Украинская хата, кухня, сувенир, картины, девушки, песни Украинские сувениры, национальная кухня и новые рецепты, тексты народных песен и современных исполнителей найдете у нас! Внимание, сайт создан и держится на личной инициативе студентов и нуждается в серьезной реконструкции, всем кому небезразлична тематика нашего сайта, большая просьба помочь, кошелек WM Z942203309218 ... Не останьтесь равнодушны к этому островку украинской культуры! В наших планах сделать сайт современным, удобным и еще более полезным для вас.


Разделы

Украинская кухня
украинская кухня

Украинский сувенир
украинский сувенир

Украинские костюмы
украинские костюмы

Украинские девушки
украинские девушки

Украинские песни
украинские песни

Знаменитые украинцы

История Украины

Валюта Украины

Партнерские сайты

Все для мобильника
Познакомиться с иностранцем

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ


Попередня    Головна    Наступна



...початок розділу


Ґ. Літописи


1. Продовженням старого літопису на українській території є збережений у 5 списках Київський літопис з Галицько-Волинським продовженням. Найвідоміший із них є т. зв. Іпатіївський або Іпатський, за яким, звичайно, називають і всю збірку. Вона складається з старого літопису, Київського літопису за 12 в. та Галицько-Волинського літопису (1205 — 89 рр.), що складений не за роками, і здебільшого — як суцільне оповідання, лише пізніше в деяких списках невдало поділене на роки (кінець хибно датований 1292 р.).

Київський літопис є складним нашаруванням різних елементів, що їх взаємні відносини досі не з’ясовані цілком (головні спроби робили М. Костомаров, М. Грушевський, Прісьолков), з’ясувати це не так легко, бо останній редактор (мабуть, Видубецький ігумен Мойсей) та інші переписувачі досить ґрунтовно «пройшлися» своїми перами по чималій частині праці своїх попередників. До Київського літопису, напр., пододавано відомості про інші князівства з інших джерел, а не тільки київські записи. Лише в двох-трьох місцях можемо бачити ніби рештки окремих творів нелітописного типу (див. II. В. З — 5).

Інакші текстові проблеми з літописом Галицько-Волинським, який до р. 1210 являє собою суцільне оповідання одного автора.

2. До найяскравіших стилістичних рис Київського літопису належить діалогічна форма, в яку влита велика частина його оповідей, починаючи вже з перших довших оповідань (р. 1128). «Дійові особи» оповідань розмовляють між собою; у формі розмов подано відомості про їхні плани, наміри, взаємини, почасти й про події. Зокрема, князі «мовлять» один до одного або безпосередньо, або через послів, або до дружини, до населення тощо. Та «говорять» і дружина, і населення, і вороги... «Промови» (монологи) зустрічаються рідко, здебільшого маємо короткі речення. Розмови впроваджуються такими словами, як «мовив», «мовили» (рЂхъ, рекоша, нача молвити, начаша повідати і т. п.). На одній сторінці літопису іноді 4 — 6 таких речень! Ось приклад: до князя Ізяслава II-го


«прийшла звістка від приятелів з Чернігова: «Князю! Не ходи відсіля нікуди,... хочуть тебе вбити...» Ізяслав, почувши це... послав послів до Чернігова... і мовив їм: «Це ми задумали велику виправу, та... цілували хрест; отже, запевнімо (один одного) ще раз...» Але вони відповіли: «Чому без потреби хрест цілувати?..» — і не забажали цілувати хреста. Мовив їм посол Ізяслава Мстиславича: «Хіба ж гріх цілувати хрест у (взаємній) любові?..» А Ізяслав мовив був своєму послові: «Якщо вони не захочуть цілувати хрест... розкажи їм, що ми чули». І мовив їм посол Ізяславів: «дійшло до мене, що ви мене обдурюєте... Чи так це, браття, чи ні?» Вони нічого не могли відповісти...»


Часто промови та слова дійових осіб подаються без спеціального вступу:


«Нарікали на нього, що він любов має з Мстиславичами, а нашими ворогами»...

«І цілував хрест: йду вже до Суздаля»...

«І погнав йому навпроти вояк його з міста: Не їдь, князю!

в місті віче, дружину твою вб’ють, а тебе хочуть захопити...»


Така різноманітність драматизації подій відчутно оживляє оповідання. А цікавість його підносить ще та обставина, що автори літопису охоче вкладають в уста дійовим особам різні дотепні вислови, іноді на зразок народних прислів’їв, іноді — сентенцій літературного (церковного) стилю. Продовжуючи традицію старого літопису, автори Київського літопису, щоправда, не спромоглися дати багато таких ядерних «класичних» висловів, якими прикрашений старий літопис.

Ось приклади «історичних речень» із Київського літопису:


Князь Андрій Володимирович відмовляється від Курського князівства словами: «Ліпше мені смерть з дружиною на батьківщині... ніж Курське князівство».

Князеві Юрієві, що зламав «хресне цілування», князь Ізяслав каже: «Душею не можеш гратися».

Той самий Ізяслав потішає дружину, що занепокоєна появою численних ворогів на другому березі Дніпра: «Як нам Бог допоможе, то ми відіб’ємося; вони не крилаті, якщо й перелетять через Дніпро, то сядуть знову...»

Подібне повторює через тридцять років і дружина князя Ігоря: «Князю! не можеш птахом перелетіти...»

Володимирко Галицький, якому посол Ізяслава закидає, що він, мовляв, «цілував хрест», але не виконує своїх обіцянок, каже: «Цей маленький хрестик».

Князь Ігор (герой «Слова о полку Ігоревім») спочатку не хоче втікати з полону: «Задля слави не втік я тоді від дружини і нині не йтиму неславним шляхом»...


В інших місцях зустрічаємо справжні прислів’я:


«мир стоїть до війни, а війна до миру», «не йде місто до голови, а голова до міста», «піклуємося самі за себе, бо інакше люди за нас піклуватимуться», «сьогодні того покарав, а завтра нас (покарає)».


Або нав’язане до київських подій прислів’я:


«Ратша нам погубив Київ, а Тудор — Вишгород» тощо.

Рідше зустрічаються сентенції релігійного характеру. Іноді це тексти з Св. Письма, частіше — загальні сентенції, витримані в дусі релігійної літератури:


«Як добре та як гарно, коли брати живуть у згоді» (з Псалтиря), «злий зле загине», «прийшли високомислено, а смиренно відійшли додому».


В останній частині Київського літопису часто повторюється тема, яку зустрічаємо і в старому літописі — нещастя є «кара Божа» за гріхи, і цю тему іноді подано в формі афоризмів: «Це — батіг Божий, щоб, смирившися, ми відмовилися від злого шляху». Є також афоризми про «кару Божу» «гордим».

3. Висловів «духовного» характеру не багато в Київському літописі, тому що велика його частина — не що інше, як «військове оповідання», оповідання про військові події з погляду тодішнього київського «лицарства». Київський літопис як цілість є великою лицарською повістю. Стиль оповідань про військові події усталений та вироблений. Завжди зустрічаємо (з варіантами) ті самі вирази, звороти. Ладнання в похід починається словами; «заратились», «ісполчились», «сів на коня». Князь «збирає» «многоє множество» вояків, «силу велику», «із усіх земель», «як ще ніколи не бувало»; ці полки стоять пізніше «як ліси». Настрій князів — «будемо всі за одного»; серця «розпалюються»; князь «укріплює дружину» або «вояків до битви». Іноді наводиться навіть коротка промова, яку нібито виголосив князь. Перед битвою подається сиґнал: «вдарили в сурми», почали «бити в бубни та в сурми сурмити», «вдарили в бубни» тощо. Іноді згадується військовий «клик». Битва починається з того, що «поставили прапор», «підняли прапор», «показали (явили) прапор»; тоді «вдарили на них» — як ворогів, князь перший «ламає спис» (копье изломи). Битву іноді описано з поданням різних деталей — погоди, обставин. Оповідання і тут знає численні сталі формули: спочатку починають «стріляти» «стрільці», «стрільців своїх молодих пустив до них (половців)», «як з ними зустрілися, почали з ними перестрілюватися». Іноді оповідання обмежується на словах: «билися кріпко», «з міста (або замку) билися кріпко», битва — «січа зла», «січа кріпка», «битва (брань) люта», «каміння з замку сиплеться, як дощ», «і багато з обох сторін падало», «багато крові було межи «йми пролито, а інші поранені вмирали», «і багато було поранених» (язвеныхъ). — Ось як виглядають описи боїв:


«І була битва дуже кріпка з обох сторін, і падало багато вбитих з обох сторін, і так страшно було дивитися, як на кінець світу» (второе пришествіе). Або: «І був заколот великий, і стогін, і крик великий, і голоси недовідомі; і тут було чутно ламання списів і звук зброї, і від сильного пороху не можна було бачити ані кіннотника, ані пішого. І так билися кріпко...»


Ворогів побито, «потоптано», вони або втікають, «здобувши сорому», або організовано відступають — «заперечують полки». Не забуває оповідання і про наслідки походу, здебільшого це знищення маєтку (жизни) ворогів, здобуття «полону» (ополонишися, исполонишися), іншої здобичі, яку літописець іноді барвисто перелічує; іноді — звільнено полонених, захоплених ворогами отполониша)... Зрідка зустрічаємо події, що закінчуються безуспішно: або князь «зсідає з коня» ще до початку боїв, або після різних військових походів завертає «во свояси», «нічого не вспівши»... Про забитих іноді говориться, що «нам їх не воскресити»; герої подій «втирають сльози» та «втирають піт» і повертаються додому «з честю та похвалою великою», «з великою честю та великою похвалою», «з честю великою», «з великою славою та честю» тощо.

Подібні формули знає літопис і для всієї тієї нескладної політики, що приводить до військових виправ. До мотивів належить м. ін. помста за «обиду»*,



* Для слова «обида» немає відповідного слова в сучасній українській мові. В деяких випадках йому відповідає слово «кривда», але воно має моральне забарвлення, що його не завжди має слово «обида»...



яку «нічим не викупити, тільки головою своєю», тому «мстять обиду свою» або «сорома свого». Треба «сорома зложити», бо «сором гірший смерті», «ліпше, браття, тут умерти, аніж узяти на себе сором». Крім того, основною метою вчинків є бажання слави — «чести»: «візьмемо честь свою», «знайду честь свою і бажання своєї думки». Навіть загальна думка: «браття та дружино! Бог не поставив Руську землю та руських синів на безчестя, в усіх місцях здобували собі честі. Нині, браття, в цих землях, перед чужими народами дай нам, Боже, честь свою дістати»... Але не бракує й егоїстичних мотивів: турбота про свою «часть» в «Руській землі», боротьба за «часть» ведеться без усяких перепон: «Хочу Новгорода добром та лихом шукати». Зустрічаємо й відстоювання свого старшинства тощо. Мета князя формулюється завжди тими самими словами — «сісти на батьківському та дідівському престолі».

Поруч з князями в першій половині віку часто виступає і люд простий. Вороже ставлення населення до князів описується різними барвами, а прихильне — завжди гарними формулами: «де побачимо твій прапор, тут і ми з тобою готові стати», «ідемо за тобою з дітьми, як ти бажаєш», «радо за тебе б’ємося, і з дітьми», «хочемо за честь батька твого та твою головами своїми накласти». Взагалі для загального мотивування вчинків літописці знають певний тип формули — «або-або», напр., «або лихо, або добре всім нам», «або віддати жінку, дітей та дружину в полон, або головою накласти», «або головою накладу, або помщуся за себе»...

Але лицарський моральний світогляд літописців та їх героїв є світоглядом християнським, хоч, розуміється, в тій своєрідній формі, якою є світогляд «християнського лицаря» і в Європі. Останнє рішення належить Богові. Рідко зустрічається формула «а то побачимо», чи говориться про сприятливий або несприятливий час («це мені час» тощо). Здебільшого «покладають надію на Бога», «як нам Бог дасть», або «приведе». В суперечках «розсудить» Бог — «хай нас розсудить Бог» (також — «Спас», «чесний хрест»), «дай нам, Боже, честь свою дістати»; навіть: «Бог силою своєю віддав ворогам нашим перемогу, а нам честь та славу», бо «за всім Бог та сила хресна»... І події дуже часто, якщо не взагалі, обговорюються саме з такого погляду — Бог, «чесний хрест», Богородиця допомагають одним, карають інших; сварки, суперечки — діло дияволове. Зокрема, часто зустрічається таке освітлення, починаючи десь з 1170 р. (праця ігумена Мойсея?).

Воюючи здебільшого за цілком дрібні «обиди» або «часті», пустошачи рідну землю, герої Київського літопису вважають себе за охоронців «Руської землі» (до речі, під цією назвою виступає в літописі тільки Україна) та «народу християнського», але іноді їм доводиться справді обороняти країну від головних тоді ворогів — половців. Нас цікавить тут власна ідеологія героїв літопису та їх літописців. Для них типове:


«За Руську землю хочу трудитися...»; мир зберігається «задля Руської землі та задля християн», дай нам, Боже, за християн та за Руську землю головами накласти та до мучеників приєднатися...»


Ідеал християнського лицаря, що його носили в душі князі 12 в., ще яскравіше виявлений у записах літопису про хрестові походи імператора Фрідріха Барбаросси (записи під рр. 1188 та 1190):


«Цього саме року пішов цар німецький з усією своєю землею битися за гроб Господній, так об’явив йому Господь через ангела, наказуючи йому йти. І як вони прийшли, то билися кріпко з богомерзкими тими агарянами... Оці німці, як мученики святії, пролили свою кров за Христа з царями своїми. Про них Господь наш подав знаки: як когось із них вбивано в війні з чужинцями то по трьох днях тіла їх невидимо були брані з труни ангелом Господнім, а інші, бачачи це, прагнули постраждати за Христа; на них здійснилася воля Божа, і Бог завів їх до свого вибраного стада, до мучеників...»


Завдяки цим численним формулам Київський літопис справляє враження надзвичайної пишності, але разом з тим — певної одноманітності. Складається враження, ніби годинами повторюється одне й те ж. Оживлюють оповідання лише окремі цікаві епізоди або якісь незвичайні події. В таких випадках літописці не шкодували барв та гарних, яскравих образів.

