Украинская хата, кухня, сувенир, картины, девушки, песни Украинские сувениры, национальная кухня и новые рецепты, тексты народных песен и современных исполнителей найдете у нас! Внимание, сайт создан и держится на личной инициативе студентов и нуждается в серьезной реконструкции, всем кому небезразлична тематика нашего сайта, большая просьба помочь, кошелек WM Z942203309218 ... Не останьтесь равнодушны к этому островку украинской культуры! В наших планах сделать сайт современным, удобным и еще более полезным для вас.


Разделы

Украинская кухня
украинская кухня

Украинский сувенир
украинский сувенир

Украинские костюмы
украинские костюмы

Украинские девушки
украинские девушки

Украинские песни
украинские песни

Знаменитые украинцы

История Украины

Валюта Украины

Партнерские сайты

Все для мобильника
Познакомиться с иностранцем

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Попередня    Головна    Наступна


IV. Ренесанс та реформація*


А. Ренесанс та реформація в літературі


1. Ренесанс — одна з найрішучіших змін в історії духового життя Європи. Так здавалося самим людям доби ренесансу, так здавалося й пізнішим поколінням, що саме з цього часу почали датувати «кінець середньовіччя» та початок «нових часів». Складнішим видавалося питання тоді, коли треба було точно вказати, що саме нового принесла з собою нова доба.



* У дальших розділах, зокрема в IV та V, деякі цитати переписую модерним правописом. На жаль, ні одна авторитетна установа не виробила правил для такого переписування старих текстів, як це є в різних європейських країнах. Отже, обмежуюсь на безсумнівних змінах «Ђ» на «і», «ы» на «и» та «и» на «і» та викидаю «ъ» або замінюю його в середині слова апострофом. Проте, рими віршів показують, що вимова в багатьох випадках відступала від правопису. Напр., «маємо риму «товаришеві :прийшол», яка показує, що «л» у відповідних положеннях вимовлялося як «в», або «древнЂе::мрієть», що, очевидно, вимовлялося «древніє::мріє», але в деяких випадках «-ть» в закінченнях 3. особи однини дієслів коньюґації «-е-» залишалося в вимові, що теж доводять рими. Отже, моя транслітерація в деяких випадках, напевне, не відповідає живій вимові, що була ще ближче до сучасної. Пор. ще далі V. 3.9.



Добре знання латинської мови, ознайомлення з грецькою та читання античних авторів, — т. зв. «гуманізм» — цим навряд чи можна характеризувати той великий поворот, що його, мовляв, принесло з собою «відродження античних наук та мистецтв». Новий зміст мусів бути хоча б у збереженій формі тим, що сповнювало натхненням людей ренесансу. Такий новий зміст і сучасники, і пізніші дослідники хотіли шукати в трьох напрямах: ренесанс відродив античний ідеал гармонійної, урівноваженої краси; ренесанс був «відкриттям» та «звільненням» людини; нарешті — ренесанс «відкрив» наново природу. Це, звичайно, дуже важливі духовні надбання, щоб із них почати нове літочислення європейської культури. Під ці три формули можна підвести майже всі здобутки ренесансної культури. Розквіт мистецтва в формах, що нам уже не здаються ані занадто новими в порівнянні з пізнім середньовіччям, ані занадто близькими до античної традиції, є безумовним фактом. Хоча варто підкреслити, що цей розквіт мистецтва без обмежень можна визнати лише для сфери мистецтв пластичних; у музиці ніякий «поворот» до старих традицій, від яких не залишилося ніяких слідів, не був можливий; у літературі, де матеріалу для наслідування було достатньо, відновлений був «канон» античної поетики (щоправда, за твором, який з погляду античної традиції, був до певної міри випадковим, за «De arte poetica» Горація), а власна творчість дуже вже великою мірою стала наслідуванням, до того ж наслідуванням взірців легше приступних (римських, а не грецьких) і пізніх, отже — «випадкових» у своїй залежності від довшої традиції. В філософії і середньовіччя стояло в щільному зв’язку з античною традицією (Арістотелем), — тут просто замінили звичну традицію на іншу, яка теж не була невідома, але рідше репрезентована; Арістотеля заступили Платоном, а почасти робили спроби перейти від античності до східних течій (середньовічна арабська та жидівська філософія, зокрема — кабала). Складнішою виглядала справа з «відкриттям людини». Людина бо була все ж у центрі уваги і християнської думки. «Відкриття» людини було куди більше боротьбою за людину проти церковного розуміння її єства й залежності її від церковного авторитету. «Визволення людини» — це так! Але ренесанс не ставив собі питань, чи є таке «визволення» людини не лише від церковних, а часто і від моральних, суспільних і т. д. авторитетів справжнім «відкриттям» її єства, чи, може, радше збоченням. До речі, і в античності людина була надзвичайно зв’язана суспільством та державою, — складні процеси боротьби за ідеали «внутрішньої свободи» в античності (від стоїків до епікурейців) представники ренесансу помилково витлумачували в дусі своїх власних ідеалів. Позитивним ідеалом «всебічного розвитку» людини (хоч зразки втілення такого ідеалу вбачали в досить сумнівних тиранах, а то й просто — дрібних розбійниках-кондотьєрах доби) було те нове, що, до певної міри, справді найкраще нагадувало античність. Але прояснення цього ідеалу було ще справою майбутнього, і цьому проясненню були присвячені століття дальшої духовної історії.

Нарешті — «відкриття природи». Це найсумнівніше, а з погляду сучасного дослідження історії науки та культури навіть цілком міфічне «надбання» ренесансу. Мрії про наближення до природи, про опанування природи, ідеалізація природи як об’єкта мистецького зображення, — це є справжні здобутки ренесансу. Але справді духовне (наукове) опанування природи, шлях оновлення фізики та астрономії, розвиток модерної механіки були досягненням або пізнього середньовіччя, як установлено новим дослідником Дюгемом (що Коперник лише дуже поверхово зв’язаний з духом ренесансу — це було відомо вже давніше), або, навпаки, є пізнішим надбанням епохи бароко, до якої належать і Ґалілей, і Кеплер. Ренесансові залишаються мрії про успіхи, яких або вже досягли ті представники «пізньої схоластики» в Сорбонні та інде, до яких «людина ренесансу» мусіла ставитися вороже та зневажливо, або які були пізніше здобуті тими, хто від чималої частини «надбань» ренесансу відмовився та зробив спробу знову актуалізувати «старе»; хоча й не всі, але важливі ідеали середньовіччя, втілювались «людьми бароко», яким, без сумніву, ми зобов’язані в дослідженні природи значно більше, аніж уславленому ренесансові.

Ренесанс або «відродження» торкнувся України лише в самому кінці свого розвитку. На Заході в 16 ст. вже доживали свого віку течії, які, з одного боку, мріяли про справжнє «відродження» античних духовних ідеалів (як їх люди того часу розуміли), а з іншого — про звільнення людей від тих пут, які накладало на них авторитарне середньовіччя. Результати розвитку ренесансу не могли задовольнити в 16 ст. навіть його прибічників: ренесанс мріяв про «ентузіазм», а справді зміг розвинути лише холодну риторику; він мріяв про вищу, всебічно розвинену людину, а справді досяг лише панування егоїзму та сваволі; ренесанс поставив собі за мету дослідження природи, але природознавство ренесансу залишилося сповнене мрій та сприяло розвиткові «магії», алхімії, астрології; ренесанс різко критикував «забобони» та упередження старих часів, але сам залишився під владою забобонів, хоч до певної міри й підновлених. Культурне значення ренесансу, величезна «секуляризація» культури, тобто її переведення з суто релігійної до «світської» сфери, утворення до певної міри самостійної світської культури безсумнівні. Але власного змісту, крім нового ідеалу краси, ренесансові не вистачало. Він спричинився до розвитку нової літератури та мистецтва, що будувалися на нових ідеалах краси: ідеалах, які великою мірою намагалися повторити, повернути античний ідеал краси. В літературі це означало певний поворот до античної форми. Зміст «нова», світська людина приносила в певному розумінні новий: тематика збагатилася «світськими» темами, — напр. еротичними, ідеалізуванням сили, «всебічної» повноти життя.

