старого епосу цікавий ще Соловей Будимирович — співець з-за моря, що приїздить до Києва, будує тут палац, який зацікавив племінницю Володимира, Забаву (див. вище 5), яка приходить до нього. Кінець у різних варіантах різний: Соловей одружується з Забавою, іноді після довгої відсутності, повертаючися до Києва в той момент, коли її вже віддають за когось іншого. В цій старині, що має дуже гарні записані варіанти, хотіли бачити відгуки сватання до доньки Ярослава Мудрого, Єлисавети, Гаральда Сміливого, якому європейська леґенда приписує гарний вірш (Соловей теж «співець») про його невдале сватання. З Єлисаветою він усе ж одружився. Отже, сюжет старини відповідає до певної міри історичному факту. Певні риси старин цікаві; опис корабля Солов’я нагадує скандінавські кораблі; Соловей — купець — це рефлекс весільної символіки. Окремі географічні імена — балтійські, тощо. Але ототоження Солов’я з Гаральдом усе ж гіпотетичне.

Деякі сюжети окремих місцевих саґ зберіг літопис або сучасні нам перекази. З літописних цікаве оповідання про двобій тмутороканського князя Мстислава 1022 р. з кавказьким велетнем Редедею (мандрівний сюжет). Літописний текст цікавий численними алітераціями. Інше оповідання літопису, що теж має старовинний характер і через це дозволяє припускати, що воно записане на підставі епічних творів (пісень?), це оповідання про війну Ярослава з Святополком (1016 — 1019 рр.). Приклади алітерацій і тут — численні. Воєвода Ярослава глузує з Болеслава Польського, союзника Святополка:


то це тобі проб’ємо тріскою | т-т-т

чрево твоє товсте... | т-т

військо — пішли проти себе і покрили поле | п-п-п-п


Святополк втік:


і як він біг, напав на нього біс... | б-б

гнаний Божим гнівом, | г-г

прибіг у пустелю | п-п


Епічні елементи зустрінемо аж до кінця 11 віку (І. Є. 3.) в оповіданнях літопису (напр., про війну Ярослава з Мстиславом, 1024, війну 1097 р. тощо).

9. Спеціальний інтерес має згадка в «Слові о полку Ігоревім» про співця часів Ярослава, Бояна. Автор «Слова» згадує навіть теми його творів. Почасти вони нам відомі: Боян співав про двобій Мстислава з Редедею, про Ярослава (див. вище 8), про «красного Романа Святославича», про якого в літописі лише коротка згадка. Автор «Слова», характеризуючи натхнення Бояна, порівнює його з соловейком, з орлом, з вовком, говорить про те, що його струни бриніли самі собою, наводить Боянову приповідку — «Важко тобі, голово, без пліч; зле тобі, тіло, без голови» — про старого Святослава, що залишав Україну для далеких виправ. У літописі тому про нього читаємо: «Чужої землі шукав, а своєю нехтував». Нарешті — речення в стилі Боянових співів:

Не буря соколів занесла через поля широкі, стада галок біжать до Дону великого...


Коні ржуть за Сулою,

дзвенить слава в Києві,

сурми сурмлять у Новгороді...


В цих реченнях бачимо деякі риси поетики Бояна: він уживав паралелізми, до того — неґативні ( «не буря... занесла...»), уживав метафори (українці — соколи, галки — степовики), епітети («поля широкі»), алітерації ( «труби трублять»), ритмізував мову, користуючися синтаксичним паралелізмом речень (другий уривок). Можна було б ще більше сказати про стиль Бояна, якби мати певність, що ще один уривок «Слова» про кн. Всеслава, сучасника Боянового, цитує слова Бояна або наслідує його.

10. В Європі деяку участь у складанні епічних творів відіграло духовенство. Щодо староукраїнського епосу, то тут не виключена можливість, що, напр., епічні твори про Добриню (див. вище 5) мали давніше, більш релігійне забарвлення. Так звані «духовні вірші» сучасного фольклору мають у собі риси ритміки та стилю 17 ст. Проте, напр., «вірша» про св. Георгія (Юрія), що сполучає з традиційним матеріалом (змієборство) ще опис того, як св. Юрій винищує на Україні диких звірів, очищує шлях по Дніпру, визволяє з полону своїх сестер, що «обросли католицькою корою», — можливо, була складена на пошану кн. Ярослава, за хресним ім’ям — Юрія. Він культивував країну, відкрив шлях від Києва до Новгороду, об’єднавши під своїм правлінням обидва князівства, визволив з польського полону своїх сестер.

Рештки релігійного забарвлення помітимо і в деяких старинах (боротьба проти поганства тощо). На ці риси звернув увагу, головним чином, М. Грушевський.