Зате впадає в вічі велика ощадність стилістичних засобів, що досить рясно вживалися в інших творах того часу. Майже не зустрічаємо улюбленої і духовними, і світськими авторами ритміки. До виняткових прикладів ритмічної будови належать, наприклад, міркування князя Ігоря (героя «Слова») про свої «гріхи перед Господом»:


«тоді чимало лиха прийняли неповинні християни,

одривали дітей від батьків їх,

брата від брата,

приятеля від приятеля його,

жінок від чоловіків їх,

і дочок від матерів їх,

і приятельку від приятельки її,

і все знепокоєне полоном

і журбою, що тоді була;

живі заздрять мертвим,

а мертві радіють...

. . . . . . . . . . . . . . . . . .

І ось бачу відплату Пана Бога мого:

де нині мій улюблений брат?

де нині брата мого син?

де дитина, що я її породив?

де бояри, що радять?

де вояки хоробрі?

де шерег полків?

де коні та зброя многоцінна?

Все це я втратив,

і зв’язаного дав мене Пан у руки беззаконних.



Алітерації теж дуже рідкісні:


«тако умре Ярославъ единъ, | т-у-е

у толицЂ силЂ вои, | у-т-в

за великую гордость его, | в-е

понеже не имъяше на Бога надежи, | н-н-н

но надЂяшеться на множество вои» | н-н-н-в;



або:


«и тако устрои Богъ мьглу, | и

якоже не видЂти никамо же, | н-в-н

толико до конець копья видЂти, | к-к-в

и постиже дожть, | и-п

и в томъ припрошася ко озеру обои, | и-п-о-о

и разиде Ђ озеро, | и-о

и тако нЂлзЂ бы ни онЂмъ онЂхъ; | и-о-о

мьгла же подъяся въ полъдни | п-п

и уяснися небо, | и-у

узрЂша полки оба полы озера, | у-о-п-о

и тако бьяхутся на крилЂхъ полкомъ отъ обоихъ» | и-п-о-о.


(В останньому тексті є зіпсовані місця).

Іноді зустрічаємо паралелізм зображення двох подій — переважно в станах обох ворогів (чи не випадково — як наслідок уживання формул?):


«як почала займатися зоря, то перше в Юрія (забили) в бубни в війську, і в сурми засурмили, і полки почали готуватися, — теж і в В’ячеслава, і в Ізяслава, і в Ростислава почали бити в бубни і в сурми сурмити, полки ж почали готуватися...»


Або в одному місці аж чотири гостини з приводу відвідин кн. Давида в Києві 1195 р. описано на одній сторінці тими самими словами.

Одноманітність тону військової повісті оживляється різними вставками іншого стилю, переважно духовного. Це, напр., молитви, витримані в суто церковному стилі, здебільшого ритмізовані. Сюди належать і «некрологи» князів у пізнішій частині літопису; цікаві зразки «літературного портрету». Сюди належать також суцільні «повісті» — про забиття киянами князя Ігоря (1147), про забиття князя Андрія Боголюбського (1175), (пор. II. В.).

Вставкою є писане агіоґрафічним (житійним) стилем оповідання про смерть князя Ростислава (1168), оздоблене духовними розмовами князя, його молитвами та такою кінцівкою.


«І подивився на ікону самого Творця, і почав мовити тихим голосом, пускаючи сльози з очей: «Нині одпущаєши раба Твого, Владико, по слову твоєму з миром». І було видно сльози його, що лежали на обличчі його, як перлові зерна. І так, утираючи сльози хустинкою, вмер...»


До інших цікавих вставок належать «плачі».

У таких оповіданнях та уривках невійськового стилю маємо чимало цікавих стилістичних прикмет. Поруч цитат із св. Письма зустрічаються ще й інші формули, аніж військові: типові для церковної літератури подвійні слова (благоумний, високоумиє, пагубоубийственний і т. д.).

4. Суцільний стилістично, але зовсім іншого стилю, літопис Галицько-Волинський. З 1205 р. починається оповідання про події Галицько-Волинського князівства. Складний зміст добре схарактеризував сам автор назвою одного з розділів своєї праці: «безчисленныя рати й великыя труди, и частая войны и многия крамолы, и частая востания, и многия мятежи...» Описане без розподілу на роки життя кн. Данила доведене, як здається, до р. 1260, а далі починається праця інших авторів, які почасти перебували під впливом стилю автора біографії Данила. Па самому кінці (1287 — 89) пише знову якийсь один автор принаймні все, що стосується кн. Володимира Васильковича, стилем досить відмінним від попередників.

5. Стиль першої частини Галицько-Волинського літопису — історії кн. Данила помітно відрізняється від стилю Київського літопису своїм «книжним» характером. Автор, очевидно, «книжник» (не дарма він згадує окремо київського «книжника» Тимофія та «співця» Митусу — своїх братів літераторів — або печатника Кирила, урядовця княжої канцелярії). Він кохається в складних будовах речень, у старовинній мові, любить рідковживані слова, також гарні образи, порівняння, ориґінальні ситуації.

Найхарактерніше для автора літопису вживання дієприкметникових конструкцій, зокрема, т. зв. «давального самостійного». Ось, напр., як він описує знаки при виправі:


Не дошедшим же воемь рЂки Сяну,

сосЂдшим же на поли воружиться,

и бывшу знаменню сице надъ полкомъ;

пришедшимъ орломъ и многимъ ворономъ,

яко оболоку велику,

играющимъ же птицамъ,

орломъ же клекьщущимъ

и плавающим криломы своими,

и воспромЂтающимъся на воздусЂ,

яко же иногда и николи же не бЂ...


(І ще не дійшли вояки до ріки Сяну, та зійшли з коней на полі, щоб озброїтися, і прилетіли численні орли та круки, ніби велика хмара, і птиці грали, орли клекотали і плавали на крилах та носилися у повітрі, як ніколи не бувало).

Так само, як і в Київському літописі, події драматизовано, в деяких частинах ще послідовніше, внаслідок чого все оповідання розпадається на діалоги. Автор, з властивим для книжника зацікавленням, збирає окремі вирази, історичні вислови, прислів’я тощо. Ось, напр.: «Ліпше на своїй землі кістьми лягти, ніж на чужій славному бути». Невдалий похід Мстислава проти Галича закінчився тим, що боярин Ілля Степанович вивів його на Галичину могилу та, «посміхнувшись, мовив йому: Князю! вже ти посидів і на Галичиній могилі, отже княжив був і в Галичі...» Або Данило говорить: «Християнам міць дає простір, а татарам тіснота». Або справжні прислів’я:


«один камінь багато горнців розбиває»,

«не подавивши бджіл, меду не їстимеш»,

«зло зліше за зло»...


До цього треба ще додати цитати з Св. Письма, перекладної літератури і т. д. Автор, зокрема, охоче надає героям різні прізвища — «томитель Бенедикт» та «прегордий Філя» або «величавий Філя» — угорські воєводи; Семюнко, боярин галицький, — «беззаконний, лихий.... подібний до лиса, бо рудий» і т. п.

Численні сталі формули, що вживаються в Київському літописі, зустрінемо так само і в Галицько-Волинському. Лише тут ужито їх куди поміркованіше — автор воліє замість повторення старої формули подати якусь нову картину, новий яскравий образ.

Ось як змальовано війська:


На замку в Володимирі Волинському — «стояли озброєні вояки, блищали щити та зброя, ніби сонце»; в війську Данила «були коні в масках і в покривалах шкіряних, і люди в бронях, і світилися дуже його полки, бо блищала зброя. А сам їхав... руським звичаєм: кінь під ним був ніби диво, і сідло з паленого золота, і стріли, й шабля, золотом оздоблена... і плат з грецької багряниці, та обшито його мереживами золотими плоскими, і черевики зеленого сап’яну, шиті золотом...»


Ось картини боїв:


«і як списи заломилися, тріснуло ніби грім, і з обох боків багато падало з коней і вмирало, а інших ранено...», «кидали списами і головнями, ніби блискавка, і каміння, ніби дощ, з неба падало», «а інші падали з містка в рів, ніби снопи; а рови були на вигляд дуже глибокі і наповнилися мертвими, і можна було ходити по трупах, ніби по мосту».


Більше місця приділяється окремим героям, про яких у Київському літописі згадувано лише зрідка. Ось як описано участь у битві з уграми самого Данила:


«Князь Данило заїхав ззаду та колов їх... Данило... вдарив списом вояка, а як спис зламався, витягнув меч; подивившися на всі боки та бачачи, що прапор Васильків стоїть, добре борючись та женучи Угрів, витяг меч, йдучи братові на поміч, багатьох поранив, і інші від меча його вмерли... Данило під’їхав до них (прапора Василькового) і не побачив ані одного вояка, лише отроків, що тримали коні; а вони, не пізнавши його, хотіли мечами посікти його коня, то милостивий Бог виніс його без ран.


Галицько-Волинський літопис багатший і на мовні прикраси. Досить часто зустрічаються ритмічні місця, починаючи з славнозвісного місця про Романа Галицького:


приснопамятнаго самодержьца всея Руси,

одолЂвша всимъ поганьскымъ языкомъ,

ума мудростью ходяща по заповидемъ Божиимъ:

устремил бо ся бяше на поганыя яко и левъ, —

сердитъ же бысть яко и рысь,

и губяше яко и коркодилъ,

и прехожаще землю ихъ яко й орелъ,

храборъ бЂ яко и туръ...


Це одне з тих не дуже численних місць, у яких маємо ніби відгуки епосу. Поруч цього — і згадка про те, як «Володимир Мономах пив золотим шоломом Дон» (пор. «Слово о полку Ігоревім»), і оповідання про зілля-євшан, що, мабуть, зайшло до літопису з половецького епосу, і ще коротше про половецького хана Кончака, що «вичерпав Сулу, ходячи пішки, носячи казан за плечима», що нагадує гіперболи «Слова о полку Ігоревім».

Але повернімося до ритміки. Ось промова Ігоревичів до Перемишлян:


Братье! почто смущаетеся?

не сии ли избиша отци ваши й братью вашю?

a инЂи имЂние ваше разграбиша?

и дщери ваша даша за рабы ваша?

а отьчьствии вашими владЂша инии пришелци?

то за тЂхъ ли хочете душю свою положити?


Але в цілому більшість таких місць ніяк не нагадує простої будови речень старого літопису та навіть Київського літопису: це риторичні іграшки книжника.

До грашок належить і гра словами, напр.: «ДнЂстр злу игру сыгра Угромъ», або: «боярин боярина плішивше, смердъ смерда, градъ града». Джерело першого дотепу — Малала, другий — зразок повторення слів у Св. Письмі та проповідях.

Більше нахилу виявляє автор до вченої, риторичної обробки мови. Він охоче вживає складних конструкцій, напр., охоче вживає абстрактні слова там, де мова йде про цілком конкретні речі. Приміром, замість сказати «їх вигнали», він каже «нынЂ же изгнание быстъ на них»; замість «поранені списами» — «уязвени биша отъ крЂпости ударения копЂйного», замість «перерублено кінцем меча» — «оть коньца остроты мечевыи... перетятЂ бывши» і т. д.

Кохається автор у синонімах та незнаних словах та іноді змушений сам «перекладати» свої власні слова: «колымаги, рекше (= тобто) стани», «риксъ, рекомий король угорськый», «вся окресная веси, рекомая околная» тощо.

6. Значно простіший стиль останньої частини Галицько-Волинського літопису, присвяченого великою мірою князеві Володимирові Васильковичу. Це — досить зворушлива історія його хвороби (пістряк губи) та смерті цього князя — інтеліґента, книжника, аматора «книжного списання», що навіть сам переписував книги, аматора мистецтва. Він брав також мисливцем та вояком, але про це літопис згадує лише в минулому часі...

Будову мови — розмови, дієприкметники — новий автор у цілому витримав у тому ж стилі, що характерний був для автора біографії Данила. *



* Лише «давальний самостійний» не вживається так часто, як у біографії Данила.



Але чимало промов князя Володимира Васильковича стилізовано «під листи». Автор записує й справжні «грамоти» або уривки з них до свого твору. Події описує здебільшого мирні. Серед розмов виринають загадки або символічні речення, природні для князя — книжника. Ціла розмова з перемиським єпископом, що приїхав з дорученням князя Льва просити про надання йому Берестя, витримана в стилі взаємного задавання загадок: єпископ прохає «не згасити свічі» над могилою дядька князевого Данила в Холмі, а Берестя — «то би твоя свіча була», — князь, що «розуміє притчі та темне слово», «бо був книжник та філософ, якого не було по всій землі та й по ньому не буде», відповідає єпископові такими самими загадковими реченнями, відхиляючи прохання.

Чимало місця відведено прославленню князя, де сполучені елементи церковного стилю з описом світської та церковної розкоші. Ці сторінки по-справжньому блищать золотом, сріблом, мармуром, емалями тощо:


«...і посуди богослужбові литого золота з камінням дорогим поставив у святої Богородиці... У манастир свій євангелію службову і апостол сам списав. В єпископію Перемиську також євангелію службову, оковану сріблом з перлами, що її сам списав, а до Чернігова послав в єпископію євангелію службову, золотом писану, оковану сріблом з перлами, а посередині (образ) Спасителя з емалю... Збудував і багато церков: у Любомлі поставив церкву камінну святого... Юрія, прикрасив її образами кованими і посуди богослужбові скував, і (дав) покрови оксамитні, шиті золотом з перлами, херувимів та серафимів, а напрестольні серпанки золотом шиті, а інший — білого шовку...»


Тому автор славить покійного князя, використовуючи стилістику голосінь у формі акафисту.

Не диво, що в цьому місці зустрічаємо не лише церковний стиль, але й церковну мову, тут чи не найпослідовніше витриману порівняно з іншими літописами. Тут, зокрема, є і такі слова, як «многоцінний», «благопохвальний», «добровонния», «добропрелюбний», «многодерзновениє» тощо.

7. Літописи 12 — 13 ст. мають і літературні джерела. Простіші вони в літописі Київському: тут є формули «військового оповідання», запозичені з перекладних військових оповідань: з Флавія, з «Олександрії», Біблії та повісті про Діґеніса; або якщо не запозичені, то складені під їх впливом. Вони, як ми бачили, утворюють певну стилістичну цілість.