2. Світогляд ренесансу переживав у 16 ст. серйозну кризу, коли виступили реформаційні течії, які почасти йшли в тому самому напрямі, почасти підривали головні коріння ідеалів ренесансу. Реформація залишилася на позиції певного індивідуалізму, хоч цей релігійний індивідуалізм (безпосередній зв’язок людини з Богом зі зменшенням посередницької ролі церкви) своєю суттю зовсім інший, ніж егоцентричний індивідуалізм ренесансу. Найліпше це подвійне змагання обох течій з’ясовує для нас доля Еразма Ротердамського, який, сповнений ідеалів ренесансу, весь час не міг знайти певного ставлення до реформації, яка захопила і його своїм поривом. Коли ренесанс прагнув повноти життя, коли у нього основним ідеалом став ідеал краси, реформація прагнула життя, яке було б цілком та послідовно збудоване на релігійній основі; античності протиставлялося первісне християнство, до якого хотіла повернути людство реформація, а це первісне християнство часто набирало суворих форм старозавітної релігійності. Разом могли йти ренесанс та реформація власне, лише в одному — в критиці середньовіччя, яке репрезентувала для обох католицька церква.

3. До східної Європи ренесанс прийшов з деяким запізненням, за ним дуже швидко йшла реформація. Ренесанс спричинив у Польщі перший літературний розквіт (Я. Кохановський), але поруч із ним уже стояла реформація, яка зразу ж відгукнулася і в літературі (М. Рей). Безпосередні впливи обох течій прийшли на Україну переважно з польської культурної сфери.

Україна дожила до 16 століття ще в щільному зв’язку з візантійською культурною сферою, хоч з кінця 14 віку не бракувало й різноманітних рефлексів західних течій, які приводили до неспокою та до певного занепаду однобічного і неподільного панування старої візантійської традиції.

На Україні впливи ренесансу, як будемо бачити, незначні: почасти вони обмежилися засвоєнням певної тематики літературних творів, засвоєнням, що тривало й за часів бароко. Найскладніша проблема — утворення нового літературного стилю — не була розв’язана: переважно через те, що знайомство з літературою ренесансу означало передусім ознайомлення з латинською античною літературою; ознайомлення це обмежувалося читанням ориґіналів. Перекладів майже не було. Нечисленні їх спроби виходили з-під пера московського втікача, кн. Курбського, переклади якого навіть мовно були під впливом литовсько-руського оточення. Спроби власних праць українців перебували під величезним впливом старої візантійської традиції. До неї приєдналися тільки певні нечисленні стилістичні елементи ренесансу. Тематика світського ренесансу майже не знайшла ґрунту.

4. Впливи літературного ренесансу не змогли розвинутися на Україні ще й тому, що країну в другій половині 16 ст. охопило релігійне заворушення, яке значно сприятливішим було для впливів реформації, аніж ренесансу. Справді, протестантські реформаційні рухи поширилися і на Україну, хоча й охопили майже виключно шляхетські неширокі кола. Але значення реформаційних течій, зокрема саме на Україні впливового «антитринітаризму» (соцініанства або «аріанства»), для цих нешироких кіл було величезне. Саме ці течії привели своїх прибічників серед української шляхти й почасти міщанства до тіснішого зв’язку з духовною культурою західної Європи. Але цей зв’язок привів більшість українських прибічників антитринітаризму до денаціоналізації. Літературні відлуння його нечисленні, українські антитринітарії писали латинською або польською мовою. Лише деякі відгуки ідей реформації пройшли до ширших кіл українського народу. Реформація вимагала певних змін релігійної традиції: по-перше, вона ставила понад церковний авторитет авторитет «Слова Божого», св. Письма. Реформація штовхнула окремих представників «литовсько-руської» літератури і до проблеми літературної мови; такою мусіла бути народна мова, бо Слово Боже повинне стати доступним усім народам світу їх власною мовою. Але перемозі реформації протистояли католицькі сили, які почали похід і проти православної церкви. В цьому скрутному стані православне населення виявило і велику відданість православній церкві, і велику організаційну здібність. Але той національно-релігійний рух, що розвинувся навколо проблеми «унії», не сприяв ані засвоєнню реформаційної літературної традиції, ані засвоєнню традиції ренесансу. Коли ми помічаємо в українській літературі 16 ст. якийсь зв’язок з обома головними напрямами часу, то цей зв’язок і слабкий, і далеко не заґальний; він виявляється в засвоєнні лише окремих елементів літературної поетики ренесансу; тематика ренесансу залишається поза межами уваги; він виявляється в спробах скористатися з певних елементів реформаційної традиції, але почасти лише мовних (народна мова), почасти лише неґативних (полеміка проти католицької церкви). Тому не дивно, що найвизначнішим явищем українського 16 ст. є полеміка геніального Івана Вишенського, яка спрямована якраз і проти ренесансу, і проти реформації, та ставить своєю метою повернутися до старої візантійської традиції. Безумовно, ця полеміка своєю мовою, а до певної міри змістом (релігійна особистість грає для Вишенського не меншу роль, аніж церква), зв’язана з духом реформації, а стилістично — з ренесансом (див. далі). А ще характерніше, що через голову свого найгеніальнішого письменника українська література прийшла не до старого, а до нового — до бароко, яке було багато в чому спадкоємцем ренесансу. Отже, «дух часу» був не за поворот до старого, а за поступ до нового, до якихось елементів і ренесансу, і реформації. Але цього «нового» українська дійсність свідомо не прийняла та не засвоїла; засвоєння йшло якось напівсвідомо, непомітно. Немає сумніву, що впливи ренесансу та реформації були на Україні ширші та глибші в житті, аніж: у літературі.

Українська література 16 ст. не тільки має в собі малопомітні елементи ренесансу та реформації; вона є в цілому незначна. Не треба цього замовчувати, маючи блискучі часи старокиївські та барокові. Єдиним справді визначним явищем 16 ст. є Іван Вишенський, що стоїть поза часом та від своєї сучасності трагічно одірваний. Незначність української літератури 16 віку була б ще більша, якби її обсяг не збагачувався літературною діяльністю близько споріднених та в 16 ст. мовно невіддільних від українців білорусів.






Б. Повість


1. Дуже випадкові ті нові повісті, що їх існування на українсько-білоруському ґрунті можемо приписати пожвавленню цікавості до західних літератур, яке приніс з собою ренесанс. Такі повісті починаються вже з кінця 15 ст. Велика частина їх з Білорусі. Характер їх почасти духовний, почасти світський. Походять вони, може, лиш почасти безпосередньо з латинських ориґіналів, здебільшого, мабуть, з польського та чеського перекладу, хоча окремих із тих перекладів, якими перекладачі могли б користуватися, не знаємо.

2. До духовних повістей належать: «Мука Христова», компіляція різних латинських творів, що почасти й досі невідомі. Повість задовольняє той самий інтерес, який задовольняли апокрифи в старий період: це доповнення євангельських оповідань різними леґендарними та іноді зовсім не релігійними мотивами, — напр., життєпис Пілата, перероблений з середньовічної, західної збірки леґенд, т. зв. «Золотої леґенди»; оповідання про трьох царів, які поклонилися Христові; життя св. Олексія (обидві з латинських ориґіналів, перша, мабуть, за польським, друга — за чеським посередництвом); «повість» про «Світлу пророчицю» (з чеського); повість про лицаря Тундала, що побував на тому світі (мабуть, з чеської; латинський ориґінал її ірландського походження). Це все повісті старі, середньовічні, і роль ренесансу в їх засвоєнні полягає лише в тому, що дух ренесансу звернув увагу східних слов’ян на західні літератури та дав їм достатньо внутрішньої незалежності від візантійської традиції, щоб звернутися до західних релігійних оповідань.

3. Світські повісті почасти відомі вже старій українській літературі, але з’являються в нових редакціях сербохорватського походження. Перша з них — нова редакція славнозвісної «Олександрії», редакція, що походить з сербського перекладу-переробки. Мабуть, уже тоді з’явилася й нова редакція повісті про Трою. До сербо-хорватського перекладу італійського ориґіналу веде нас і відома з кінця 16 ст. повість про Трістана та Ізольду (пор. в українській літературі ще Лесю Українку); теж з італійського ориґіналу через сербо-хорватський переклад прийшла (мало розповсюджена) і лицарська повість про Бову-королевича. Повість про «сімох мудреців» (східного походження) прийшла через латинську переробку та польський переклад і на Україну: це історія німого царевича, якого обмовила перед батьком мачуха та якого врятували сім мудрих учителів, які розповідали батькові оповідання «з мораллю», що не можна йти за радою жінки; нарешті, царевич знову здобув здатність говорити та з’ясував батькові справу; це тип «ідеологічної» повісті зі вставними оповіданнями, відомий на Україні вже з найстаріших часів. Деякі світські повісті почасти справді зв’язані з ренесансом. Але варто зауважити, що всі ці повісті не досягли великого розповсюдження, відомі нам з унікальних рукописів та часто пізніше замінені іншими варіантами тих самих тем («Олександрія»). Невеликий був, отже, вплив світського ренесансу.