11. Дуже небагато можемо сказати про форму старого епосу. Непевне навіть, чи був він віршований, хоч дехто (Н. Трубецкой) знаходить у їх ритміці сліди походження з 12 — 13 ст. «Слово о полку Ігоревім» єдиний твір, що дійшов до нас з 12 ст. і в писаному вигляді не має віршованої форми. В кожному разі, епічні твори «співали», як показують староукраїнські згадки та індоєвропейські паралелі. Який би не був цей «спів», він вимагав деякої ритмізації мови. Мова була, напевне, ближча до тодішньої розмовної мови, аніж мова писаних творів. Мова епосу часто буває архаїчна. Така й мова нині відомих старин, де зустрічаємо слова, що вже зникли, зокрема, в мові росіян; у цих старинах, наприклад, співають: «гридня» або «гридниця» (помешкання дружини, скандінавське слово), «іскопить» (слід копит), «полениця» (жінка-богатир), «стольний град» (столиця), «наполи» (напів), «дорог рибій зуб» (моржова кість, також в Іпатіївському літописі 1160 р.). Багато старих подробиць побуту: феодальне наділення землями та селами, збір податків самим князем («полюддя»), стара зброя (лук, стріли, спис тощо), ландшафт — степовий (могили, трава «ковила» якої немає на півночі) і т. д.

Можемо думати, що деякі стилістичні риси старин були вже в старому епосі; ці самі риси зустрічаємо і в епосі різних індоєвропейських племен, і в «Слові о полку Ігоревім» і в епічних частинах літопису. Це — рясне вживання епітетів, повторення речень та окремих слів (у старинах — рядків віршів, іноді 10 чи й більше разів), алітерація (в старинах не часта), численні порівняння, паралелізм образів (місяць-молодик на небі — народження Вольги; хмари — вороже військо), іноді неґативний паралелізм (це не хмара — це військо), улюблені перебільшення (гіперболи), численні постійні формули (природні в усній словесності, полегшують утримання величезних творів у пам’яті), напр., годування коня, сідлання коня, стрільба з лука, полювання, привітання, біг коня тощо. Проте в старинах не зустрічаємо деяких формул, відомих з «військових оповідань» літопису (напр., улюблене: «стріли — як дощ», початок битви — «ізломити копие» тощо), за небагатьма винятками, — напр., борючися, багатирі старин «бьют о землю» — кидають на землю ворога, як Мстислав Редедю. Певна кількість формул, напевне, позичена з казок («ранок мудріший за вечір» тощо). Зрідка зустрічаємо широку символіку: при народженні Вольги, великого мисливця, усі тварини ховаються якнайдалі; Вольга вже в колисці оточений зброєю (подібне в «Слові о полку Ігоревім» про «курян»). Найяскравіше свідчать про південне походження епосу ті формули, в яких описуються південні лісостепові або степові краєвиди: широкий степ, чисте поле, могили, описи мисливства, типово лісостепового, степова дичина, але бракує північного ведмедя. Але такі старовинні рештки — нечисленні. Усі інші стилістичні (наведені вище) риси знайдемо так само в інших ґатунках сучасної народної поезії, української і російської, та й в інших індоєвропейських племен. Отже, висновки, що їх можемо зробити про особливості староукраїнського епосу, дуже скупі.

Пізніші зміни багато чого затерли в старому епосі, і для дослідження його треба ще зробити багато, зокрема, простежити уважно сліди не лише епічних сюжетів, але й епічного стилю в літописах та інших творах старої літератури.






З. Література практичного призначення


1. В пізніші часи нас не цікавитиме література, призначення якої було суто практичне. Але для початкової доби літературного розвитку нас цікавить кожний рядок та кожне слово. У них, у кожному разі, утримано певні рештки стилістичного вміння наших предків. До того ж межі між красною літературою та літературою практичною були в старовину зовсім іншими, аніж тепер, і не можна бути наперед певним, що писане для практичного вжитку не матиме рис стилістичної витонченості. Напр., алітерації зустрічаємо в старовинних осько-умбрських написах або в старофрізьких законах. Ми лише коротко переглянемо головні пам’ятки, які можна залучити до цієї групи.

2. Безумовно, належать сюди релігійні тексти: молитви, цілі богослужби тощо. Літургічні, богослужбові твори мали всі ознаки красної літератури; це була витончена релігійна поезія. Ориґінальні твори, що постали на Київському ґрунті, є, щоправда, наслідуванням грецьких зразків (у перекладах), але наслідуванням почасти дуже вдалим. Сюди належать, по-перше, молитви. Молитву св. князя Володимира вставлено в «Похвалу» йому. Залишилося ще дві молитви, які приписуються св. Феодосієві навряд чи правомірно, але належність їх до старої літератури безсумнівна. Одна молитва (чи молитви) є в збірці творів Володимира Мономаха. Кілька молитов є в проповідях. У Печерському монастирі жив чернець Григорій, автор «канонів» святим. На жаль, не цілком певно, чи йому належать ті канони, що ми їх можемо вважати за найдавніші: канони та богослужби св. кн. Володимирові, св. Феодосієві Печерському, канони та служби на перенесення мощів Бориса та Гліба, св. Миколи. Митрополитові Іоанові І (болгарин або грек — початок 11 ст.) приписувано службу Борисові та Глібові. В Печерському Патерику є похвала св. Феодосієві; писана невдовзі по р. 1096 (згадано напад половців), ця «Похвала» почасти в стилі проповіді, почасти — молитви. «Похвали» маємо і в літописному оповіданні про забиття св. Бориса та Гліба та в «Сказанні» про них.