Інакше користується своїми джерелами автор біографії Данила. У нього знайдемо свідому переробку найкращих місць з літератури історично-військової: тут є і вплив Біблії. З неї він запозичує, напр., промову посла угорського короля Бели (за Ісайєю гл. 26). Але в деяких місцях на нього вплинули старі хроніки — Малали, Амартола, історія Флавія та «Олександрія». Здається, він користувався не окремими творами, а мав у руках «хронограф», складений за цими творами. Іноді він будує своє оповідання на цитатах з цих творів: характеристика князя Романа є наслідуванням характеристики Геркулеса в Малали та Олександра Македонського в «Олександрії». Дотеп «злу игру сыгра ДнЂстръ» — запозичено з Малали, де це сказано про ріку Скирт; цитату з «Гомера» автор узяв, напевне, з якоїсь збірки. Опис галицького війська нагадує описи Флавія та Амартола. Одна промова Данила нагадує промову Дарія з «Олександрії»; описи боїв подібні до описів Флавія тощо.

Треба визнати автора біографії князя Данила за одного з найталановитіших стилістів нашої старої літератури. «Запозичення», звичайні в світовій середньовічній літературі, є лише невеличкою частиною його великого твору, до того ж автор їх поперероблював у дусі свого стилю і з скарбу своїх образів зумів утворити суцільні та виразні картини.

Неабияким митцем був і автор оповідання про смерть Володимира. Він іде більше за традицією церковної літератури, проте зумів з цим прикрашеним стилем поєднати чимало реалістичних образів з останніх днів життя свого героя.

8. Стиль окремих частин літопису вказує на їх авторів. Від p. 1146 (приблизно) починається в Київському літописі оповідання «військового» стилю. Дальші оповідання завжди «зв’язані» з особою певного князя. Найбільш суцільним та стилістично викінченим є оповідання про князя Ізяслава. Автора його можна вважати людиною світською, але пізніше воно, мабуть, було оброблене рукою духовної особи, яка повносила до нього й деякі чужі завваги чи ширші оповіді. Пізніше літописання, мабуть, вели різні особи, але наприкінці століття весь матеріал був оброблений для князя Рюрика, очевидно, ігуменом Видубецького монастиря Мойсеєм, якому належить і проповідь-похвала, якою закінчується Київський літопис.

Щодо Галицько-Волинського літопису, то кілька уривків з якогось утраченого Галицького літопису зустрінемо вже в Київському літописі. Але в частині його тексту, яка дійшла до нас як суцільна, починаючи від р. 1205, можемо виділити дві частини — біографію князя Данила, писану без хронологічних дат, та написану, очевидно, не разом з подіями, а пізніше. Вона доходить приблизно до року 1260. Автора можемо схарактеризувати за стилем його праці, — це людина світська, книжна, літературно обдарована. Симпатії його на боці князя, а не бояр. Це міг бути хтось із канцелярії князя Данила, мабуть, волиняк, не галичанин, бо галичани для нього — «безбожні». Суцільне оповідання про князя Володимира Васильковича (за датами Іпатіївського списку рр. 1287 — 88), напевне, твір канцеляриста, може, головного писаря князя (наводяться виписки з грамот князя). Були навіть припущення, що це той Ходорець або Ходорок Юрійович, що списав княжий заповіт (наведений і в оповіданні). Про авторів інших частин літопису важко сказати щось певне.

9. Уставок у Галицько-Волинському літописі майже нема. Весь матеріал, запозичений з якихось джерел, оброблений наново авторами. Але Київський літопис 12 ст. використовує літописні джерела, що не дійшли до нас, вказуючи на літературне життя, нам безпосередньо не знайоме. Маємо під р. 1172 та пізнішими цілий шерег даних про родину Рюрика II та його братів, зокрема «некрологи», що є ніби рештками якоїсь родинної хроніки Ростиславичів.

Далеко цікавіші рештки Чернігівського літопису. Чернігівські відомості, що їх знаходимо в Київському літописі, охоплюють порівняно довгий час (з 1146 р.). Визначну роль у цих звістках грає особа та родина князя Ігоря, героя «Слова о полку Ігоревім», Чернігівського князя з р. 1198. Можна гадати, що Чернігівський літопис був оброблений для князя Ігоря. Де-не-де зустрічаються детальніші відомості про переяславські події, — можливо, що до Києва відомості з близького Переяслава доходили й безпосередньо. Але певніші дані про існування літописання в Переяславі маємо з літописів північних, суздальських. Тут знаходимо окремі відомості локального переяславського змісту, аж до р. 1228. В кінці 12 ст. Переяслав став якимось протекторатом суздальського князівства, отже, користування переяславськими джерелами в суздальських літописців було цілком природне. Так само північні літописи доводять нам, що і київське літописання не припинилося з кінцем 12 в.; в Суздальському літописі зустрічаємо широкі оповіді про київські події, писані стилем Київського літопису з рр. 1203 — 4 — 5. Щодо Длуґоша (пор. його джерела 11 ст., І. Є. 7), то для 12 та пізніших сторіч він, здається, користувався літописами північного походження. Чи сягав його Перемиський літопис далі в 12 сторіччя, чи лише до р. 1128, встановити неможливо. Але що Галицький літопис ведено не лише в 13 ст., а й давніше, це певно: в першій частині Іпатіївського літопису 12 ст. поруч з київськими відомостями маємо також галицькі, сама форма яких (посилання на інші місця, яких в Іпатіївському літописі немає) показує, що вони позичені в якогось суцільного невідомого нам твору.






Д. Епос


1. До певної міри можна означити теми старого епосу, 12, а почасти і 13 ст., якого сучасними нам нащадками вважають північні «старини» (І. Ж.). До цього епосу майже не маємо паралелей у літописах. Київ уже в 12 ст., відокремившись від інших князівств, помалу занепадає, в основному з причин господарських: Європа відкриває нові шляхи зносин з орієнтом та Царгородом. Наслідком цього підупаду є брак епічних київських тем з цього часу. Про Київ на півночі майже забувають; так, Новгородський літопис навіть не згадує зруйнування Києва татарами. Тематика епосу 12 — 13 ст. утворилася, з одного боку, під впливом розквіту західної України, а з іншого — татарської навали.

2. Галицько-Волинського походження є «старина» про Дюка Степановича. Зміст її — приїзд з Індії, з Галича (іноді «Галича-Волинця») до Києва богатиря, характеристика якого, власне, складається лише з опису його багатств — спочатку ним самим, потім, коли виникають сумніви, чи не перебільшує він, «описувачами», яких до Галича надсилає князь Володимир. Описувачі змушені відмовитися описувати багатство Дюкове, бо для витрат на цю працю треба було б продати на папір Київ, а на пера та чорнило — Чернігів. У Києві Дюк іноді виступає конкурентом іншого богатиря того ж типу, Чурила. То вони мають перескочити конем через Дніпро, то протягом певного часу щоденно міняти вбрання. Виграє Дюк. Вже саме ім’я «Дюк» змушує думати про західне походження героя. Описи Дюкового багатства запозичені з повісті про Індійське царство (Екскурс І. Г. б. 8). Найімовірніше, що ця повість прийшла до Галичини за Ярослава Осмомисла. Про пишність життя галицького князя та бояр довідуємося дещо з літопису. Ім’я «Дюк» (візант. «дюкас») та по-батькові «Степанович» (улюблене угорське ім’я — Стефан) можуть бути угорського походження, так само, як і чудовий кінь Дюка (пор. оповідання про угорських коней у Києві 1150 р.). Цікаво, що деякі подробиці вбрання Дюка чи Чурила — запозичені не з перекладу, а з латинського ориґіналу повісті про Індійське царство. Це теж потверджує думку, що місцем походження епосу була Галичина.

Безумовно, існували перекази про «Чурила» в Галичині: ім’я його там збереглося навіть у піснях. Згадують про нього в 16 — 17 ст. Рей з Наґловіц та С. Кльонович. Чурило — такий же кавалер, як Дюк, лише менше має благородного характеру, він — «баламут». Прізвище «Чурилів» або «Джурилів» належало до прізвищ західно-українського боярства, від цього прізвища походить назва міста Чурилова (пізніше — Джурина) на Поділлі. В сучасних «старинах» про Чурила типу новел Чурило з’являється із своєю дружиною при дворі Володимира. Володимир робить його «чашником», але, задивившися на його красу, княгиня порізала собі руку. Любовна історія з жінкою боярина Бермяти обійшлася йому життям. Про його конкуренцію з Дюком ми вже згадували вище. Одна подільська пісня про Чурила знає його як провідника «дівочого війська». Сучасні старини про Чурила, здається, пізніше (в Москві?) дуже поперероблювані. Які саме теми знав про нього старий епос, сказати важко, певним є лише те, що це був тип Дон Жуана.

3. Героїчну боротьбу — змієборство, малює третій твір галицько-волинського епосу — пісня про Михайла Потока. Що епос цей походить, може, теж з Галичини, показує галицька пісня про дівчину, яка «дивиться одним оком на Джурилу, другим на Потока». Ім’я «Поток» поза тим невідоме на слов’янському сході. Старина про Потока, мабуть, залежна від житія болгарського святого — змієборця Михайла з Потуки. Історія Потока порівняно складна. Він одружується, але жінка його невдовзі вмирає. Михайло наказує поховати себе разом із жінкою. Коли в склепі з’являється змій, Михайло змушує його принести «живої води», з допомогою якої він оживлює свою жінку. Це — казкові мотиви. Можливо, що подібне оповідання ходило в Болгарії і про св. Михайла з Потуки. Про західне походження старини свідчать згадки про Поділля, про Литву. Привід до постання епічного твору могло дати перенесення мощів св. Михайла в Трнов 1206 р. З Болгарії переказ міг легко прийти до Галичини, бо галицьке князівство було на долішньому Дунаї, близько до Болгарії, і між ними розвивались культурні зносини.

4. Можливо, що з галицько-волинського епічного скарбу вийшла й старина про Дуная. Про Дуная старина оповідає, як він (1) висватав для князя Володимира дочку «ляховинського» короля, (2) зустрів у полі дівчину-богатиря та одружився з нею, (3) з суперництва в стрільбі з лука забив жінку, а тоді й себе: з їх тіл витекли річки Дунай та Дніпро (Ніпра і т. п.). Перший мотив може бути якось зв’язаний з воєводою Володимира Васильковича, про якого літопис каже, що в рр. 1280-х Дунай-воєвода їздив послом до мазовецького князя Конрада. Цього одного мотиву, може, все ж не досить для того, щоб з певністю зв’язати Дуная — героя старини з історичною особою. Ще менше є підстав вважати різних Романів, згадуваних у «старинах», за Романа Галицького. Але зміст «старий» про Романа може бути з’ясований з казкових мотивів.

5. Безумовно зв’язані з татарською навалою сюжети деяких старин. У старих сюжетах татари заступили місце старіших ворогів Руси. Татари, мабуть, були з самого початку в старинах про Калина-царя, про Василя Ігнатовича (або П’яницю); нарешті, про так зв. «Камське побоїще».

Зміст цих старин — остаточна загибель богатирів на Камі, або напад на Київ царя Калина, що його перемагає Ілля, або царя Батиги, якого перемагає Василь Ігнатович. Щасливий кінець в обох випадках, розуміється, додано лише пізніше. Пісня про Василя Ігнатовича починається плачем Богородиці над майбутньою загибеллю Києва. Поетичне оформлення цього плачу, розмова Богородиці з турами, — загадкові. В старині про Камське побоїще та про Калина-царя татари з’являються по два рази, що відповідає історичній дійсності (битва при Калці 1224 р., Батий 1237 — 41 р.); назви «Камське побоїще» та «Калин» походять від «Калкської» або «Калецської» битви (ріка «Калка» маловідома); Батий дав походження Батизі; загибель богатирів відповідає загибелі численних князів при Калці, в північно-східніх літописах згадується про загибель Альоші Поповича та інших богатирів. Але важко сказати, чи перші епічні пісні на цю тему постали в Києві, чи постали вони десь в іншому місці, лише пізніше їх пов’язали з Києвом.

6. Зате немає сумніву, що і в Києві, і в Галичині були епічні твори, які взагалі не перейшли у північні старини, а дали основу прозовим переказам на Україні. Тут також можна встановити саму тему старого епічного оповідання, але — не його деталі. Однією з таких тем є оповідання про Дем’яна Куденевича, відоме нам із пізнього Московського т. зв. Никонового літопису під р. 1180. Епос цей — Переяславський (коло Переяслава є село Куднів). За літописом Дем’ян обороняє Переяслав спочатку від князя Гліба Новгород-Сіверського. Характерною епічною рисою тут є те, що Дем’ян побиває військо Гліба вдвох із своїм слугою Тарасом. Потім з’являються половці, проти яких Дем’ян виступає сам навіть без зброї. Інші епічні перекази оповідають про історичну особу — Романа Галицького, про якого маємо згадки в українській та польській літописній традиції: ніби половецьке «лякання» дітей Романом, відбите в прислів’ях: Роман, що оре «Литвою», «не їстимеш меду, не винищивши бджіл»; є згадки Длуґоша про польські пісні про Романа. В пізніших записах зберігся переказ про посольство папи римського та Лешка польського до Романа. Роман відмовився від переговорів з обома, зокрема — відповідь папі поетично-епічна: витягнувши меч, Роман питає: «Чи є такий Петрів меч у папи?» Дальшим епічним оповіданням, що дійшло до нас лише в формі українських прозових леґенд, є оповідання про Михайлика. Дуже відмінні в деталях, вони пов’язані з загибеллю Києва: Михайлик, богатир-малоліток, відходить з Києва, захопивши з собою на списі Золоті Ворота. Оповідання про богатиря-хлопчика Михайла або Івана та його батька Данила Ловчанина існує серед старин; але в досить пізніх формах. У кожному разі маємо в пізніх писаних та усних переказах натяки на старий Київський та Галицький епос.

Під р. 1151 в літописі знаходимо згадку про дві могили, що тоді звалися «Перепетові», а тепер мають назви — Переп’ят та Переп’ятиха. Леґенда оповідає про те, як князь Переп’ят відійшов з дому з військом, як княгиня за кілька років почала його шукати, але, зустрівши, не пізнала та забила; а потім забила й себе.

І тут (як і в розділі І. Ж) також можна говорити про існування творів епічного характеру із згаданими темами вже 12 — 13 ст., але яка була їх форма — встановити неможливо. Навіть «Слово о полку Ігоревім» 12 ст., не може нам нічого сказати про форму інших епічних творів, бо типовість «Слова» не цілком певна.