4. І релігійна боротьба та релігійна полеміка принесли певний повістярський матеріал. Його не багато — це оповідання про «папісу» Йоганну, яка ніби була римським папою та породила дитину під час процесії. Ця повість — пізнього походження — іноді сполучається ще з іншою, що зустрічається і окремо, про «Петра Гугнивого», папу-розпусника, що, покараний римським царем, хитро знищує його. До цієї ж групи повістей можемо прилучити і невеличке оповідання, що його переказує Вишенський та що і раніше вже зустрічається як окреме оповідання: це історія про чудо на Афоні, коли при спробах завести унію з Римом там упала стіна церкви та передавила прибічників унії.

5. Як бачимо, певне збагачення тематики можемо пояснити впливом ренесансу та реформації. Але стилістично помітимо в нових повістях та нових редакціях старих повістей лише дуже мало рис «модерних». Може, головне в «Олександрії» — певні елементи чутливості; «еротична» тематика Трістана та Бови — нова, але стилістично оброблена дуже безпорадно.






В. Святе Письмо


1. Від реформаційних течій залежить праця над текстом св. Письма: вона відбувається почасти під впливом чеської «передреформації» Гуса, почасти вже під впливом реформації 16 ст., але найцінніша праця проведена, спираючись усе ж в основному на традиції східної церкви.

Неясні обставини роботи першої друкарні, що працювала і для України, друкарні німця, ПІ. Фіоля в Кракові, яка 1491 р. виготовила «Октоїх», «Часословець», обидві «Тріоді» пісну та цвітну) та, здається, і Псалтир. Немає сумніву, що мали друкуватись, крім Псалтиря, і дальші частини св. Письма. Але друкарню зачинено, а книги сконфісковано. Сам Фіоль був лише друкар-підприємець. Відкіля походила ініціатива: з литовсько-руських, молдаво-валаських чи якихось інших кіл, і досі не вдалося з’ясувати.

2. Та напевне зв’язані з литовсько-руською літературою і з чеськими релігійними рухами ті обробки тексту, де просто користалися чеськими перекладами та вживали «посполитої» українсько-білоруської мови. Є такі переклади і писані, а головне, друковані Фр. Скориною, полоцьким міщанином, що студіював у Падуї та друкував 1517 — 19 рр, в Празі (частини Старого Завіту) та 1525 р. в Вільні (Апостол). Пікові передмови Скорини, що розкривають мотиви його праці; вони почасти національні: усі тварини «ігді зродилися і ускормлені суть, по Бозі к тому місту великую ласку імають», так і Скорина: «не можемо ли во великих послужити посполитому люду Руського язика, — сиї малиї книжки праці нашеї приносимо їм». Скорина вважає Біблію енциклопедією всього людського знання; такий погляд, щоправда, висловлений і католиками, але типовий для протестантів: типовий для протестантів і ухил Скорини до простої мови, і той факт, що він видав переважно книги Старого Завіту. Але Скорина не обов’язково мав бути представником реформаційних поглядів: проти цього говорять і деякі місця його передмов і характер його «Малої подорожньої книжиці», що складається з православних молитов; його лише овіяв дух чеської «передреформації». Друки Скорини мали успіх, про це свідчать їх списки.

3. Спроби перекладу св. Письма народною мовою почасти напевне, почасти ймовірно зв’язані з реформаційними рухами; хоч не в усіх перекладачах ми повинні бачити представників протестантизму, але сама ідея найшвидше могла походити з духу реформації. Українська обробка Євангелії — так звана «Пересопницька Євангелія» (з рр. 1556 — 61, відомі лише списки з 1571 та 1701 р.) — здебільшого досить поміркована «українізація» євангельського тексту. Ось як випадав цей текст: «ЧоловЂку єдиному богатому зродило поле вельми, й мовил самъ в собЂ, рекучи: што маю чинити, не маю где быхъ зобралъ жита мои (або пашню). И реклъ: такъ учиню, розмечу житницу мою (клуню, або стодолу). И большій побудую». Напевне зв’язані з протестантизмом переклади Євангелії В. Негалевського (1581), що мають елементи білоруської та української мови; зроблений з польського перекладу М. Чеховича «Крехівський апостол»; український текст його складений на підставі польської Біблії 1563 р., слов’янського тексту та видання Скорини; переклад з польської Біблії Будного 1572 р. навіть видрукуваний, Євангелії білоруса В. Тяпинського. Ось приклад мови з «Крехівського апостола»: «О безрозумныи Галати, хтож вас подмануль, ижбы есте правды не были послушни, перед которых очима Христос перед тым был написан и межи вами роспят...» Переклади св. Письма рідною мовою відігравали звичайно величезну роль у виробленні літературної мови. Але жоден з українських або українсько-білоруських перекладів не досягнув загального розповсюдження. Для розвитку літературної мови вони не могли мати великого значення.

З більшим або меншим поширенням тексту євангелії, з дрібними поясненнями маємо кілька рукописів, які репрезентують переходи до «учительних євангелій», що їх пізніше й друковано (напр., Київ 1637 тощо). Ось приклади текстів: з «Волинської Євангелії» 1571 р. — «ЧеловЂкь нЂкоторый был богатый, который же то оболоковался в порфіру й віссон (в шарлать і в дорогое одЂніе) й на каждый день бывал велми весел. Был тыж нікоторый убогый, которому то было имя Лазар, которій то лежал у ворот его, будучи трудоватым»;*



* Майже такий самий текст і в Пересопницькій Євангелії.



або з Євангелії кінця 16 ст.: «ЧеловЂкъ нЂкоторый был багатий и оболокался у красныи шаты и у порфиру и виссон, тое у дорогіи шаты, и веселился на каждыі день завше красно, был же тыж там убогый нЂкоторыі, которому то было имя Лазаръ, а был повръженыі пред дверми его, або лежалъ у гною немоцный»; або з Євангелії 1604 р.: «ЧеловЂкъ нЂкоторый бЂ богать и одЂвался уставичне въ перфиру и виссон и веселящейся на всякъ день красно. Бысть же там нЂкий иншій именем Лазарь, который то лежалъ гноєнь пред дверми его». Як бачимо — це зовсім різні спроби наблизити мову св. Письма до живої мови, спроби, що, безумовно, сягали до значно ширших кіл, аніж вплив реформаційної науки.

4. Найвизначніший біблійний текст, що видрукуваний і дістав найширше розповсюдження, був текст послідовно церковнослов’янський, без елементів української народної мови. Це так звана Острозька Біблія 1581 р. Ініціатором праці був православний меценат кн. К. Острозький, що утворив в Острозі відому православну школу та залучив професорів школи й інших українців та чужинців до праці над біблійним текстом. Комісія, що обробляла текст, користувалася і різними слов’янськими рукописами, і латинськими, але головне — грецьким текстом. З богословського погляду текст Острозької Біблії — великий успіх. Але з літературного боку вона зафіксувала дальший розрив між церковною (слов’янською) та літературною (напівнародною) мовою. А головне церковно-слов’янський текст цей не міг стати основою норми літературної мови на Україні. А іншого авторитетного джерела норми українська літературна мова не знайшла аж до кінця 18 віку.






Г. Полемічна література


1. Релігійна боротьба в кінці 16 ст. належить до найцікавіших та найславніших сторінок української культурної історії: бо залишені переважною більшістю шляхти, що пішла до католицького табору або й за протестантами, лише короткий час підтримані впливовим кн. Острозьким, зраджені більшою частиною православної ієрархії, українські міщани зуміли шляхом самоорганізації (братства) відбитися від страшних нападів католицької церкви, підтриманих державним авторитетом. Але ця блискуча сторінка української культурної історії не блискуча з літературного погляду. Все ж, хоча й нечисленна та неблискуча, полемічна література має велике значення в розвитку української літератури: помалу готувались нові літературні форми та нові літературні вартості. Цілком поза межами сучасності залишився єдиний геніальний представник полемічної літератури Іван Вишенський.

2. Початки полемічної літератури зв’язані з Острогом та тією школою, що постала там заходами кн. К. Острозького. Коло співробітників Острозького складалося не лише з українців, але й з греків та поляків. Прагнучи відродження старої православної традиції (див. сказане вище про Біблію), острозьке коло в дійсності мусило піти за духом ренесансу, запроваджуючи в план освіти світські науки; та навіть реформація позначилася на діяльності Острозького кола, бо в боротьбі проти католицтва йому довелося користуватися й послугами протестантських співробітників, а ще більше — черпати з протестантської літератури. Острозька школа підупала по смерті князя, нащадки якого пішли до католицького табору. Видання Острозької (а пізніше Дерманської, Львівської й ін.) друкарні принесли українській літературі, крім Біблії та принагідних церковно-політичних творів, дещо з творів отців церкви, але головне її літературне значення в тому, що вона почала друкувати сучасних авторів: це кілька творів полемічної літератури.