Оскільки ці твори видано (а досліджено їх з літературного погляду здебільшого досить поверхово), можемо судити про їх літературні властивості: автори їх, щоправда, майже виключно користуються цитатами з старої богослужбової та житійної літератури; мова тримається дуже близько до церковно-слов’янських норм, вона дуже ритмізована, як в акафістах, іноді навіть із співзвуччями: Борис та Гліб —


«Даета ицЂленье:

хромымъ ходити,

слЂпымъ прозрЂнье,

болящымъ цЂлбы,

окованнымъ разрЂшенье,

темницамъ отверзенье,

печальнымъ утЂху,

напастнымъ избавленье...»


Феодосій —


«апостолъ и проповЂдникъ,

сый намъ пастырь и учитель,

сый намъ вождь и правитель,

сый намъ стЂна и огражденіе,

похвала наша великая и дръзновеніе...»


Численні образи, здається, всі запозичені — Бог, Христос — сонце; благодать — сонячне світло або ріка; святі — зорі, струмки, пастирі духовного стада, робітники у винограднику Божому тощо. Незважаючи на цей «цитатний» характер молитов, бачимо в них чимале композиційне та мовне вміння їх авторів.

3. Менше літературне значення мають «послання» грецьких ієрархів: митрополита Леона (до 1004 р., твір сумнівний), Георгія (вмер 1072 р.), Іоана II (близько 1089 р.), митр. Никифора (1104 — 1120) проти «латини». Це майже сухі «каталоги» розходжень між православною та католицькою церквами, до того ж — розходжень здебільшого дуже дрібних та неважливих. Розуміється, ці твори, писані, мабуть, по-грецьки та перекладені церковно-слов’янською мовою, ніяк не свідчать про «формальний» характер київського християнства, а радше — про підупад грецької богословської науки!

4. Значно цікавіший лист митр. Никифора до князя Володимира Мономаха. Крім короткої похвали князеві, лист подає прозорий виклад тодішньої психологічної науки (античного походження). Душа має три головні сили — розум, пристрасті та волю. Як князь, сидячи на престолі, править країною через слуг своїх, так і душа править тілом через п’ять змислів — зір, слух, смак, нюх, дотик. Практичним завданням листа було, мабуть, виправдати ієрархію або осіб, що їх митрополит протегував, від якихось нападів, бо в листі далі йдеться про непевність слуху як джерела пізнання (через слух князя «входить у нього стріла» «на шкоду душі»); тому треба пробачити покараним, у кожному разі, ясність викладу та виразні образи абстрактних думок свідчать про літературне вміння і автора, і перекладача*.



* Праці ієрархів, можливо, й писані або щонайменше перекладені та стилізовані за візантійською традицією їхніми секретарями, які в кожному разі були слов’янами. Тому навряд чи маємо право вважати ці твори цілком чужими нашій літературі. Лише їх автори часто не є грецькі ієрархи, іменами яких вони підписані, а якісь анонімні місцеві «книжники».



5. До ориґінальної літератури належать і перші спроби історичних творів про світову історію. Перекладені хроніки, як видно, не задовольняли. Вже в 11 ст. складено якийсь «хронограф», тобто нарис всесвітньої історії, в основному — за Амартолом (див. Екскурс І. Г. а) з доповненнями з інших джерел, у тому числі про руську історію (т. зв. «Хронограф за великим викладом»). Він не зберігся, але рештки його ввійшли в пізніші пам’ятки. Літописець ужив (під р. 1114) відомості з якогось хронографа, де хроніка Амартола була поєднана з хронікою Малали. Цю компілятивну історичну працю провадили далі і в наступні віки.

Не мають суто літературного значення пам’ятки законодавчі. Це — «Руська Правда», збірка законів Ярослава і його наступників та церковні «устави» Володимира та Ярослава (перший не цілком, другий — зовсім не певний). Цікава для історика літератури «Руська Правда» лише своєю мовою, майже чистою східнослов’янською, без елементів церковної мови; надзвичайно проста та прозора будова речень, а також своєрідний словник; у «Правді» багато слів, певне значення яких уже забуте, та про зміст яких ведуться наукові дискусії. «Руська Правда» належить до пам’яток, що їх мовою можна виміряти наближення інших пам’яток до народної мови. Культурно-історичне значення юридичних пам’яток, розуміється, велике.



  


Еще материалы по этой теме в сети :






Обсудить статью на форуме


Клуб романтических знакомств
Реклама







Место для рекламы





все диеты мира, худеть очень просто, легко и быстро

100
dating top separator

2006 Украинская хата При использовании материалов ссылка на сайт обязательна!