Е. «Слово о полку Ігоревім»


1. «Слово о полку Ігоревім» — єдина пам’ятка нашої старої літератури, відома найширшим колам читачів. Її популярність випливає з цілого комплексу помилкових відомостей про літературний характер та значення цієї пам’ятки. Перша загалом розповсюджена помилка, що «Слово» має якесь виняткове становище серед пам’яток старої літератури, які нібито змістом та стилем усі від «Слова» відрізняються. Насправді «Слово» щільно пов’язане з сучасною йому та попередньою літературою. Друга помилка, — що «Слово» є типовим зразком усної, втраченої епічної літератури. Тим часом на підставі «Слова» можна висловити лише непевні гадки про форму старого епосу. Оригінальність «Слова» — переважно в його надзвичайній поетичній висоті, але саме ця поетична якість «Слова» не дозволяє робити будь-які висновки про інші втрачені твори, які, можливо, такої висоти не досягали, і навіть не могли наближатися до «Слова» поетичною формою.

«Слово» з’явилося в науковому та поетичному обігу наприкінці 18 в., коли його знайдено в одному збірнику, що складався переважно з творів «світського» типу (м. ін., був у ньому вміщений і роман про Дігеніса). На щастя, «Слово» переписано та видруковано. «На щастя», бо збірник цей згорів під час московської пожежі 1812 р. Порівняно пізній список, у якому знайдено «Слово» (не старіше 16 ст.), та ще не дуже добре вміння видавців читати старі тексти, привели до того, що багато місць у «Слові» залишилися неясними. Незважаючи на те, що рукопис утрачено, сумнівів у тому, що пам’ятка не підроблена, ставало з часом усе менше і численні паралелі до незрозумілих для перших видавців місць, і мова «Слова», що відповідає всім сучасним науковим уявленням про староруську мову (але зовсім не відповідала знанням та уявленням про цю мову перших видавців кінця 18 — початку 19-го ст.), і відтворений у «Слові» історичний матеріал, і цитати з «Слова» в старій літературі, і наслідування його (Московська «Задонщина» 14 — 15 ст.) — все це потверджує, що «Слово» — це ориґінальна пам’ятка 12 ст. Сумніви в ориґінальності «Слова», висловлені в останні часи, не витримують критики.

2. За змістом у «Слові» йдеться про невдалий похід князів Ігоря Новгород-Сіверського та його брата Всеволода проти половців. Після першої перемоги військо князів не витримало численних половецьких сил. Ігор опинився в половецькому полоні, з якого потім утік за допомогою одного половця. Через рік повернувся з полону його син, що одружився тим часом із донькою половецького князя Кончака. Але оповідання про ці події не вичерпує змісту «Слова». Після опису Ігоревої поразки автор вставив «Золоте слово» київського князя Святослава до інших князів, спогади про різні давніші історичні події та «плач» Ігоревої дружини Ярославни. Та й сама оповідь щоразу переривається історичними та літературними ремінісценціями. Отже, зміст твору загалом дуже складний.

Композиція твору як цілого має певні особливості. Після короткого заспіву, де автор висловлює своє бажання «співати» згідно з дійсністю, а не в стилі Бояновому, починається оповідь про похід та його нещасливий кінець. Друга частина переносить нас у «золотоверхий» терем князя Святослава в Києві, оповідає про його сумний сон та не менш сумну звістку про Ігореву поразку та вкладає в уста Святослава «Золоте слово» до князів, яких він закликає до спільного виступу проти половців. Кінець «Золотого слова» (навмисне?) неясний; замість Святослава починає говорити сам автор та поринає в згадки про минуле. Третя частина — «плач» Ярославни. Остання частина описує втечу Ігоря з половецького полону. Кілька останніх рядків — кінцівка — «слава» князям та воякам.

Якщо більші частини твору добре відмежовані одна від одної, то не можна цього сказати про будову окремих частин. Лише «плач» Ярославни розпадається на чотири «строфи», з яких три останні починаються тими самими словами: «Ярославна рано плаче». Але будова 1, 4 і зокрема 2-ої частини почасти дуже заплутана. Автор ніби навмисне затемнює будову твору, — про сонячне затемнення він згадує двічі, на дуже важливі моменти лише натякає: напр., Овлур (за літописом Лавор), половець, що допоміг Ігореві втекти з полону, з’являється в творі без усякої «підготови»; неясно, де говорить автор сам, а де дійові особи; що саме після «Золотого слова» Святослава починає говорити автор, можна здогадуватися лише з звернення до князів «господине», яке було можливим тільки в устах підлеглого; тогочасна дійсність сплітається з згадками про минуле. В різних місцях — літературні зауваги: характеристика Боянового стилю, цитати з Бояна, спроба писати в його стилі, наслідуючи чи пародіюючи його. У автора, який так прозоро скомпонував «плач Ярославни», можемо вважати цю скомплікованість композиції за навмисну.

Деякі дослідники висловлювали думку, що неясність композиції постала через невміння переписувачів, які переплутали окремі речення або сторінки старішого рукопису. Але спроби перестановок частин виявляються непотрібними. Напр., затемнення сонця, що відбулося вже під час походу, у «Слові» поставлене перед походом. Це може бути зв’язане з традицією героїчного епосу, в якому похмурий тон часто бринить із самого початку («Іліада», «Нібелунґи»); до того ж цей зловісний знак не зупинив князя перед походом, що підкреслює його рішучість та сміливість. Так само недоречними видаються інші пропоновані перестановки.

3. Складності композиції «Слова» відповідає й надзвичайна складність його стилістичних засобів. Воно сповнене витончених поетичних фігур; майже немає слова, яке б не мало якогось «додаткового» значення, не несло б якоїсь функції в поетичній будові твору. Може, найхарактернішою рисою стилю є складний символізм «слова». Поруч з оповіддю про реальний хід подій, зустрічаємо цілі відтинки, що розповідають про події лише в символах. Так навіть про поразку говориться лише: «Впали прапори Ігореві. Тут не вистачило кривавого вина, тут сміливі русичі закінчили учту: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську. Никне трава від жалоби, а дерево з тугою до землі прихилилося». Бояри оповідають Святославові про весь похід: «Два соколи злетіли з батьківського золотого престолу пошукати міста Тмутороканя або напитися шоломом Дону. Вже обом соколам крильця пообрізувано шаблями поганих, а самих закули в залізні кайдани. Потемніло третього дня, обидва сонця примеркли, обидва кармазинові стовпи згасли. На річці Каялі тьма закрила світло. Уже взяла гору лиха слава над доброю, вже вдарило лихо на волю, вже кинувся Див на землю». Тут усе символи: кров — «криваве вино», битва = «учта», князі = «сонця» або «кармазинові стовпи», поразка = затемнення. Тут не порівняння, а символічне зображення, в якому речі зовсім не названо їх власними іменами. Такі місця проходять через «Слово» довгим шерегом від початку аж до кінця.

Вживання символів нагадує почасти техніку скандінавської поезії (kenningar — див. «Доісторична доба», В. 4). Напр., «молоді місяці» = молоді князі, «сідло кощеєве» (рабське) = полон, і т. д.

Звичайних порівнянь порівняно небагато. Дійсність майже цілком зникає під серпанком символіки. Князь Всеслав «скаче лютим звірем» або «вовком» (тут авторові допомагає подвійне значення орудного відмінка — «ніби вовк» та «як справжній вовк») або Ігор «скочив горностаєм у комиш, білим гоголем на воду...», «з коня скочив босим (або сірим) вовком... і полетів соколом під туманами...» Битва, зображена і як «учта», і як «посів» чи «жнива»: «Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, кров’ю полита, сумом зійшла на Руську землю»; «Немиги криваві береги не добром були засіяні, засіяні були кістьми руських синів»; «на Немизі, як снопи, стелять голови, молотять ціпами харалужними (сталевими), на току життя кладуть, відвіюють душу від тіла».

Іншим способом символічного зображення є введення в твір «знаків» — снів, передчувань, зловісних віщувань майбутнього; таким є сон Святослава, в якому автор оперує розповсюдженими зловісними сонвидами — «чорною ковдрою» (чорна барва — зла ознака), «синім вином, з горем мішаним» (мутне вино — зла ознака), «перлами» (передознака сліз), криком гайворонів, санями (символ смерті — див. «Доісторична доба». В. 2 та 1. Д. 4); у сні князя з «золотоверхого терему» падає додолу вершок даху (ознака смерті). Таким віщуванням є і сонячне затемнення. Та взагалі вся природа, вся дійсність реаґує на життя героїв «Слова»: «Наступного дня дуже рано кривава заграва сповіщає про сонце. Чорні хмари з моря йдуть, хочуть закрити чотири сонця, а в них тремтять сині блискавки... Земля стогне, ріки мутно течуть, порохом поля припали»; або: «Не на добре з дерева листя опало», «никне трава від жалоби...» (див. вище).

Численні образи «Слова» завжди є символами, де б ми їх не зустріли. Наприклад, птиці, про яких часто згадує співець, що, мабуть, був мешканцем лісостепової смуги, з її повними крилатих тварин гаями та річками, означають: «соловей» — Боян, співець або радісний вісник ранку, зловісні «чорні гайворони» — передвісники нещастя, символ «поганих половців»; героїчні соколи та кречети — символи «хоробрих русичів», завжди готових до бою — «птиць бити»; орел — велична птиця, символ поетичного натхнення або вісник перемоги, що кличе звірів «на кості половецькі»... Так само символічне значення мають і звірі, і сонце, і місяць, і туман, і вечірня та ранішня заграва...

Дійсність майже цілком розпливається в складній тканині поетичних образів «Слова»; своєрідність «Слова» саме в тому й полягає, що обидві площини, в яких ми сприймаємо його поетичний виклад — дійсність та поетичний знак цієї дійсності, образотворче слово — однаково могутньо промовляють до нас. Читача однаково вражають і дійсність, про яку говорить автор, і те, як він про неї говорить. Ця вага форми посилюється багатством інших поетичних засобів «Слова». Поруч із символікою стоять численні гіперболи, що переносять читача в якусь казкову, напівфантастичну дійсність, тим самим загострюючи його погляд на реальність. Князь Святослав, переможець у боротьбі з половцями, — це не людина, а космічна стихійна сила; він «наступив на землю половецьку, притоптав могили та яруги, замутив ріки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Коб’яка з лукомор’я від залізних великих полків половецьких, як вихор, вирвав, і впав Коб’як у місті Києві, в гридниці Святославовій». Або Ярослав Осмомисл Галицький: «Високо сидиш на своєму золотокованому престолі, підпер гори Угорські своїми залізними полками, заступив королеві тля; затворив Дунаєві ворота, вергаєш тягарі за хмари, суди наряджаєш до Дунаю» і т. д. Рюрик та Давид Ростиславич «у золотих шоломах по крові плавали». Куряни Всеволода «під трубами повиті, під шоломами виплекані, кінцем списа кормлені, шляхи їм відомі, яруги їм знані, луки в них натягнені, сагайдаки отворені, шаблі нагострені, самі скачуть, як сірі вовки в полі, шукаючи собі честі, а князеві слави». Або князь Всеволод Суздальський (наводжу це місце в перекладі — в стилі дум — Панаса Мирного):


Ой великий князю, Всеволоде!

добрий розум май —

з далекого краю прилітай,

золотий батьківський престол обороняй!

Один бо ти зможеш веслами Волгу розкропити,

а шоломами великий Дон розлити.

Якби то ти був цього часу, брате, —

можна б було невільника по ногаті купувати,

челядника по різані продавати,

зумів би ти, брате, завзятих Глібенків по суходолу самострілами пускати...


4. Ту саму функцію заміни дійсності поетичним образом виконують і «міфологічні» образи «Слова». В «Слові» вже за християнської немолодої доби дивним чином зустрічаємо поганських богів. До загальних законів епосу належить ужиток міфологічних прикрас: античні боги дожили в епосі до часу класицизму, побожні християни замінювали іноді поганську міфологію християнською, а романтики, з певною нехіттю до античності, повигадували, як не було добрих джерел (напр., у слов’ян), власні національні міфології. Немає сумніву, що «поганські» боги «Слова» є саме такими прикрасами. Співець Боян — «Велесів онук», у чварах князівських гинуло «майно Дажбожого онука», вітри — «Стрибожі онуки». До старішої доби веде нас оповідь про князя полоцького Всеслава (з 11 ст. можливо, переказане за Бояном), якого зображено як чарівника-вовкулаку: «Князь Всеслав людей судив, князям міста наряджав, а сам вночі вовком бігав, з Києва добігав до півнів до Тмуторокані, великому Хорсові вовком шлях перебігав». Всеслав і в літописі наділений рисами чарівника. Хорс — це, мабуть, сонце.

Поруч з «богами» є й інші постаті — «Діва Обида», що «встала в силах Дажбожого онука, вступила дівою на землю Троянову, заплескала лебединими крилами по синьому морю коло Дону, плетучи прогнала (сполохнула) рясні часи». Коли Ігор з військом заїхав до степу, «ніч стогнала йому грозою, птиці прокинулись, свист звірячий зчинився, збився Див, кличе з верху дерева, велить послухати землі незнайомій...» Після поразки Ігоря — «уже кинувся Див на землю».

Найбільш загадковим є «Троян» — зустрінемо «тропу Троянову» (Троянів шлях), землю Троянову (руську? чи «лукомор’я» коло Тмуторокані?), «сьомий вік Троянів» (коли жив кн. Всеслав, що вмер 1101 р.) та минулі «віки Троянові». Нічого певного про цього Трояна сказати досі не можемо. Легша справа з поганськими богами, їх згадувано і в творах християнських авторів, на Заході, у Візантії і в нас, напр. ще в старих «Четьях Мінеях» (т. зв. «Супрасльському рукописі»), в «Книзі премудрості Соломонової» у Амартола, Малали і т. д. Іноді про них говориться як про «демонів», а часто — поганських богів оголошували просто старими князями, винахідниками, навіть розбійниками, що їх марновірне людство почало пізніше вважати за «богів». Таке пояснення (т. зв. «евгемеризм») найліпше надавалося для боротьби з рештками поганства, міф про «богів» ставав леґендою про старовинних людей. І в «Слові» згадано Велеса, мабуть, як першого поета-співця, що його «онуком» є Боян, Дажбога — як якогось старовинного князя, що його «онуками» є сучасні князі; і Хорс, про якого романтична міфологія чомусь була певна, що він бог сонця (в старішій літературі він згадується без ближчої характеристики), мабуть, так само зробився легендарною, але вже не міфологічною фігурою. Лише з Стрибогом справа складніша, бо батько вітрів — постать певно міфологічна. Але чи уявляли його ще «богом», чи вже такою самою фантастичною постаттю, як «Діву Обиду» (ворожнечу). Дива? Всі вони — гарні поетичні образи, що безумовно виросли з якихось давніших постатей «нижчої міфології». «Міфологія» «Слова» — лише гарна поетична прикраса, що належить до того самого поетичного серпанку, яким автор так уміло оповиває все минуле й сучасне.