3. Починає ці друки «Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького (1587). Ця книжка в першій частині присвячена обороні Русі від нападів (єзуїта Б. Гербеста), в другій — обороні старого календаря та іншим відмінам між східною й західною церквою. Переконливих аргументацій небагато: головне — патетичні, а іноді — ліричні чи дотепні заклики, запитання, нагадування, напади, а то й лайки. Передмова риторична, мова почасти трохи ритмізована та навіть римована: «Повстанте, почуйте ся й подносіте очи душ ваших, а обачте з пільністью, як спротивник ваш, діявол, не спить, і не тілько як лев рикаючи шукаєть кого пожерети, але явне в пащеки єму многиє... впадають». Церква, «болізно вас породивши, водою святою хрещенія омивши, дари Духа святого просвітивши і хлібом животним... возкормивши... з вами вічно царствовати певна била». Папи «єдини новини уставляють, а другиє старини поправляють, і як одступили дороги правой, завжди ся мішають, да инших до того ж примушають, і страшать, же їм того ж не помагають». Автор вміє промовити до простої людини. Ритмізована мова іноді нагадує ритміку дум або деяких віршів. У тексті зустрічаємо чимало приповідок.

4. Трактат Василя «Острозького» (1588) має великий обсяг та перевалено теоретичний богословський зміст (спирається на Максима Грека); літературно він досить важкий, але призначений, напевне, для іншого читача, ніж твір Смотрицького. Л. Зизаній (Вільно, 1596) увів до обігу полеміки протестантські міркування про те, що римський папа є антихрист. Стиль книжки теж «наукоподібний». Справді серйозний науковий твір — анонімний «Апокрисис» (Острог 1598) — є твором протестантського польського автора М. Бронського. Почасти емоційний та іронічний, почасти патетичний стиль переважає у двох писаннях псевдонімного «Клирика Острозького» (1598 — 99): «Преступили єсте отеческіє границі, нарушили єсте старожитную віру!.. Пороскопивали єсте гроби предків, порушили кости отець!.. Затоптали єсте їх стежки, затмили єсте їх присвітлую справу!» До елементів стилю Герасима Смотрицького Клирик додає ще стиль молитовний, теж патетичний та риторичний. В основному з передмов до різних видань знаємо як письменника Острозького діяча Дем’яна Наливайка: його мова теж риторична, лише сильніше забарвлена церковнослов’янською. Далеко простіші проповіді (тоді недруковані) почаївського отця Іова Заліза. Риторичність полемічних писань дуже впадає у вічі: тут, мабуть, позначився і стиль проповіді релігійно-неспокійного реформаційного століття, але і риторична школа ренесансового стилю: мабуть, нам ближче невідоме острозьке «ціцероніанство».

5. Окремо стоїть останній твір цієї літератури — «Пересторога» (писана до 1605 р.). Це спроба історіософії церковної боротьби як боротьби диявола проти церкви; у творі немало апокаліптичних нот. Але відродження церкви тут надзвичайно щільно зв’язується з відродженням культурним, піднесенням освітнього рівня (щоправда, з відкиданням «філософії поганської»). Дуже нерівномірний стиль лише почасти цікавий риторичністю, — до цієї риторики належать, м. і., вдалі промови, що їх автор укладає в уста кн. Острозькому та іншим особам. І тут є зв’язки і з психологією реформації (апокаліптизм, може, якесь «фляціанство»*) і з риторичною стилістикою ренесансу.



* Маю на увазі протестантського богослова Фляція Іллірика, представника радикального німецького протестантизму 16 ст.



6. З боку уніатів виступає український, може, найвизначніший полеміст Адам-Іпатій Потій. Літературно він продуктивніший, аніж православні його противники; пише він і польською, і «посполитою» мовою. Українсько-слов’янською мовою маємо кілька його творів («Унія...» 1695, «Справедливеє описанье... собору берестейського» 1596/97, «Антиризис» 1599, «Розмова бестянина з братчиком» 1603, «Оборона собору флорентійського» 1604, «Посельство до папежа... Сикста IV» 1605, «Гармонія альбо согласіє віри» 1608). Його стиль такий же, як і стиль православних полемістів: лише в нього менше ліричності, більше пафосу, риторики та дотепу й лайки, а ділові арґументи поєднуються з емоційними в тому самому творі, на тих самих сторінках. Його українські проповіді втрачені.

В українських творах Потія знайдемо всі типові риторичні засоби того часу: нагромадження синонімів, шереги слів: «п’янство, лакомство, святокупецтво, неправда, ненависть, потвори..., пиха і надутість... панують тут повсюдно» (в грецькій церкві); одне за одним ідуть короткі речення:


«Спільние душі, мислі, воли,

спільний Бог,

спільная побожности купля,

спільное спасеніє,

спільний подвиг і праця,

спільная мзда і вінець».


Любить він антитези; так, на його думку, при спілці православних з протестантами єднаються:


«Старожитнєє з новотою утвержденіє,

і камень недвижимий з легкомисльности тростиною,

широта з тіснотою,

плідність з неплодієм,

святобливость з проклятієм,

добрий порядок з помішанієм...

миро благоуханное з грязю,

світлость з темностю,

Христос з Веліаром...»


Те ж у закликах:


«Не мішайте людських справ з Божеськими,

мирских з духовними,

земних з небесними

дочасних з вічними...»


Стиль Потія нагадує стиль Вишенського, лише лексика Потія не має багатства та різноманітності словника Вишенського.

7. Залишилися й деякі рукописні дрібніші (почасти старіші) пам’ятки полеміки і проти католиків, і проти «люторів». Їх стиль трохи простіший, але і в них можна знайти в зародку ті самі стилістичні елементи, що і в творах пізнішої полеміки (див. ще Екскурс II).






Ґ. Іван Вишенський


1. Поруч полемістів, що не дуже вміло компонують свої оборони та напади, зосереджуючись здебільшого на другорядних питаннях та лише іноді підносячись до принципової постановки питань конфлікту між православ’ям та католицтвом, виступає письменник, що до певної міри споріднений з полемістами своїм стилем, порушує ті ж питання, про які пишуть полемісти, але відрізняється від усіх своїх сучасників, як небо від землі. Відрізняється переважно тим, що він є письменником з Божого покликання. Це — Іван Вишенський, один із найвидатніших українських письменників усіх часів, єдиний з письменників тих часів, що його не забуто, — його популярність у нові часи значною мірою підніс Франко своєю поемою.

2. Вишенський має натхнення справжнього пророка, і тому, хоча він і часто залишається в межах питань другорядних, суперечки про ці другорядні питання він уміє поєднати в певну цілість та овіяти духом такого біблійного пафосу, який змушував читача зрозуміти або відчути, що йдеться справді не про дрібниці, а про останні питання роду людського. Але Вишенський не лише стилістично підноситься над своїми сучасниками-полемістами; не рідко він, залишаючи без уваги конкретні дрібниці полеміки (бо про них, мовляв, уже писали інші), висуває такі принципові, основоположні питання, які цілком виводять його «полеміку» з рамок його часу та його країни. Так, напр., він ставить питання про християнський ідеал церкви, — справжня церква не панівна, як католицька, а переслідувана, терпляча, як старохристиянська. Така основоположна постановка питань надзвичайно освіжає та оживляє «полеміку»: дивним чином історики літератури вбачали в таких місцях «ухил» Вишенського від «головних питань» релігійних суперечок.

Вишенський своїм стилем нагадує сучасних йому полемістів, хоча й безмежно перевищує їх літературним умінням (все одно, чи походить це «вміння» з натхнення чи з якоїсь літературної традиції). Головна його спільна риса з сучасниками — риторизм, не в якомусь неґативному значенні цього слова, а в сенсі певної літературної форми, яка всі думки «вдягає» в форму промови, зворотів до читачів, закликів, закидів, запитань. Але коли ми в острозьких чи львівських полемістів могли припускати вплив риторичної латинської школи, стиль Вишенського занадто вже не «ціцероніанський» та його погляди на латинську культуру занадто неґативні, щоб шукати джерел його літературної техніки в античній риториці. Пафос у нього «біблійний», але стилістично він не дуже нагадує старозавітних пророків. Найпевніше він дечого навчався з святоотецької проповіді, може, найбільше від Златоустого, але й тут схожість не занадто велика.