5. Мова «Слова» милозвучна, автор з будь-якого сполучення слів видобуває музичні, звукові ефекти. Ці ефекти — алітерації та різні інші співзвуччя.

Алітерації сполучають невеликі групи слів у певну співзвучну цілість: «се вЂтри Стрибожи внуци», «пороси поля прикрываютъ», «уже бо Сула не течети сребреними струями», «та преди пЂснь пояше», «князи сами на себе крамолу коваху», «се ли створите моей сребреней сЂдинЂ», «стоять стязи», «тъщими тулы поганыхъ тлъковинъ», «рища въ тропу Трояню», «вЂтре вЂтрило», «молодая мЂсяца», і т. д. Іноді маємо більші комплекси, через які проходить алітерація та інші співзвуччя: «Камо Туръ поскочяше своимъ златымь шеломомъ посвъчивая, тамо лежать поганыя головы Половецкыя, поскепаны саблями...»; або: «Съ заранія въ пятокъ потопташа поганыя плъки Половецкыя и рассушясь стрЂлами по полю, помчаша красныя дЂвкы Половєцкыя, а с ними злато й паволокы...» тощо.

Так само співзвуччя проходять іноді через коротший відтинок тексту — «оба ес†Святъславличя!» «тугою имъ тули затче», «Олегъ и Святъславъ тьмою ся поволокоста», «Святъславъ изрони злато слово слезами смЂшено», («с» та «з» в поєднанні з «л» та «в») «летять стрЂлы калєныя, гримлють сабли о шеломы, трещать копіа харалужныя» («р» та «л»), «єдинъ, же изрони жемчюжну душу изъ храбра тЂла чресъ злато ожереліе» («ж» та «з»). На «л» збудовано «плач Ярославни». Іноді цілі речення збудовані на тій самій голосівці: «В полЂ Олгово хороброе гнЂздо... не было оно обидЂ, порождено...», «рЂка Стугна, худу струю имЂя, пожърши чужи ручьи и стругы простре на кусту, уношу князю Ростиславу затвори на ДнЂпрь» («у» та «ю»). Такі співзвуччя не випадкові; майже немає місця, де ми не знаходили б алітерацій та інших звукових оздоблень тексту.

Трапляються часті повторення тих самих складів або дуже подібних складів у тому самому слові або в двох сусідніх: «Всеволодъ, одинъ», «ес†Святъславличя», «за землю», «темно бо бЂ», «оба багряная стлъпа погасоста», «сь нима молодая», «на кровати тисо※, «не мислію ти прелетЂти», «обЂсися синъ мьглЂ», «страни ради, гради весели», «мычючи», «лелЂючи» і т. д. Іноді здається, що сам вибір слів зумовлений співзвуччям: «по лозію ползоша», «розшибе славу Ярославу», або — «горячюю свою лучю... жаждею имь луци съпряже», «по уноши князи Ростиславі: Уныша цвЂты» (в іншому місці в тій самій формулі було «ничить трава»), «на лоно... на болони», «Стугна... й древо ся тугою къ земли прЂклонило». Зустрічаємо і типові для сучасної народної поезії повторення кореня слова: «труби трубять» (2 рази), «свЂтъ свЪтлый», «мосты мостити», «ни мыслію смыслити», «ни думою сдумати», «пЂвше пЂснь», «пЂснь пояше».

Рідко і лише випадково знаходимо тут співзвуччя того типу, що запанував у пізнішій поезії — рими, напр.:


«Всеславъ князь людемъ» судяше,

княземъ грады рядяше...

тогда по русской земли | p

рЂтко ратаєвЂ кикахуть, | р-р

нъ часто врани граяхуть, | г

трупіа себЂ дЂляче | с

а галици свою рЂчь говоряхуть | г-с-р-г

которыи дотечаше,

та преди пЂснь пояше:

старому Ярославу,

храброму Мстиславу

ту ся копіемъ приламати,

ту ся саблямъ потручяти...»


Алітерація звичайно розвивається в тих мовах, де немає рими, і навпаки. Лише в останнє століття штучно сполучилися ці обидві форми співзвуччя.

Зате мова «Слова» сильно ритмізована. Автор досягає цього почасти паралелізмом із повторенням слів або звуків, почасти без повторень — через паралелізм у будові речень:


«... что ми шумить

что ми звенить?

уже снесеся хула на хвалу,

уже тресну нужда на волю,

уже връжеся Дивъ на землю.

ни мыслию смыслити,

ни думою сдумати,

ни очима съглядати...

заступивъ королеви путь,

затворивъ Дунаю ворота...»


Або без повторень слів:


«...наступи на землю Половецкую,

притопта хлъми и яругы,

взмути ръкы й озера,

иссуши потоки и болота...

тогда врани не граахуть,

галици помлъкоша,

сороки не троскоташа,

по лозію ползоша толко,

дятлове тектомъ путь къ рЂцЂ кажуть,

соловій веселими пЂсньми свЂть повідають...»



Лише нечисленні місця ритмізовані в кількох реченнях:


«...а мои ти Куряне

свъдоми къмети:

подъ трубами повити,

подъ шеломы възлелЂяни,

конецъ копія въскръмлени,

пути имъ вЂдоми,

яруги имь знаеми,

луци у нихъ напряжени,

тули отворени,

сабли изъострени...»


Вже той факт, що ми познаходили ритм лише в окремих місцях «Слова», показує, що навряд чи можна говорити про «Слово» як про «вірші». Справді, усі спроби знайти в «Слові» хоча б рештки якоїсь віршової ритміки не вдалися. Але важко сумніватися в тому, що автор вважав свій твір «піснею»: однак це могла бути пісня типу речитативу з музичним супроводом.

6. Щодо мови, то вона відрізняється від загального характеру мови наших старих пам’яток, навіть від мови літописів, помітним послабленням церковнослов’янських елементів. Але почасти різниця мови «Слова» та інших пам’яток залежить просто від того, що «Слово» порушує теми — краєвиди, згадки про тваринне життя степу тощо, — яких майже не торкаються інші пам’ятки. Тому мова «Слова» вражає нас надзвичайним багатством виразів. Достатньо переглянути в «Слові» всі словесні перлини, розсипані при згадках про звуки: голоси людей, тварин, звуки природи. Автор сам і Боян — «співають», «поють славу Святославу» чужоземці в Києві, згадано і співи готських дівчат у Криму, і співи на Дунаї («в’ються голоси через море до Києва»); згадує автор про «плачі» — «жен руських» (Ярославни, матері князя Ростислава); про військові «кличі» — Половці, «діти бісові кликом поля перегородили», полки Ярослава Чернігівського «кликом полки перемагають»; мабуть, військовим покликом є і «слава», що «дзвенить» перед походом; поранені «рикають, яко тури», коло міста Римова «кричать під шаблями половецькими». Звичайно, автор, зокрема, згадує про грюкіт та гамір битви — «сурми сурмлять», «тріщать списи», «дзвонять мечі об шоломи», або після поразки — «смутними голосами сурми сурмлять Городенські», «прапори мовлять» (мабуть, граючи на вітрі), «ржуть коні» в поході, вози «кричать опівночі, як сполохані лебеді» («кричать телЂги полунощы, рци, лебеди розпужени»); чує автор (здалека), як «дзвонять руським золотом» ґотські дівчата «на березі синього моря»; іноді доносяться до нього й звуки мирного життя, — він згадує про гукання орачів («ратае†кихакуть») та про «дзвін святої Софії» до заутрені.

Але так само сповнене голосами і життя степу: зустрічаємо тут численних птиць — солов’ї «щекочуть», гайворони «грають» (граяхуть), сороки «трескочуть» (встроскоташа), галки «говорять» (свою рЂчь говоряхуть), зозуля «кичеть», орли «клекочуть» (клЂктомъ на кости звЂри зовуть), дятли «текочуть» (тектомЂ путь къ рЂцЂ кажуть), лисиці «брешуть», вовки «въсрожать» (може, «ворожать»? — від «ворог»). До окремих голосів тварин приєднується голос усієї природи — «ніч стогне грозою» та збуджує птиць; земля гуде («тутнеть») або «стугонить», на руські полки насуваються хмари з громом та блискавками...

Навіть у символічну тканину свого викладу автор «Слова» вплітає згадки про звуки — «Див» кличе з верху дерева, Діва-Обида плещеться в морі лебединими крилами, Карна «кличе» за полеглим Ігоревим військом, руська земля «стогне» від поразки. Від місця подій доноситься якийсь «дзвін», Ярослав чує, як вступає в золоте стремено в Тмуторокані невгомонний Олег «Гориславич»; спогади про минуле теж ніби дзвін, що доноситься з якоїсь невідомої країни: герої «Слова» «дзвонять в прадідівську славу», долітають (в’ються через море) до Києва голоси з Дунаю. Все бринить — навіть «списи співають» (копіа поють). І автор питає себе: «что ми шумить, что ми звенить давечя рано предъ зорями?» — це поразка Ігорева!

Без сумніву, чимало алітерацій та асонансів «Слова» мають передати звукове враження від реальності: «труби трублять», коні тупотять і т. д. («с заранія въ пятокъ потопташа поганыя плъки Половецкыя» — співзвуччя «п» — «т» вже в римських поетів передавало тупіт коней).

Але буде помилкою думати, що автор «Слова» надає перевагу саме звуковим образам. Так само рясні в нього і різноманітні барви. Численні вони, зокрема, серед епітетів «Слова». Всі пейзажі «Слова» ніби проткані барвистими шовками. До найулюбленіших епітетів належить «золотий»: золоті в князів шоломи, стремена, престоли, сідла, стріли, терем «злотоверхий»; червоні — щити руського війська, як це було і в дійсності, прапори, бунчуки («чолка»), варіант «кривавий» надає зловісного відтінку оповіді; — криваві зорі провіщають нещастя; криваві рани, вино (вино = кров), трава; інші варіанти червоного — «багряний» (символ влади), полум’яний; чорні — гайворони, хмари, земля під копитами, ковдра уві сні Святослава, — все в зловісні образи; сині — море, блискавки, вино — теж зловісна ознака; срібні — лагідні береги Дінця (натомість береги Стугни, в якій утонув князь Ростислав — «темні») струмки, стареча сивизна великого князя Святослава, спис («стружие»); зелені — дерева; білий — прапор; сірий — вовк та орел (варіанти «сизий», «бусий»).

Барвами не обмежуються епітети «Слова». Ось дальші приклади: руські князі — «великі», «красні», «хоробрі»; кінь — «борзий» (бистрий); струни — «живі»; стріли — «калені» (загартовані); поле — «чисте», «широке», «велике»; сонце — «світле»; половці та їх хани — «погані»; звір — «лютий»; роса — «студена»; душа — «перлинна» і т. д. Таке рясне вживання епітетів нагадує мистецькі засоби народної поезії, тим більше, що окремі епітети зустрічаємо в народній поезії слов’янських народів до наших днів.

7. Навряд чи можемо сподіватися від військового епосу психологічної витонченості. Але в «Слові» знайдемо і ориґінальні спроби подати образи психічних настроїв та переживань. Не лише згадки про «радість» та «пісні» після перемоги, про «плачі» над померлими, про «стогін» та «сльози» належать до психологічних засобів автора «Слова», не лише зовнішні характеристики, що викликають живий образ людей з усією їх душевною суттю:


...скачуть, як сірі вовки в полі,

шукаючи собі чести, а князеві слави..., —


але він уміє змальовувати і боротьбу настроїв, думок, почувань. Ми вже зустрічалися з тим місцем, де автор «Слова» говорить про те, чому князя Ігоря не зупинив від походу навіть зловісний знак — затемнення сонця: «Запалила йому пристрасть дух* та туга скоштувати великого Дону».



* Старе «розум» краще перекладати словом «дух» (грецьке «нус»)



Після поразки Ігоря боярам Святослава «сум полонив дух». У сміливих «думка несе дух на діло». Всеволод у битві не зважає на рани, «забуває честь та життя, і місто Чернігів, і батьківський золотий престол, і своєї милої дружини, красної Глібівни, любов та ласку». Ярославна «шле» до Ігоря «сльози на море рано»... Вояки «сповнюються військового» (ратного) духа». Більше можна знайти місць, де настрої змальовані символами, як ті страшні Карна та Желя, що «смагу на людей метають з полум’яного рога...» Або: «Ваші серця в твердій сталі закуті і в відвазі загартовані». Достатньо і цих нечисленних місць, щоб бачити, що епічна пісня знала і психологічний малюнок.

8. До дуже цікавих рис «Слова» належить відоме нам з інших пам’яток уживання прислів’їв чи афоризмів, їх є два типи: (1) заспіви або рефрени, та стислі епічні формули, що повторюються час від часу — звичайний засіб в епосі різних народів та часів. Дружинники в поході «шукають собі чести, а князеві слави», ціль їх походу — Дін, вони хочуть «напитися шоломом з Дону», вступаючи в степ, зітхають сумно. «О руська земле, вже ти за горою»; під час битви «русичі великі поля червоними щитами перегородили»; після поразки (або над мертвим князем Ростиславом) «никне трава від жалоби, а дерево з тугою до землі прихилилося»; Ярославна «рано плаче в Путивлі-граді на валу, мовлячи:...» (три рази). Поразка викликає у князя Святослава думку про відплату половцям, бо «вже Ігоревого сміливого війська не воскресити». Він кличе князів до походу проти половців «за землю Руську, за рани Ігореві, зухвалого Святославича...» Повторюються кінцеві формули і в спогадах про минуле: «Князі самі на себе смуту кували», а «погані з усіх сторін приходили на землю Руську...» Ці формули іноді трохи змінюються. (2) Афористичні речення, «сентенції», що їх автор «Слова» приписує Боянові: «Ані хитрому, ані щасливому... суда Божого не оминути»; «Тяжко тобі, голово, без плечей, зле тобі, тіло, без голови». Подібні до цього вирази зустрічаються і в інших творах староруської літератури. Напр., другий вираз повторюється в «Молениї» Данила (далі — II. Е). Є в «Слові» кілька речень типу прислів’їв, що або належать авторові «Слова» або запозичені з утрачених пам’яток, напр.:


«коли соколъ въ мытехъ бываеть,

високо птиць възбиваеть»

(«въ мытехъ» — линяє, міняє пір’я ).


Вживається тут і знайомий нам з літопису такий мистецький засіб, як розмови. Оповідь ведеться часто в формі розмов або промов: Всеволод вітає брата Ігоря та звертається до нього з характеристикою своїх «курян»; Ігор промовляє до війська:


«Ліпше вбитому бути,

аніж полоненому бути...»


Князі мовлять один до одного: «Це моє, і це теж моє»; руські жінки плачуть, мовлячи: «Уже нам наших милих чоловіків ані думкою здумати...» (і т. д.). Святослав оповідає боярам свій сон, бояри оповідають йому про події, тоді Святослав виголошує своє «золоте слово» до князів, і в цьому слові цитовано окремі речення князів; Ярославна плаче за чоловіком, звертаючися до вітру, до Дніпра-Славутича, до сонця; Ігор дякує Дінцеві за допомогу при втечі та Дінець розмовляє з ним; половецькі князі — Ґза та Кончак розмовляють (загадковою символічною мовою) про свої плани щодо Ігоря та його полоненого сина... Та говорить і сам автор, звертаючися до читачів («братиє»), до себе самого («Что ми шумить?»), до князів (продовження «золотого слова»)... Ця драматизація викладу належить теж до характерних рис «Слова».

9. Хоча з першого погляду «Слово» здається дуже своєрідним твором, який не має зв’язку з іншими творами старої літератури, але це не правильно. Як довели дослідження останнього часу, «Слово» дуже щільно зв’язане з стилістикою, фразеологією, словником сучасної йому та старішої літератури. Розуміється, «Слово» належить до іншого ґатунку, ніж проповіді або житія, але споріднене воно навіть із цими творами.

Гляньмо спочатку на словник «Слова.... В ньому є багато слів, що невідомі ані з інших пам’яток, ані з сучасної нам живої мови, або принаймні не вживаються ніде в тому самому значенні, як у «Слові».

Деякі рідкісні та запозичені слова, як «шерешири» (якась військова зброя), «ортма» — покривало, «харалужний» — сталевий, «чага» — невільниця і т. д. не зустрічаються більше ніде в старій літературі або зустрічаються дуже рідко, але подібні слова є в багатьох пам’ятках, зокрема, коли мова йде про повсякденне життя (пор., напр., назви страв — І. В. 7). Інші слова, рідкісні в старій літературі, зустрічаємо в різних слов’янських мовах, зокрема в українській та її діалектах: пор. «потручятися» (побитися, пощербитися) — пор. українське «втручатися»; «жалощі» — є й тепер в українській мові; «яруга» — «яр», «ярок», «смага» — є в чеській та українській мовах (пор. «смажити»); «болонь» — рідкісне в старій літературі, тепер є в українських діалектах і т. д.

Деякі місця можна по-різному пояснювати: скрипіння возів нагадує авторові крик «розпуджених» (сполоханих) лебедів. Здається, цілком правильне припущення, що в ориґіналі стояло «розпужені», від «розпудити» — розігнати, сполохати. Це слово зустрінемо в житії Феодосія: «як вовк розпудить божественне те стадо» (ченців), та ще в листуванні 16 ст., де львівські міщани жаліються, що єпископ Гедеон Балабан «розпудив» львівське братство, є це слово і в чеській, і в польській мовах.

Переважну більшість слів та окремих виразів «Слова» знайдемо в староукраїнській літературі, а часто і в сучасній народній пісні слов’янських народів. Напр.: «Русичі» в «Слові» називаються — «соколи». Ще Длуґош згадує привітальну пісню князю Мстиславові Мстиславовичеві, якого там називають «соколом». У сучасних українських піснях цей образ досить поширений: «Соколенько на вилеті, козаченько на виїзді», і т. д. «Слово» вихваляє соколів «въ мытехъ», які «не дають свого гнізда в обиду» — у старій проповіді про святих читаємо: «Митятся яко ястреби... візвишаются въ облаки безпечаліа»; в повісті про Акира — «когда бо соколь трехъ мытей бываеть, онъ не дасть ся съ гнЂзда своего взяти». Характеристику настрою вояків, як її подано в «Слові» — «ліпше вмерти, аніж зазнати поразки», зустрінемо і в військових оповіданнях, і в літописі, і в релігійній літературі. Цілі символічні картини «Слова», напр., порівняння битви з жнивами або весільним бенкетом, широко зустрічаються в старій літературі, в піснях та й пізніше: в «Слові» — «чръна земля подъ копыты костьми была посЂяна, а кровію польяна», в піснях:


«....чорна рілля поорана,

кулями засіяна,

білим тілом зволочена,

і кров’ю сполощена...


Хмельницький почав (...землю кінськими копитами орати,

кров’ю молдавською поливати...)

В романі про Діґеніса битва — косовиця, в Біблії — жнива, так само у Флавія і т. д. В українській пісні Перебийніс —


...взяв ляхами, як снопами,

по два ряди класти...


Битва й «Слові» — (весільний) бенкет: так само і у Флавія — «ніби на весілля йшли на битву», а в українській пісні —


«Добре дбайте, барзо гадайте,

із ляхами пиво варити зачинайте.

Лядський солод, козацька вода,

лядські дрова, козацькі труда...»


Таких паралелей можна навести майже до кожного образу, до кожної картини «Слова».

10. Так, у «Слові» збігаються стилістичні елементи старовинної військової повісті та навіть Біблії, а поруч із тим «Слово» випереджає стилістику української народної пісні. Великою спокусою є зробити з цього факту висновок, що «Слово» свідчить про існування в 12 ст. народної поезії з тими самими образами, що й сучасна народна пісня. В такому довгому триванні поетичних образів, тем та форм — нема нічого неможливого: сучасні старини донесли до 20 ст. сюжети, тематику, імена епосу 11 — 12 ст., в самому «Слові» знаходимо відгомін готського епосу про Буса-Бооза (7 в. по Р. X.), який жив кілька століть перед тим. Але не можна ніяк довести, що «Слово» щось позичило з нашої старовинної народної поезії. «Слово» — твір, безумовно, двірської поезії, не народної. Форма української пісні, як можна бачити, в 17 — 18 ст. зазнавала надзвичайних впливів штучної поезії бароко; і в інших країнах народна поезія, звичайно, підлягала впливу поезії вищих верств. Отже, «Слово» радше може свідчити про ті джерела, з яких черпала стара українська народна поезія — про старий двірський епос. Але і тут, на жаль, будучи єдиним відомим нам твором цього типу, «Слово» не може нас переконати, що весь епос 12 ст. мав ті самі форми, що й «Слово». Отже, мусимо приймати «Слово», як надзвичайно цікаву та красну сторінку старовини, без зайвих гадань про сучасний йому епос та народну поезію.

Двірський характер «Слова» потверджується також подібностями між ним і західним старовинним епосом. Щоправда, подібностей — не так багато. Стисла форма, надзвичайне згущення поетичного матеріалу, нагромадження формальних прикрас одрізняє «Слово» від західніх зразків, широких та часто дуже багатослівних. Найближче до «Слова» стоїть «Беовульф», староанглійський епос 8 ст., французькі поеми про подорож Карла Великого до Палестини та кельтський епос; останній, зокрема, — своїми численними алітераціями. Окремі образи, окремі місця занадто загальні, щоб говорити про близькість (герої — соколи, орли на полі битви; описи здобичі, битва — бенкет, кров — вино, віщі сни, голосіння, струшування роси; смерть — ліпша від поразки тощо). Стилістичні засоби «Слова» — повторення, ніби рефрени, гра натяками, недомовки, алітерації, — хоч і знаходять певні нечисленні паралелі в скандінавських саґах, але поєднані з такими важливими різницями, що «Слово» й досі залишається усамітненим твором не лише в староруській, а й в європейській літературах.

Історію «Слова» можемо простежити лише в дуже загальних рисах. Писано його, мабуть, після повернення Ігоря з полону, не пізніше 1187 р., бо тоді вмер Ярослав Осмомисл Галицький (про якого тут згадується як про живого), але і не раніше 1187 р., коли син Ігоря Володимир повернувся з полону. Можливо, що автор оповіді про похід у Київському літописі користувався «Словом», але схожості тут незначні.

Автор «Слова», мабуть, мисливець та вояк, бо аж надто часті в нього образи з мисливства та військового життя.

Він — людина не лише з літературним смаком і талантом, але й з літературними інтересами; він знає і старий епос, і історію старих князів (з епосу чи літописів?). Він начитаний у старій літературі — світській і духовній. Він близький до князівського кола, — не легко знати кілька десятків князів та мати ясне уявлення про кожного з них. Найімовірніше, що він — дружинник, можливо, учасник походу. Висловлювалися здогади, що він навіть був членом князівської родини. Міг він бути і чернігівцем або киянином, — занадто вже велику роль надає він кн. Святославові Київському; але міг бути також галичанином, одним із тих, що прийшли в супроводі доньки Ярослава Осмомисла до двору Ігоря, тому він вихваляє Ярослава Осмомисла. Найцікавішою індивідуальною рисою автора є його патріотизм, його живе почуття до «Руської землі» (до якої він, здається, не зараховує Новгорода). Патріотизм його, щоправда, сполучений з певним династичним почуттям до роду «старого Володимира». В кожному разі, твір його міг найбільше розраховувати на успіх серед членів князівської родини та дружинників. Але це все лише здогади, хоч і не цілком безпідставні.

Дальша Доля «Слова» — темна. Записане воно мусіло бути скоро по складанні, бо дрібний та нещасливий похід протягом цілих десятиліть не міг нікого цікавити. Але чи записав його сам автор та чи записав без змін та скорочень?

«Слово» потрапило спочатку на північ (до Псковської землі); там з нього робили дрібні виписки — в апостолі 1307 р., в літописі 1514р.; сам рукопис, що його втрачено 1812 р., має в собі яскраві ознаки псковської мови (змішування «ч» та «ц» тощо) та ознаки «пізнього» правопису; єдиний рукопис, що дожив до 19 ст., відноситься до 16 ст. Але опинилося «Слово» і на північному сході в 14 ст. Воно лягло в основу «Задонщини» — повісті про перемогу московського війська над царем татарським Мамаєм — писаної; ніби, рязанцем; переробка ця не дуже вдала і погано збережена.

На Україні традиція «Слова» згасла, мабуть, дуже рано, в несприятливі для літератури 14 — 15 вв. До нього не звертався уже начитаний у військовій та інших літературах автор Галицько-Волинського літопису. Але цитує «Слово» автор похвали князеві Острозькому в р. 1515.

Випадково дійшла до нас ця єдина в своєму роді перлина старої поезії. І досі вона є почасти загадковою, хоч сторічна праця дослідників допомагає нам певною мірою зрозуміти її щільний зв’язок із старою літературою.







Є. Татарська навала


1. Татарська навала (спочатку перший напад, що закінчився нещасливою битвою 1223 р. над Калкою, а потім, після спустошення північно-східніх князівств, — напад на Київ у 1240 р.) відбилася не лише в проповідях та літописних записах, а і в окремих повістях, які, щоправда, дійшли до нас тільки в складі літописів, але походження яких як самостійних творів — безсумнівне. В староукраїнській літературі від цих творів збереглося небагато і здебільшого в переробках. У Галицько-Волинському літописі оповіді стилістично цілком змінено, лише окремі вирази нагадують про їх стару форму.

2. Оповідання про битву на Калці краще збереглося в Суздальському літописі; в Галицько-Волинському воно скорочене та доповнене даними про князя Данила. Суздальське оповідання, ймовірно, Київського походження, бо автор лічить роки за княжінням Київського князя Мстислава Романовича. До первісної форми оповідання належать, певно, ефектні деталі, що вкраплені в оповідання, писане в літописному стилі. Основний зміст оповідання: великий військовий похід проти татар після невеликої перемоги закінчується страшною поразкою. Оповідання перебільшує: «руське» військо при переправі через Дніпро йде «ніби по суху», бо вся вода покрита човнами; кілька князів відбиваються три дні від татар у «городі» з возів. Усіх полонених князів татари передушили — поклали на них дошки та сіли на них обідати. В північних текстах у оповіді про битву згадується загибель «богатирів» (Добрині, Альоші, яких звуть «рязанцями»).

3. Оповідання про руїну Києва теж зустрічається в різних літописах. В Галицько-Волинському воно оброблене автором біографії в дусі його власної стилістики. Найбільш вражаючі місця не здаються ориґінальними. Основні моменти твору такі: Батий дивується величі та красі Києва; «і обложив місто... І не можна було нічого чути від скрипіння возів його, великого реву верблюдів його та іржання коней його», що говорять у місті. Татари розбили міську стіну — «і можна було бачити ламання списів і рубання щитів, і стріли затьмарили світло». Кияни оборонялися в тимчасовому укріпленні коло церкви св. Богородиці, але стіни завалилися, і місто остаточно впало. Данилового воєводу Дмитра, що тоді правив містом, татари не забили за «його мужність». Оповідання нагадує стилем Київський літопис 12 ст. Цитовані місця повторюють або Йосифа Флавія, або Біблію (прихід Асура = ассірійців до Палестини і т. п.).

Старина про Калина-царя (II. Д. 5) має в сучасній формі місця, схожі з оповіданням, що теж може свідчити про його давність.

4. Обидва твори про татарську навалу цікаві тим, що в них маємо спробу утворити якийсь новий тип літературного твору, новий літературний ґатунок. Це викінчене оповідання про історичні події, що не належить до якогось «літопису». Оповідань такого типу давніше не було. Усі нам відомі оповідання з тих часів — є творами релігійного характеру або освітлюють події світської історії з релігійного погляду (наприклад, оповідання про забиття князів). Єдиний виняток (оповідання про осліплення князя Василька) теж не концентрує уваги на історичних подіях, автора цікавить лише особа князя. Незважаючи на малий обсяг оповідань про татарську навалу, вони цікаві як твори нового типу.