Від своїх сучасників Вишенський одрізняється найсуттєвішим: він, хоча й залежний від свого часу та внутрішньо зв’язаний з ним (твердження про «малу освіченість» Вишенського безпідставні), але і ренесанс, і реформація для нього — лише з’явища підупаду, розкладу, антихристового «соблазну». Те, чого він бажає, є поворотом до візантійської традиції, до старовини. Коли Вишенський і належить до українського «ренесансу», то він у ньому є Саванаролою, що не зупинився б, мабуть, перед знищенням усіх «надбань» нової культури. Свій позитивний ідеал він не висловив докладно, не розвинув. Мабуть, ми знайшли б тут не лише справжню старовину, а й досить нової пізньої візантійської містики (гезихастів), що знайшла собі притулок якраз на Афоні, де прожив більшу частину свого життя та відкіля звертався до своїх сучасників і земляків Вишенський. Не випадково з творів Вишенського видрукувано за його життя лише один, та й той такий, що тільки писаний Вишенським, але в ньому він виступає як представник афонських ченців, «Афонітів».

Полемісти на Україні та їх меценати зовсім не ставили перед собою тих максимальних завдань, про які мріяв Вишенський: вони хотіли лише оборонити православну церкву від нападів, Вишенський мріяв напевне про перемогу справжнього Православного християнства над усіма іншими «сектами й вірами» (радикальну настанову маємо теж у пізній «Пересторозі» та в чужинця Бронського), українські православні утворили певний синтез західної та східної культури (Острозька школа) та з кожним роком усе більше черпали з скарбниці західної культури, але Вишенський не приймав нічого, то приходило з Заходу; на Україні прагнули створити такі умови, в яких православна церква могла б існувати в межах тодішнього державного та суспільного устрою; Вишенський, виходячи з ідеалів старохристиянського аскетизму, розвинув таку радикальну неґативну критику політичного та соціального ладу, що її позитивною протилежністю могла стати лише програма «царства Божія на землі». Ніхто з сучасників не міг мріяти про перетворення Речі Посполитої на царство Боже, і, якби у Вишенського знайшлися реальні та активні прибічники, він став би для своїх українських сучасників людиною небезпечною. Прибічників Вишенський не знайшов тому, що ніякої конкретної програми не розвинув; сучасники (помилково) вважали його за свого спільника; тому твори його читано, переписувано (але не друковано), та тому дійшли вони і до нас.

3. До найхарактерніших стилістично писань Вишенського (яких нам відомо 19, поруч із згаданим листом «Афонітів») належить один із його раніших творів «Писаним до всіх у Лядській землі», в ньому Вишенський справді звертається не лише до православних: «Тобі в землі, зовемой Польськой, мешкаючому люду усякого возраста, стану і преложенства, народу Руському, Литовському і Лядському в розділених сектах і вірах розмаїтих сей глас в слух да достиже. Ознамую вам, як земля, по которой ногами вашими ходите в нейже в жизнь сію рожденієм проїзведені есте і нині обитаєтє, на вас перед Господом Богом плачеть, стогнеть і вопієть, просячи створителя, яко да пошлеть серп смертний..., которий би вас вигубити і іскоренити... міг» (мотив, що його зустрічаємо вже в Серапіона Володимирського). «Де нині в Лядській землі віра? Де надіжда? Де любов? Де правда і справедливість суда? Де покора? Де євангельскиє заповіді? Де апостольськая проповідь? Де святих закони?..». «Да прокляті будуть владики, архимандрити і ігумени, которіє монастири позапустівали і фольварки себі з міст святих начинили і сами тілько з слуговинами і приятельми ся в них тілесне і скотськи переховивають. На містах святих лежачи, гроші збирають. З тих доходів... дівкам своїм вино готують. Сини одівають. Жени украшають. Слуги умножають. Барви справують. Приятелі обогачують. Карити зиждуть. Візники ситиї і єдинообразниї спрягають. Роскош свою поганськи ісполняють». «Ність міста цілого од гріховного недуга — все струп, все рана, все пухлина, все гнильство, все огнь пекельний, все болізнь, все гріх, все неправда, все лукавство, все хитрість, все коварство, все кознь, все лжа, все мечтаніє, все сінь, все пара, все дим, все суєта, все тщета, все привидініє». «Покайтеся убо. Бога ради, покайтеся, донеліже покаянію время імате!.. Готовіте діла, готовіте чистоє житіє, готовіте богоугодженіє!» Це, щоправда, може найбільш «риторичний» зразок стилю Вишенського. Але в цілому він залишається цьому стилеві вірним усе життя, бо пише він і далі здебільшого писання-промови. Головні з них: «Порада», лист «до утекших єпископів» (1597 — 98), «Краткословний отвіт Феодула», «Зачапка», «Обличеніе діавола миродержца», «Терміна о лжі», нарешті (десь близько 1614р.) «Позорище мисленноє».

У творах своїх Вишенський порушує не лише актуальні питання релігійної боротьби («утекіш єпископи»), твори його підносяться над часом, говорячи, як у цитованих уривках, про актуальні тоді, але актуальні і завжди питання.

4. Церковна програма Вишенського в усіх його творах проста — утриматися старого: «До церкви на правило соборнеє ходіте і во всім по уставу церковному — ні прилагающе од своєго умисла що, ні отімлюще..., ні роздирающє мнінієм творіте». Крім того, виступає Вишенський навіть за утримання перестарілого: «Євангелія і Апостола в церкви на литургії простим язиком не виворочайте». Хоча він і погоджується на проповідь народною мовою («для вирозуміння людського попросту товкуйте і викладайте»), але всі книги треба, на його думку, «словенським язиком друкувати (слов’янський язик він ставить вище і грецького, і латинського). Та взагалі: «Чи не ліпше тебі ізучити Часословець, Псалтир, Апостол і Євангеліє... і бити простим богоугодником і жизнь вічную получити, нежели постигнути Аристотеля і Платона і філософом мудрим ся в жизні сей звати, і в геєну отіти? Розсуди!» Для нього просто зайве роздумувати над питанням унії, яку він відкидає вже тому, то вона — щось нове (граючи словами «унія» та «юная»).

Він не кличе, власне, до боротьби, хоч і радить: «Не приймуйте» священиків, що висвячені проти «правил святих отець». Рим для нього — Вавілон; король, оскільки він підтримує унію, — Навуходоносор. Він сподівається порятунку від індивідуального дотримування старих «правил». Якщо ці правила — «маленькі правильця», то нехай «православниє у маленьких правилець при правді дома сидять; нехай дома у маленьких правилець істини шанують, нехай дома маленькими плавильцями ся спасають, которими... запевне спасуться. A вы юж там з великими Скаржиними яко хочете так собі поступуйте». Це філософія не боротьби, а лише пасивного опору.

5. Виступаючи за старовину, за Апостол і Євангелію та проти «Аристотеля й Платона», за церковно-слов’янські книги та проти «виворочення» їх «простим язиком», того самого Вишенський вимагає і від школи: граматику («грецькую іли словенськую») він ще визнає, але далі — «во місто лживоє діялектики» — «часословець», замість логіки та риторики — «богоугодно-молебний псалтир», замість філософії — октоїх («осьмогласник»), навіть і «євангельськую і апостольськую проповідь» треба вчити з тлумаченням «простим, а не хитрим». «Філософія — не поганського учителя Аристотеля, а православних Петра і Павла». В пізніші роки він навіть опрацьовує план друку «соборника», хрестоматії виключно слів Христових, апостольських та святоотчеських, план, що його почасти здійснить через 150 років П. Величковський (див, розділ V). Не дивно, що Вишенський, як видно з його листів, потрапивши на Україну в р. 1605/6, був прикро вражений тим «західницьким» культурним рухом, що почався там у цей час. А в одному з своїх останніх творів він (з конкретного приводу) просто закидає сучасникам ухил до латинських взірців. Щоправда, в цей час (перед 1621 р.) збирались закликати Вишенського на Україну, але навряд чи він був би заспокоєний культурним станом рідного краю, якби його тоді побачив.

6. Теми духовної культури не такі часті у Вишенського, як теми культури зовнішньої, життєвої — побутової. Відома та величезна зміна, яку викликав у побуті Польщі ренесанс. Ця зміна перекинулася й на українське шляхетство, захопила почасти і українське духовенство. Підупад українського духовенства перед унією відомий, але дуже можливо, що полемічно він перебільшений та його перенесено з окремих випадків на все духовенство (відомо, то в Німеччині підупад католицького духовенства за часів Лютера та реформації вже великою мірою був би справою минулого, що не перешкодило йому грати в літературі реформації величезну роль). У кожному разі Вишенський лише в листі до «утеклих єпископів» нападає на справжні провини окремих осіб. В інших листах він малює картину життя духовенства в цілому; вона, може, й була правильна в окремих випадках, але окремі випадки не грають для Вишенського ролі: його картина — загальна. Як бачимо з деяких творів, його так само обурює й побут світських людей. Бо його ідеал — поза межами можливості; це заґальний монастир для всього людства. Необ’єктивна, гіперболічна картина, що її малює Вишенський, з погляду літературного надзвичайно цікава: це перша спроба побутових картин в українській літературі, але ці картини писані широко та барвисто. Ось приклад, Вишенський обороняє ченця, що не вміє вести світських розмов, бо він не розуміється на «тих многих мисах, півмисках, приставках чорних і шарих, червоних і білих юхах, і многих скляницях і келишках, і винах, мускателях, малмазіях, аляконтах, ревулах, медах і пивах розмаїтих», він «в статутах, конституціях, праїзах, практиках, сварах... помисла о животі вічнім підняти і вмістити не можеть... В сміхах, руганаях, прожномовах, многомовствах, кунштах, блазенствах, шидерствах, помисла о животі вічнім видіти ніколи ся не сподобить...». Розуміється, це природно, коли Вишенський обвинувачує єпископів: «Лупите і з гумна стоги і обороги волочите. Самі з своїми луговинами прокормлюєте оних труд і пот кривавий, лежачи і сидячи, сміючись і граючи пожираєте, горілки препущаниє курите, пиво троякое превиборноє варите і в пропасть ненаситного чрева вливаєте. Ви їх пота мішки повні — грішми, злотими, талярами, півталярами, орти, четвертаки і потрійники напихаєте, суми докладаєте в шкатулах... А тіє бідниці шелюга, за що соли купити, не мають». «Тіє хлопи з одноє мисочки поливку альбо борщик хлебчють, а ми предся по кількодесять півмисків розмаїтими смаками уфарбованих пожираєм». У численних подібних місцях хотіли бачити «соціальний протест» — насправді це християнсько-аскетичний протест, та протест не проти «гніту», а проти всього сучасного суспільства й культури. Вишенський лише зрідка згадує духовну культуру, але вона для нього однакова з «малмазіями» та «півмисками»; він однаково і проти «конституцій», і проти «комедій», і проти колядок та щедрівок! Це все, разом з логікою, риторикою, Платоном та Арістотелем, є поза межами аскетичної чернечої культури.

7. Найбільш загально, найбільш принципово, висловлює Вишенський свої погляди на «світ» в «Обличенню диявола миродержца», діалогу диявола з «голяком і странником», що репрезентує Вишенського самого. Ця якась паралель до «Лабіринту світу» Коменського; лише Вишенський не змальовує читачеві всі сфери світського життя, а обмежується тим, що переносить читача в ситуацію Христа при спокусі його дияволом. З промови диявола виявляється, що він необмежений пан над усіма сферами світу. «Дам милости нинішнего віка, славу, роскіш і богатство... Єсли хочеш бити преложоним (духовним),... от мене іщи і мні угоди, а Бога занедбай,... а я скоро тобі дам. Єсли хочеш бискупом бити, пад поклони ми ся... Єсли хочеш папежем бити, — пад поклони ми ся, я тобі дам... Єсли хочеш війським, підкоморим іли судією бити, пад поклони ми ся, я тобі дам... Єсли хочеш гетманом іли канцлером бити..., буди досконалий угодник мій, я тобі дам. Єсли хочеш королем бити, обіщайся мні на офіру в геєну вічную, я тобі і королевство дам... Єсли хочеш хитрцем, майстром, ремесником рукодільним бути і других вимислом превозийти, чим би єси і од сусід прославився і грошики собрати міг, пад поклони ми ся, я тебе упремудрю, научу, наставлю і в досконалість твоєго прагнення мисль твою приведу. Єсли хочеш похоти тілесної насититися і господарем дому, древа і землі шмата назватися, пад поклонимися, я твою волю ісполню, я тобі жену приведу, хату дам, землю дарую... только поїщи, попрагни і мні ся поклони, вся сия аз тобі дам». «Странник» відповідає дияволові в імені всіх людей: «...Што за пожиток з того даровання, коли од тебе, диявола, за гордість з небесе на діл зверженого, тоє достоїнство прийму, а не од небесного Бога?... Што ж за пожиток з тоє власти пастирської, коли я раб, невільник і вязень вічний гріхові єсмь, за которий в геєну вічную отиду? ...Што ж ми за пожиток з тоє малої роскоши, коли я вовіки в огні печися і смажитися буду? ...Што ж ми за пожиток з того своєго мирського титулу, коли я царства небесного титул погублю? Што ж ми за пожиток з того... кролевства, канцлерства альбо воєводства, коли я синовство божіє страчу, безсмертний титул? ...Што ж ми за пожиток з слави і чести сусідскої, коли я в лику... добре Богу угодивших славитися не буду? Што ж ми за пожиток з многих фольварків і оздоб домку, коли я красних дворів горного Ієрусалима не узрю... Што ж ми за пожиток з тоє жени, коли я Христа, жениха (в) своєї ложниці сердечній пришедшего успокоїтися і спочинути, видіти не могу?... Што ж за пожиток з тоє малої землиці і ґрунтику, коли сторичної заплати реченної Христом в царстві небеснім за оставленіє сих не прийму і живота вічного наслідником і дідичем бити не могу? Прето да знаєш, дияволе, як я од тебе жони, дому, землі дочасної не прагну, тобі поклонитися не хочу. Господу Богу... поклонюся і тому єдиному послужу».

Бути «странником», «пельґримом» (слово, що його часто вживає Вишенський) — це єдине можливе ставлення християнина до світу. Вишенський хотів би сказати про себе те саме, що сказав Сковорода: «Світ мене ловив, але не спіймав». Бо світ за Вишенським не лише «в грісі лежить», але перебуває в повній, неподільній владі диявола. Цей невеликий діалог найяскравіше виявляє ставлення Вишенського до «світу» та всякої світської культури взагалі.

8. Немає сумніву, що християнський ідеал Вишенського дуже високий. Це найліпше показує нам його ставлення до ближнього. І тут хотіли бачити «соціальний протест». Але Вишенський вимагає не якихось прав, «статутів» для нижчих класів, а християнського братерства всіх; «Добре! нехай будеть хлоп, кожемяка, сідельник і швець! Але вспомяніте, яко брат вам рівний у всім єсть... Для того, іж во єдино треіпостасноє божество і одним способом з вами ся крестив... І одною печатію Духа Святого на христіянство запечатай єсть». Вишенський, правда, хоче знищити різниці, але і встановити інші, нові: «подвігом і вірою дільною можеть бить кожемяка од вас ліпший і цнотливійший». «Далеко хлоп од шляхтича розність маєть. Хто ж єсть хлоп і невільник? Тілько той, котрій миру сему яко мужик, яко хлоп, яко найманець, як невільник служить». «Хто ж єсть шляхтич? Тот, которій з неволі мирськой к Богу вернеть і свише ся од Духа Святого породить».

Шлях до Бога Вишенський знає лише внутрішній, духовний; цей шлях містичний, шлях самоочищення та просвітлення, як його в традиції старої містики знову відкрили афонські «гезихасти»: містик «своє начіння душеносноє очистив... і тот сосуд душевний сльозами помив; постом, молитвою, скорбми, бідами, трудом і подвигом вижег, випік і виполеровав, і новоє чистоє насіння богословія посіяв.» Очищення веде до «освЂщенія ума, отъ которого ся й тЂло свЂтить, — за которимъ идетъ въ доспЂвшихъ неизреченная радость, утЂха, миръ, слава, ликованіе й торжество ровно co ангели». Ідеальний тип людини для Вишенського, без сумніву, тип оцих «доспівших», тобто містиків.

«Соціальна несправедливість» та «внішняя наука» — це обидві перешкоди, що стоять на шляху до внутрішнього удосконалення. Тому Вишенський бореться проти них. І є, в кожному разі, несправедливістю малювати його лише як соціального радикала та культурного реакціонера: і «радикалізм» і «реакційність» випливають з глибших та для Вишенського самого єдино важливих мотивів — з містичного аскетизму.