Почин авторів обох оповідань успіху не мав. Від пізніших часів до нас не дійшло ніяких наслідувань їх. Щонайбільше на північному сході постає в 13 ст. окрема повість про смерть Батия (наведена в літописах під 1247 р.).







Ж. Два твори сумнівного походження


1. Є кілька пам’яток, що їх приналежність до старокиївської доби безсумнівна, але неясний час та, зокрема, місце їх постання. Ми зупинимося лише на двох найориґінальніших, староукраїнське походження яких не викликає особливих сумнівів.

Перший твір — так зване «Молениє» (Прохання) Данила (Заточника)». Це ніби прохання якогось Данила до князя, ім’я якого в різних списках пам’ятки різне. В кожному разі, це — ніби Переяславський князь, але якого Переяслава — південного чи північного (Суздальського) — неясно. Непевний і час походження твору. Різні дослідники відносять його до часу між 11 та 13 ст., але навряд чи твір такого складного стилю міг постати вже в 11 ст. Рукописи його відносяться до 16 — 18 вв.

Зміст «Моления» — ніби прохання, але автор не говорить зовсім, про що він прохає; замість «моления» він то вихваляє князя, то подає йому численні поради, до речі, не дуже впорядковані. В той час, як старі дослідники намагалися встановити, про що, власне, просить Данило (Данила традиція зве ще «Заточником», ніби засланим кудись на північ — та для цієї назви немає підстав у творі самому), хто він такий, до якої суспільної верстви належить. «Молениє» є суто літературним твором, призначеним не для певного князя, а для читача, хто б він не був. «Молениє» зв’язане з кількома літературними ґатунками. По-перше, воно подібне, напр., до віршів-прохань візантійських письменників Федора Продрома та Михайла Гліки, що написали: перший — кілька віршованих листів-прохань, а другий — один такий лист до візантійських імператорів. По-друге — це збірка сентенцій, подібна до «Бджоли» або частин «Ізборника» 1076 р.; але ці сентенції вставлено в літературну рамку прохання. Подібними збірками є і повчання Біблії («Прислів’я Соломонові» та «Книга Страхова»). По-третє — це порада князеві, теж типовий ґатунок (пор. «Таємницю таємниць» — III. 7): «поліпшити» правителя означало поліпшити суспільство! Сама форма сентенції надавала сказаному певного авторитету, зокрема, коли робилися посилання на авторитети, чим кілька разів користується і автор «Моления». Пригадаймо роль сентенцій у літописі та ідеологічному перекладному романі (Екскурс І. Г, б. 5 — 7).

Форма збірки сентенцій привела до того, що «Молениє» переписувачі без меж доповнювали та переробляли, додавши до нього тексти з географічними та власними іменами, що й призводили до хибних та дуже різноманітних припущень про час та місце написання твору та про його автора.

2. Коли підійдемо до «Моления» як до твору суто літературного, то звернемо увагу на надзвичайне розмаїття його складу. Тут і тексти з св. Письма: «жадаю милости твоєя, аки єлень источника водного», «возри на птица небесния, яко ни сЂють, ни жнуть, ни въ житница собирають, но уповають на милость Божию», «всякъ видит у друга сучецъ во очию, а у себе ни бревна не видит»; автор просто посилається на царя Соломона («Соломон тако же рече»), на Псалтир («Давид»), цитує книги Іова, Сираха, Ісаю і т. д., згадує царя Єзекію, князя вихваляє (в одному місці) словами «Пісні пісень». Позичає він цитати зі старої літератури, зокрема збірок, що увійшли в склад Збірника 1076 р. (напр., «Стословець» Геннадія), з «Фізіолога», можливо навіть з «Акира Премудрого», а головне — з інших збірок сентенцій (хоч «Бджоли» він, здається, не знає). Цим шляхом потрапили до нього, мабуть, такі рідкісні цитати, як цитата з учня Арістотеля — Теофраста тощо. Частину текстів могли додати пізніші переписувачі. Поруч із цим є сентенції, запозичені з літописів або історичних переказів: князь Ростислав нібито сказав: «Лучше би ми смерть, нежели курскоє княжениє» (за літописом ці слова сказав князь Андрій Володимирович Переяславський); «Златом бо мужей добрыхъ не добудешь, а мужи злато, й сребро, й градов добудешь» — за літописом князь Володимир сказав, що «сріблом і золотом не дістану дружини, а дружиною дістану срібло та золото». Наводять деякі рукописи також невідому з інших джерел сентенцію «Святослава, сина Ольжиного» (10 ст.). Є тут і чимало прислів’їв типу популярних; суто народних ніби немає, хоч до затертя народного характеру могло спричинитися церковне забарвлення мови твору; напр.: не корабель топить людину, а вітер; ржа їсть залізо, а печаль — дух людини; моря не вичерпати ополоником («уполовнею»); не їв був з піску масла, а від козла — молока (грецьке прислів’я говорить про «птиче» або «куряче» молоко). Це — «мирские причти». Ще: рак не риба, їжак — не звірина, хто жінку слухає — не чоловік. До типу народних дотепів належать і «географічні»: «кому Переяславль, a мнъ Гореславль» (пригадаймо «Олега Гориславича» з «Слова о полку Ігоревім»). Мабуть, переписувачі додали північні географічні назви: «кому Боголюбово, a мнъ горе лютое», «кому БЂлоозеро, a мнЂ чернъе смолы», «кому Лаче озеро, а мни много плача исполнено». Деякі сентенції зустрінемо і значно пізніше, напр., у Сковороди; автор «Моления» каже, що йому ліпше воду пити у князя, аніж мед у бояр; у Сковороди: «Лучче мні сухар з водою, нежели сахар з бідою». Або автор «Моления» говорить про людей, що «хитрять та мудрять» про чужу біду, а про свою й не подумають, що нагадує «мораль» одного з літописних оповідань про волхва, який не передбачав своєї загибелі (пор. І. В; 4). У Сковороди — відьма, яка знає, що робиться в чужих домах, а про свій не піклується. Це ще античний мотив. Прислів’я про те, що ліпше залізо варити, ніж зі злою жінкою жити, зустрічаємо і в віршах ієромонаха Климентія в 17 ст. (лише в нього — «ніж жену злу учити») і т. д.

Сентенції, «ґноми», прислів’я — здебільшого є витягами з цілих історій, часто казок. Можливо, що й «варити залізо» — натяк на казку про юшку з сокири. Початок твору нагадує патетичним тоном та зверненням до «братій» початок «Слова о полку Ігоревім»: «Вострубим убо, братие, аки в златокованную трубу, въ разумъ ума своего й начнемъ бити в сребреннмя арганы — во извЂстие мудрости, и ударим в бубни ума своего, поюще в богодохновЂнныя свирЂли, да восплачются в нас душеполезныя помыслы». Тут — гарний паралелізм: труба — «разум ума»; «аргани» — «ізвістие мудрости»; «бубни» — «ум»; «свирілі» — «помисли». Більшість прислів’їв збудовані як двочленні формули: «Их же бо ризы свЂтлы, тЂх и речи честны» — так жаліється автор на загальну повагу, яку знаходять у світі багатії. Іноді двочленність формул підкреслено римою:


«Добру господину служа, дослужится свободы,

а злу господину служа, дослужится болшие работы.

Кому Переяславль,

a мнЂ Гореславль...

Обрати тучу милости твоея

на землю худости моея...»


Може, найцікавіше формально, що зустрічаємо тут такі самі алітерації, які нам відомі вже з літопису:


«Богат мужъ возглаголет | м-воз

вси молчат и слово его до облак вознесут; | в-м-воз

а убог мужъ возглаголет, | м-воз

то вси на него воскликнут... | в-н-н-вос

не зри на мя, | н-з-н-м

аки волкъ на агнеца, | а-н-а

но зри на мя, | н-з-н-м

яко мати на младенца... | м-н-м


За змістом «Молениє» є, як згадано, проханням у князя «милості», уваги, пам’яті, порятунку від злиднів тощо. Водночас вихваляються князь та держава (у тому ж «ґномічному» стилі): «злато краса женамъ, а ти, княже, людемъ своимъ», «кораблю глава кормникъ, а ти, княже, людемъ своимъ», «гусли строятся персты, а град нашь твоєю державою» і т. д. Не дуже глибокі моральні повчання для князя. Зате широко говориться про потребу мати «мудрих» дорадців, що ніби ще важливіші, ніж військо; вихваляється мудрість та «книжное почитание»; коротше — про злих жінок (мабуть, позичене чи переписувачами додане); про чернецтво «без покликання». Наприкінці з’являється ще, — мабуть, візантійського походження — образ спортових чи циркових вправ перед «поганими салтанами» — єдине місце, що не витримує «ґномічного» стилю цілого твору.

Як сказано, неясного походження та непевної доби, цей твір, у кожному разі, належить до старої літератури та стоїть у ній поруч з іншими творами світського характеру як цікава пам’ятка многобічного візантійського впливу.

3. Другий твір невідомого часу та місця походження дуже своєрідний. Це — «Слово Адама в пеклі до Лазаря», апокрифічний твір без відомих чужоземних зразків, отже, мабуть, ориґінальний. Хоч дійшов він у рукописах 15 — 18 ст., його дослідники (Франко, Перетц) уважають, що він постав до 12 — 13 ст. Зміст його споріднений з «Євангелією Никодима» (оповідь про сходження Христове в пекло). Але виклад дуже своєрідний — спочатку Давид співає радісну пісню, почувши про народження Христове, та про наближення того моменту, коли буде зруйноване пекло. Далі йде розмова пророків та праотців. Коли наближається воскресіння Лазареве, то Адам посилає через нього свої покаянні прохання на землю до Христа. Кінець — сама історія сходження Христа до пекла — зберігся лише в пошкодженому списку.

4. У «Слові» цікавий для нас не тільки зміст, а головне — форма: ритмізована мова та безліч поетичних образів. Починається «Слово» заспівом (в усіх рукописах погано збережений), що нагадує початок «Моления», а потім починає «співати» цар Давид:


«Заспіваймо весело, дружино, пісень сьогодні,

плач відкладім та потішмось» —

мовить Давид у преісподнім пеклі сидячи,

накладаючи многоочиті, персти (так!) на живі струни

і вдарив у гуслі і мовив:

«Це час веселий настав,

це прийшов день спасіння!

Бо чую вже пастирів,

що грають у вертепі,

їх голос проходить крізь пекельні ворота

і до вух моїх доходить.

Чую вже тупіт перських коней,

якими дари везуть волхви

від своїх царів цареві небесному,

нині народженому на землі...

А його ми, дружино, багато днів чекали...

Його мати-дівиця

сповиває пелюшками,

що він сам сповиває небо хмарами,

а землю туманом...» (схоже — в Кирила Турівського).



Пророки скаржаться:


«А хто може від нас

Йому вість принести?

Ворота мідяні,

вереї залізні,

замки кам’яні,

кріпко запечатані...»



Зворушлива скарга Адама, бо він і його нащадки —


в тузі цій

і в обиді багато літ...

короткий час світло твоє бачив,

а це вже сонця твого пресвітлого

не бачу багато літ,

ані бурі, вітру не чую...

вже, Боже, не бачимо

променистого твого сонця,

ані благодатного твого світла,

туга нас охопила,

з жалю нашого ми засмучені...



І образ співця, що кладе пальці на «живі» струни, нагадує «Слово о полку Ігоревім», і сам початок — «се бо врем’я весело наста»; «уже бо, братіє, невеселая година въстала» або «тугою одержимы есмы», «туга умъ полонила»; «Уже, Господи, не видимі свЂтозарного твоего солнца» — «Уже не вижу власти сильного и богатого... брата моего»; «много лЂтъ в обидЂ есмы» — обидЂ порождено» — це дрібні збіги. Але загальний тон певних частин нагадує і «Слово о полку Ігоревім», і «дружинну» епічну традицію, яку зустрічаємо в деяких місцях літописів. «Слово Адама» було відоме на Україні та, здається, знайшло відгук ще в Кирила Транквіліона Ставровецького.

5. Менш цікаві інші твори, про які можна було б тут згадати. Раніше залучали іноді до староукраїнської літератури «Слово о погибелі руської землі» (13 ст.), що дечим нагадує вступ до Галицько-Волинського літопису. Твір невеликого обсягу та, як тепер можна майже з певністю сказати, є лише вступом до світської біографії кн. Олександра Невського, яка постала на півночі. Новітні припущення радянських дослідників, що автором цієї біографії є автор біографії князя Данила Галицького (в Галицько-Волинському літописі), цілком безпідставні.

Інший, безумовно старий твір — «Слово Кирила філософа» про «Хміль», ориґінальний формою; сам «Хміль» оповідає про пияцтво. Цей твір з «Кирилом філософом» (слов’янським місіонером) немає нічого спільного. Про його походження важко сказати щось певне на підставі пізніх рукописів. До того ж рукописи часто мають риси північної російської мови.






З. Література практичного призначення


1. Твори практичного призначення, розуміється, постають і протягом століть 12-го та наступних. Деякі з них заслуговують хоча б на коротку згадку в історії красного письменства.

Майстром молитовної творчості є найліпший проповідник доби, Кирило Турівський. Йому належать молитви на весь тиждень, що залишалися у вжитку протягом довгих століть. На кожен день призначено по три або чотири молитви; поділені вони за денними службами Божими та за днями тижня. В неділю молитви звернені до Спасителя та Трійці, в понеділок — до ангелів, у вівторок — до св. Іоана Хрестителя, у середу — до Божої Матері і т. д. Після кожної молитви йде «похвала», а на кінці — думки про смерть, страшний суд та майбутнє життя. Крім того, Кирилові приписувано «покаянний канон». Основний настрій молитов — повна недостойність людини перед обличчям святого. Людину Кирило змальовує в стані повного занепаду, з якого немає іншого виходу, як Божа ласка, до якої Кирило і звертається. Ось уривки:


«На небо очима подивитися не смію: бо тіло поранив злобою,

ані рук піднести до висоти: бо повні лиходійства,

ані уста відкрити на молитву: бо від злої мови зліпилися;

зідхнути не можу від самозвеличення,

серце обтяжив гойною їжею,

душу затьмарив немилосердям,

тіло заслабив лінощами,

ноги спіткнулись об камінь любові до насолоди,

вуха відкрив для слухання короткочасової похвали,

лице вкрив безсоромністю,

сморід моїх діл почувають ніздрі мої,

весь я — як дерево неплідне,

або як храм порожній...

злодій моєї душі криється в серці моєму,

чекаючи відповідного часу,

бо бачить мене не огородженого молитвою

та змушує малий маєток моєї віри покрасти...



Кирило прохає в Божої ласки захисту, сили оплакати свої гріхи, вилікуватися, відновитися та освятитися, допомоги проти ворога диявола... Ці молитви — вияв аскетичного світогляду та настроїв Кирила, аскета-подвижника, вияв справжнього релігійного ліризму.

Поруч аскетичних молитов Кирила зберігся з 12 століття «Канон» св. Ользі, писаний, можливо, теж Кирилом. Це — похвальний канон зовсім іншого стилю та настрою. Похвали Ользі поєднані з похвалами Христові та Богородиці. Автор приносить святій «похвальні квіти». Свята Ольга порівнюється з «розумною бджолою», що злітає на крилах, посріблених охрещенням, на пальму («финикъ») доброчину тощо. Твір дихає урочистим, радісним настроєм.

І в похвальному каноні, і в молитвах чимало гарних поетичних образів, що характеризують і проповіді Кирила. Напр., «уже день схиляється, і сонце віщує годину вечірню», гріховні вчинки людини — «злі митарі, що сидять біля воріт небесних» тощо.

2. Залишився один твір богословського характеру і від другого славного в 12-му віці письменника Клима Смолятича. Це його лист до Хоми. Як довідуємося з самого листа, це — лише один із листів Клима. Хома закидав Климові, що він уважає себе «філософом», що він у своїх творах спирається на «Гомера, Арістотеля та Платона» і шукає слави, ставши митрополитом (отже, лист писано по 1147 р.). Клим читав листа Хоми, свого старого смоленського співучня, князеві Ізяславові та іншим «послухам» та робить спробу в листі, який дійшов до нас, спростувати закиди Хоми. Згадує Клим при цьому і про свій давніший лист до кн. Ростислава Смоленського, де він виправдовував своє призначення на митрополита Руського без благословення Царгородського патріарха. Отже, лист цікавий уже тим, що переносить нас в атмосферу «літературного життя» 12-го віку, вказує на той інтерес, який викликали дописи богословського та церковнополітичного змісту в хоча й нешироких колах при князівських дворах. Гомер, Арістотель і Платон, може, й були відомі Климові з грецьких ориґіналів, але певніше — лише із збірок цитат; у кожному разі, користування ними свідчить про відносно вільне ставлення до «світської літератури».

Лист Клима цікавий і своїм богословським змістом. Клим є прибічником того символічного тлумачення св. Письма, яке бачимо пізніше в Кирила Турівського, що його визначним представником у 18 ст. був Сковорода. Нав’язуючи на форму питань та відповідей, яку зустрічаємо вже в деяких частинах Збірника 1073 р., Клим подає тлумачення численних текстів св. Письма «по тонку»: все в св. Письмі має не лише «буквальний», тобто — літеральний, але й глибший, прихований сенс. Якщо читаємо «Премудрість утворила собі храм на семи стовпах», то Премудрість є Бог, храм — людина, сім стовпів — сім соборів. Користується Клим у своїх тлумаченнях, між іншим, тлумаченнями Теодоріта Кирського та Іполіта, апокрифами, літературою типу «Фізіологів» та «Олександрією». Поетичні оповідання про алкіона (зимородка), ехіона — морську тварину, що передчуває бурю, саламандру тощо, прикрашують цей твір, що дійшов до нас, на жаль, лише в переробці якогось ченця Афанасія. Здається, що символічне тлумачення св. Письма було властивістю Київської школи на противагу іншим напрямам, навіть офіційній тоді течії візантійського церковного богословія.

Лист Клима був не єдиним твором, що наслідував візантійську форму питань-відповідей. Пізніше ця форма вплинула й на народну словесність (духовну пісню). До речі, дещо від Клима залишилося і в одній новгородській пам’ятці, так зв. «Запитаннях Кирика» (між 1130 — 56 рр.). Це — збірка питань церковно-практичного характеру. Запитує якийсь Кирик, відповідають йому здебільшого єпископ новгородський Нифонт, але й інші, м. ін. «Клим», — мабуть, той самий Клим Смолятич.

Літературна форма листа Клима та «Запитань Кирика» (поскільки на них відповідає Клим), на жаль, не можуть нам майже нічого сказати про літературне вміння Клима: в обох маємо справу лише з думками, а не з формою викладу первісного тексту.

3. До невідомої нам поза тим сфери літературного життя переносить нас «послання» якогось Ізосима до Анастасії. Видавець послання, Соболевський, уважав, що твір «Ізосима» насправді походить від «Симана» (Симона) — одного з авторів Патерика, а Анастасія — є та княгиня Анастасія-Верхуслава, з якою Симон, за власним його свідченням, листувався. Послання компілятивне. Автор нагадує своїй «духовній дочці», яка є черницею, приклади святих жінок (складено за «Мінеями» та «Прологом»), а потім нагадує про Страшний Суд (використавши одну проповідь Симона Месопотамського). У кожному разі, «послання» інформує нас про характер того приватного повчального листування, що грає в історії побожності визначну роль та про яке ми в старій Україні поза цим майже нічого не знаємо.

4. Провадиться далі праця над компілятивними історичними творами — «Хронографами» (див. І. 3. 5). Різні їх типи використовують або переважно грецькі хроніки («Елинський та Римський Літописець», перша редакція його київського походження, друга — 13 ст. — Суздальська), або Біблію («Юдейський хронограф»). Не з’ясовано, яким хронографом користувався автор біографії кн. Данила (він згадує хронограф та, здається, ужив його) — це мусів бути твір ориґінального типу.

Історичним твором можна вважати також «Толковую Палею» — коментований виклад Старого Завіту до Давида з полемікою проти юдейської релігії. Ймовірно, вона постала в 13 ст. (хоч деякі вчені вважають її за далеко раніший твір). Не раніше кінця 13 ст. постали на білоруській території «Слова святих пророків», що продовжують тенденцію «Палеї» на дальшому матеріалі.

5. Дещо варто згадати і в галузі церковної та світсько-практичної літератури. Це переважно листи ієрархів. До старіших пам’яток належать послання Феодосія (ймовірно, «Федоса-Грека») до кн. Ізяслава II (12 ст.) проти католицтва та в справі постів. Раніше приписувано їх св. Феодосієві. Пізніші послання митрополитів писано вже в Суздалі.

Юридичні пам’ятки, головне «грамоти», цікаві для історика літератури мовою та деяким порівняльним матеріалом до пам’яток красного письменства.






І. Значення літератури старокнязівської доби


1. Може здаватися, що прастара література не має для нашої сучасності великого значення та не мала його й для 16 — 17 вв., не кажучи вже про «відродження» 19 ст. Щоправда, нерідко посилаються на стару літературу та культуру в суперечках з тими, хто сумнівається в існуванні української літературної, культурної та національної традиції. Але це є арґумент, спрямований здебільшого проти погано поінформованих чужинців. А самі українці, що користуються цим арґументом, чи знають вони і добре староукраїнську літературу? На жаль, не завжди, незважаючи на шкільну освіту. Виклади старої літератури або занадто спеціальні (Грушевський, Возняк) або цілком побіжні і до того ж майже не зупиняються на суто літературних властивостях старої літератури, викладаючи лише її для наших сучасників часто малоцікавий зміст. Тому нерідко доводиться чути навіть від «оборонців» української літературної традиції, що, крім «Слова о полку Ігоревім» (про яке, на жаль, популярні та дилетантські дослідження розповсюдили чимало сумнівних, а то й цілком хибних відомостей), не заслуговує на увагу модерного читача. А такий погляд є власне неґуванням української літературної традиції.

Тим часом історична традиція є явищем великої ваги. Вона є чинна в нашій сучасності, навіть коли ми її мало помічаємо та свідомо не плекаємо. Крізь усі політичні та культурні зміни історичне минуле нечутно для вуха промовляє до кожної людини. В сучасності чинні не лише ті рештки, що в рамках народного побуту та фольклору протрималися протягом століть до нашої доби. Промовляє минуле і через звичайнісіньку мову повсякденного життя, промовляє воно і через усі зміни ідеологій, промовляє воно і в національному характері, який виробився під впливом усіх минулих епох і історичних подій. Я не думаю, що цей «народний характер» легко дослідити та визначити науковими формулами: навпаки, я навіть маю принципові сумніви щодо можливості такого дослідження та такого формулювання не лише для наших днів, а й загалом. Але цей національний характер є та «невідома» сила, що виявляється в усьому житті кожного народу, в його успіхах та нещастях, у його розвитку чи підупаді.

1. Розуміється, найбільше значення мають для вироблення національного характеру та історичних сил, що впливають і далі, саме блискучі, великі епохи минулого.

2. Література 11 — 13 вв. і є в історії української культури одною з таких вирішальних культурних епох. Поруч із нею можуть стати лише 16 — 17 вв. (релятивно далеко нижчі), а почасти — 19 вік, вплив якого з’ясовується і тим, що він є лише недавнім минулим.

Самий факт християнізації країни і безпосередній за цим розвиток широкої обсягом та глибокої змістом і красної формою літератури виявив і внутрішні можливості народу і його здатність засвоїти цінності чужої та вищої культури. Цей культурний розквіт куди важливіший, ніж тимчасовий політичний та господарський розвиток тих часів. Київська доба клала початок приєднанню України до традиції європейського культурного світу.

Здається, читачеві мусять уже бути ясні великі успіхи словесного мистецтва старокнязівської доби: розвиток мови, літературного стилю та засвоєння літературою певного комплексу загальнолюдських тем. До речі, можна було б підкреслити, що репертуар літературних творів у своєму характері, а почасти і в конкретних творах відповідав назагал літературному репертуарові літератури раннього середньовіччя на Заході. Широта та різноманітність літературного репертуару старої України вражають, навіть тепер, коли багато творів безумовно втрачено. І ця духовна підготовка, рання дозрілість, не могла затертися й протягом менш щасливих культурно сторіч. Саме традиція старої літератури зробила можливим і несподіваний, хоч і не такий блискучий, новий розвиток на межі 16 — 17 вв. та знову — на іншій мовній основі в 19 в.

Цікавлячись минулим, зрозуміло, не треба заплющувати очей і на внутрішню цінність досягнень тієї або тієї епохи: краса та принадність багатьох творів 11 — 13 вв. є об’єктивним фактом.

3. Проте кожна доба має свої слабкості та свої хиби. Старокнязівська доба, попри всі свої творчі успіхи, залишила невикористаною щонайменше одну галузь культурної творчості, щільно пов’язану в ті часи з літературою — наукову діяльність. Лише незначні рештки дійшли до нас від якихось тепер уже неясних початків її: не розвинулися ані спроби самостійного богословського мислення (Клим Смолятич), ані початки світських, «зовнішніх», як тоді казали, наук. Тут не місце говорити про причини цієї слабкості староукраїнської культури. У кожному разі, вони важко позначилися на наступних століттях: кожен крок у цій галузі купувався великим напруженням та помилками і непотрібними ухилами вбік. Література була переважно сферою релігійних та естетичних емоцій, а не думки.

Бракує в старій літературі ще однієї сфери, сфери суб’єктивних, зокрема — еротичних переживань. Лише натяки на неї збереглися в романі про Діґеніса, в «Слові о полку Ігоревім» («плач» Ярославни), в Троянській історії, в «Олександрії», навіть у деяких оповіданнях патериків (Мойсей Угрин у «Печерському патерику»). Можливо, що мотиви суб’єктивного характеру використовувано лише в неписаних творах, про існування яких знаємо з рефлексів старого епосу в фольклорі: мотиви суб’єктивних еротичних переживань зустрічаємо в «старинах» про Чурилу, про Солов’я Будимировича. Можливо, що писані твори такого характеру загинули через нерозуміння або неґативне ставлення до них пізніших переписувачів, переважно ченців. Але до нас дійшли тільки твори, в яких суб’єктивні переживання мають виключно релігійний, зрідка суто моральний характер (дещо в «Поучениї» Володимира Мономаха, в оповіданні про осліплення Василька, про Ігорів похід у Київському літописі тощо). Староукраїнська література і в цьому бідніша за західну.

Сперечатися можна і про позитивне або неґативне значення повного переходу на слов’янську, до того ж ненародну мову. Цей перехід різко засудили в 19 ст. романтики (Куліш) і може ще гостріше «реалісти» — народники (С. Єфремов). З наукового погляду перебільшено неґативну оцінку дав ролі церковно-слов’янської мови А. Брюкнер. Немає сумніву, що його арґументи більш виправдані. В усьому європейському світі мовою в перші часи розвитку залишалася великою мірою латина, що не перешкодила пізніше розвиткові літератури народними мовами, а з другого боку — багато спричинилася до культурного розвитку, давши кожному народові безпосередній приступ до скарбниці античної культури. На Україні латину в нормальному розвитку, напевне, заступила б грецька мова. Не варто гадати, який би це мало вплив на культурний розвиток, але без сумніву, це з самого початку відкрило б, хоча й обмеженим колам, приступ до ще багатшої культурної сфери, ніж давала латина. Одначе, знання грецької мови не було таке мале, як часто гадають, про що свідчать хоча б численні переклади, зроблені аж до 13 ст. на Україні. Та все ж вона залишалася мовою невеликої кількості фахівців. Ці кола в 14 ст. звузилися.

З 14 віку починається самостійний культурний шлях України, відірваний від загальноєвропейського. Не розвинулася ані лицарська, ані двірська література, хоч деякі початки обох напрямів помітні ще в 12 в. Література залишила майже протягом трьох століть для себе переважно релігійну сферу, але без спроб засвоєння глибших підстав релігійної думки, бо таке засвоєння можливе лише на ґрунті хоча б обмеженої самостійної творчості.

Так літературне життя прийшло до певної стаґнації, яку, щоправда, ніяк не можемо порівняти з безприкладною стаґнацією сусідньої московської літератури. Потрібен був якийсь новий початок. Він прийшов після невдалих спроб у 14 — 15 ст. щойно наприкінці 16 ст.




  


Еще материалы по этой теме в сети :






Обсудить статью на форуме


Клуб романтических знакомств
Реклама







Место для рекламы





все диеты мира, худеть очень просто, легко и быстро

100
dating top separator

2006 Украинская хата При использовании материалов ссылка на сайт обязательна!