9. Подаючи цитати для характеристики світогляду Вишенського, ми тим самим подали матеріал і для характеристики його стилю. Це той самий риторичний стиль, що і стиль інших полемістів, його сучасників. Лише маємо в нього значно більшу пишність: він нагромаджує епітети, порівняння, запитання, заклики. Велике мовне мистецтво його приводить до того, що це нагромадження не вражає неприємно. Бо й іменники, і дієслова Вишенського завжди ваговиті, барвисті, соковиті. Мова дуже близька до «простої». Вже вказувано на те, що цей риторизм — традиція духовної літератури ренесансу. Крім українських сучасників, Вишенський близький польським письменникам: і Реєві, і Вуйкові, і Скарзі. Але деякі місця нагадують майже дослівно і писання чеського протестанта Гавла Жаланського; ще більше місць, стилістично споріднених з творами Коменського. Залишається лише питання, як міг Вишенський при його повній неґації до усього модерного, зокрема — світської науки, так перейнятися духом свого часу, так наблизитися до риторичного стилю ренесансу та реформації. Бо він сам говорить цілком ясно: «А латиню зо всім на всім оставимо... Ні їх науки... слушаймо! Ниже їх хитрости на наше... полерованіє учимся!.. Ми же будем пред очима їх по євангелію — прості, глупі, незлобливі! Досить нам спасти нас самих!»

Дух часу ніби переміг Вишенського — яко стиліста. Але він є для нас одним з найліпших прикладів того, що геніальний письменник може перерости свою сучасність, обмеженість стилю свого часу, свій власний обмежений світогляд. Бо пишністю свого стилю, ориґінальністю, сполученням переобтяженості з легкістю він наближається до найкращих взірців барокового стилю (див. розділ V).






Д. Сатира


1. Немає сумніву, що невеликий сатиричний твір цієї доби є багато в чому симптомом нових часів. Про ці нові часи говорить і його форма: смілива гра різними значеннями тих самих слів, пародійна постать старосвітського «каштеляна Смоленського» мусить разом і репрезентувати ідеали старих часів, і — певним чином — полемізувати проти них, висуваючи перед очі всю їх дріб’язкову, провінціальну зарозумілість. Який не малий твір своїм обсягом, які не легковажні деякі з його дотепів, самий його ґатунок — вже свідчення про якийсь новий ступінь «літературності».

Єдина сатира, що дійшла до нас з 16 ст. — це невелика «промова» «каштеляна Смоленського Мелешка», що її нібито виголошено на сеймі 1589 року перед королем Жиґмонтом III. Що ця промова — пародія, це, дивним чином, не зразу помітили й дослідники («промову» видано спочатку як історичну пам’ятку). Зміст її досить простий: промовець, що «на гетакихъ зъЂздахъ няколи не бивалъ й зъ королемъ его милостію николи не засидалъ», говорить про все, що прийде йому на думку; але, головне; нападає на нові часи — від німців, що їх полюбили нові королі, до «курей гологузих», до «коней дриґантов», до годинника, що за його лагодження доводиться платити майже стільки, скільки коштував новий годинник, і т. д. Натомість вихваляє старе...

2. Літературна техніка «промови» немудра: по-білоруськи писати було авторові, мабуть, не важко (зразок ми навели вже: «гетакий», «гето», «гетого» і т. д., «няколи», «насмотрмуся», «моучкомъ» і т. д.). Не дуже журився автор і добором вульґаризмів: і щодо німців на королівській службі, і щодо власних земляків, які піддалися чужій моді, бажання Мелешка те саме — «да коли жъ бы я гетого чорта кулакомъ въ морду», «а коли бъ гетакого бЂса кулакомъ въ морду, забывъ бы другых мутыты»; німець або його жінка «дорогими пижмомъ (бізамом) воняетъ», так само й земляки, прихильники моди — «хоть наша костка, однако собачьимъ мясомъ обросла и воняетъ». Нарешті тут і мовні грашки, плутання чужих слів («португале или фортугале»). Зрідка є рими («королевали, что воєводами бывали»).

Щодо змісту, то дотепи «промови» побудовані на невідповідності змісту «сентенцій» до форми — промови на соймі: зміст нарікань Мелешка повсякденно-життєвий, форма — змушувала б сподіватися якихось політичних скарг. Політична скарга лише одна — «німці» на службі короля, все інше — тримання «слуг-ляхів», «коней-дриґантів», «гологузих курей», купівля годинника, «дорогі сукні», що носять пані, — все це особисті справи дворян. І пан Мелешко, що скаржиться і на коней, і на ляхів-конюхів, і на годинник, і на дорогі сукні, лише показує, що він сам, піддаючися впливові моди, усе це прийняв до свого побуту — і скаржиться, отже, власне, на самого себе.

Старовина, що її пан Мелешко вихваляє, має подвійний характер, — це, по-перше, «примітив»: «без ногавиць, як Бернардини, гуляли», носячи сорочки «до кісток»; поруч цього — старе життя було ситіше, аніж нове — «присмаків» не знали; але страви, що перелічує «пан каштелян» — не злі: гуска з грибками, кашка з перчиком, печінка з цибулькою або часником, а «на препишниє достатки» — «каша рижовая з шафраном». І кумедне протиставлення «венгерського вина», що його, мовляв, давніше не було, тій «малмазії» (малвазії), яку «скромно піяли», — і мальвазія була не дешева!

Поруч цього — цілком карикатурна самовпевненість — починаючи від того враження, що пан каштелян, «як подомовому» вбереться, справляє на «малжонку свою», «що натішиться і насмотріть(ся) на меня не можеть», — аж до згадки про те, як «не тільки в Смоленску, але і в Мозиру», радились, «кого б мудрого до вас на тот з’їзд вибрати» — і вибрали пана Мелешка, що й пригадує королеві: «то тільки вашей милости припоминаю, щоб завсігди, скільки сенаторів і панів Литовських при короні його милости було, був би й я»...

3. Ця цікава дрібничка з якихось нам ближче незнайомих двірсько-літературних кіл показує зовсім іншого читача, аніж читачі усіх тих творів, що залишилися нам від попередньої епохи, — релігійно-повчальних. Сатира зачіпає і приватне життя старосвітського панства, — пан Мелешко кілька разів натякає на моральний підупад, на «любительну бредню» панських «біложонок»: і «німець» «з жонкою нашоптиваеть», і слуга-лях — «скоро з дому ти, то він мовком приласкається до жонки», або — «как жеребець ржеть коло дЂвокь, какь дрыганть, коло кобылъ; прийми жъ къ нему двохъ Литвиновъ на стражъ, бо и самъ дЂдко не упильнуетъ», нарешті, і моди порушують еротичну скромність... Ці нотки роблять у кожному випадку ймовірним, що сатира належить до приватної літератури, яка, мабуть, у ці часи почала знаходити свого читача серед панів, — традиція такої літератури із схожими мотивами дотримала аж до 19 ст.

Це до деякої міри — паралель до сатир західного ренесансу на середньовічну культуру; лише мова тут іде не про культуру духовну, як у славетних «Листах темних людей», а про середньовічний побут. «Промову Мелешка» переписувано ще й в 17 ст. (але відносити її створення до 17 ст. безпідставно).






Е. Віршування


1. Початок українського віршування — 16 ст. Ясно, що і до тих часів існувала в нас якась народна пісня, хоч перший запис української народної пісні маємо лише з другої половини 16 ст. (1571 p. в граматиці Яна Благослава). Але її формальний характер досі не з’ясовано. Пізніша пісня перебуває значною мірою під впливом мистецьких віршів 17 — 18 ст. Найстаріші «вірші» в Біблії Скорини взагалі важко назвати віршами; в них немає ані певної кількості складів у рядку (наприклад: 8, 12, 9, 7, 8, 8, 7, 9, 9, 11), ані певного чергування рими, та й сама «рима» — лише дуже загальне співзвуччя (єдина::блудна, славі::похвалі, веселію: :наученію і т. д.). Зв’язок з польським та чеським віршем — сумнівний, зв’язки з ритмікою церковного співу — недосліджені.

2. Острозька школа виступає з віршами нового типу. Вірші (Г. Смотрицького) з’являються в Біблії 1581 р. Головна їх властивість: римування двох сусідніх рядків, почасти — строфічна будова. Але рими лише «приблизні» (оружіе::божіє, обоюду::побіду, лести::спасти і т. д.), кількість складів у рядку змінюється (напр., 13, 21, 15, 12...). Того ж року вийшов також в Острозі спеціальний віршований друк, «Хронологія» Андрія Римші; тут майже правильний 13-складовий розмір з цезурою по 7-му складі:


«Жидове сухо прошли / Чирвоное море,

кормил Бог їх на пущи, / не било їм горе».


У найближчий час (до 1605 р.) в різних віршах на «клейноти» (герби) тощо бачимо хитання між цими обома типами — рівноскладових та нерівності адових віршів. Краще витриманий розмір у львівських виданнях кілька років пізніше (віршоване привітання митрополитові Мих. Рогозі «Просфоніма» 1591 р.).

Походження українських віршів іншого, «модернішого» типу, що наближається до польського вірша, й досі не ясне. Бо, здається, ще до середини 16 ст. належав збірник 50-ти перекладених, мабуть, з німецької мови релігійних пісень з протестантським забарвленям. Мова цього збірника хитається між українською та білоруською (за римами «Ђ» — іноді «е», іноді «і»). Бодянський видав з 50 пісень усього шість, а тепер збірник цей, здається, загинув. Вірші іноді мають рівну кількість складів у рядку та добрі рими. Так, пісня про втілення Христа має строфи такого типу:


«Престол он свой оставил,

погибших чтоб избавил.

Ровно Богу боготыръ

свыше приселился в мир...»


Але поруч із цим:


«Свят в яслех возсияет, (7 складів)

свет нощию облистает, (8)

тма погибнет, (4)

вЂра является» (6)


І рими, як бачимо, не витримано. Але іноді і невитриманий розмір не псує враження пісенного характеру:


«Хвалити начинаем, (7)

Бога прославляєм (6)

за дары, что ми брали, (7)

от руки его достали» (8)


Далі розмір витриманий:


«Он душу благодатно

и плоть нам дал пріятно,

ту вЂрно сохранити

Он сам изволит бдети»

(мабуть «бдЂти», в значенні «вважати, слідкувати»).


Чимсь несподіваним є довгі (48 віршів, загалом — понад 1000 рядків!) та різноманітні, спрямовані проти протестантів («аріян»), вірші, писані, мабуть, десь близько 1590 р., в яких добре витримано розмір і риму, наприклад:


«О, Христе преблагий, милостив буди!

силою твоєю блюди твоя люди...

Розбійнику за віру рая отверзаєш,

блудниць і митарей з гріхов очищаєш.

Тому всі вірниї величіє дайте,

славу і похвалу весело співайте».


Ці вірші свідчать про те, що певне наслідування польської метрики було не таке важке та приводило до досить добрих результатів. Можемо припускати, що ці вірші були не єдині. Та покищо інших такої якості не знаємо. Розвиток українського віршування належить уже цілком 17-му ст. (див. розділ V).

3. Лаврентій Зизаній у своїй граматиці 1596 р. подав і теорію вірша, але абсолютно неможливу та непридатну для українського віршування, бо ця теорія збудована на розрізненні довгих та коротких голосних (довгі є ніби: и, Ђ, «от», я; короткі: е, о, у; можуть бути і довгими і короткими: а, і, «юс», «іжиця»!). Але сам автор цієї дивної теорії не дотримувався її в своїх власних віршах.

4. Одночасно з цими спробами віршування постає новий ґатунок народної пісні: «думи». Цей новий козацький епос цілком витіснив староукраїнський епос, рештки якого залишилися тільки в прозаїчних переказах або в формі вірша, але мовно змінені на російській території. «Думи» зібрані та записані вперше в 19 ст., але почасти при цьому перероблені або зфальшовані. «Думи» і досі багато в чому загадкові. Вони розпадаються на дві групи: з «анонімними» героями та з героями, що названі іменами. З різних ЗО пісень, що нам відомі, можемо датувати лише деякі, користаючись тими самими методами, якими датуємо твори старого епосу. Але навіть «думи» з героями відомих осіб, кілька творять непереможні труднощі датуванню, бо стосуються подій, які могли відбуватися не один раз. Така є відома дума про Марусю Богуславку, що, «потурчившись, побусурменившись» у турецькому полоні, все ж на Великдень звільняє «козаків, бідних невольників» з неволі. Велика дума про Самійла Кішку, про його перемогу у Козлові (є різні варіанти): Кішка — особа історична, він відомий між р. 1575 — 1602, але дещо в думі нагадує друковане оповідання про втечу московських полонених 1643 р., отже, й тут при датуванні у дослідників постають сумніви. Дума про Івана КоновченкаУдовиченка має дуже загальний, хоча й чудово переказаний сюжет про загибель героя в боях з татарами. Можливо, що герой — це опоетизований Хвилоненко, сучасник Гуні та Остряниці, можливо, що це кошовий Удовиченко з 70-их років 17-го ст. Так само сумнівні й інші датування. «Анонімні» «думи» (напр., утеча трьох братів з Азова, невільницький плач, смерть трьох братів під Самарою, дума про бурю на Чорному морі тощо) не дають ніяких підстав для датування або ті підстави занадто непевні (в думі про бурю зустрічаємо, до речі, ім’я «Олексія Поповича», що, може, потрапило сюди ще з рештків старого епосу). Лише (теж неісторичний) Ґанджа Андибер, здається, вказує на походження думи про нього вже з пізніших часів соціальної боротьби в межах козацтва. В 16 віці ще були в литовсько-руській культурній сфері відомі старі «богатирі» Володимирського циклу: це теж подає певну основу для датування нового епосу, що цілком замінив собою старий. Можемо вважати, що початки «дум» припадають на 16 ст.

5. Думи — надзвичайно своєрідний епос, епос без великого центрального героя, епос з тяжінням до анонімності. Вміння психологічної характеристики в ньому перевищує і старий український і сербський епос: досить згадати індивідуальну характеристику трьох братів, що втекли з Азова, настрої невільників у неволі, Марусю Богуславку і т. д. Надзвичайне враження справляють і мальовничі картини степового краєвиду або Чорного моря, картини, створені дуже скупими засобами.

6. Зовнішня форма «дум» теж ориґінальна: вірш складається з рядків неоднакової довжини, що, на відміну від подібної форми штучних віршів, добре ритмізовані; можна з ним порівняти деякі спроби віршів 17 ст. (див. у розділі V про Кир. Транквіліона Ставровецького). Поетика дум має деякі риси подібності до сербського епосу, але неясні шляхи можливого впливу; може бути, що тут маємо суттєву схожість творів того самого ґатунку. Подібні думи і до голосінь; це, здається, загальна риса епосу (пор. російський епос з російськими голосіннями). Дума, як і пісня загалом, залюбки вживає паралелізм та антитези. Але є й риси специфічні для дум: це часте вживання подвійних синонімічних виразів: долом-долиною, куми-побратими, плаче-ридає, біжить-підбігає, квилить-проквиляє, кляне-проклинає, граєвиграває і т. д. Улюблені епітети: буйний вітер, бистрий кінь, ясний сокіл, сива зозуля, сірий вовк. Герої здебільшого утримують свої епітети протягом усього оповідання: «дівка-бранка, Маруся попівна Богуславка». Вживання церковнослов’янських форм та складних (характерних для церковнослов’янської мови) слів приводило декого з дослідників до думки про «книжне» походження дум; але, мабуть, народна мова 16 та 17 сторіч ще мала деякі церковнослов’янські запозичення, що позникали лише згодом.





Є. Історичне місце літератури 16 ст.


1. Як бачимо, великому національному пробудженню кінця 16 ст. не відповідали рівновартні літературні цінності. Справді цінне — Іван Вишенський, «думи» — не стоять ніби в тісному зв’язку з тими новими повівами, впливами, течіями, що прийшли на Україну. Полеміка 16 ст. — недуже високої літературної вартості: лише на самому кінці епохи «Пересторога» підносить — лише деякі — справді основні питання; перед тим обговорюють або побічні питання (календар), або формальні (питання про правочинність берестейського собору); уніати нападають не на науку, а на обрядність православних. Характерна риса майже всієї літератури часу — риторичний її характер, стиль промови; крім центральної для епохи полемічної літератури, до цього самого типу належить і сатирична «Промова Мелешка». Вірші незграбні та в значній частині культивують нецікаві ґатунки (гербовні вірші). Мовна реформа (переклади Письма) збанкротувала: мовою церкви залишилася церковнослов’янська. Не можна навіть виправдати українського відродження тим, що це, мовляв, початки. Стара українська література 11 — 12 ст. показала, що «початки» можуть зробитися відразу кульмінаційним пунктом розвитку.

2. Повновартні «думи» належать до народної словесності, що розвивалася якимись власними шляхами, нам ближче невідомими. Єдине повновартне, величезне явище писаної літератури 16 ст. — Іван Вишенський; виріс він з якогось іншого коріння, аніж решта літератури: почасти з святоотецької літератури, почасти, мабуть, з народної словесності та самого духу української мови. Ідеологія його — ідеологія реакції, але дивним чином від цієї реакції віє якимсь свіжим, бадьорим духом! Але історичний розвиток пройшов і повз Вишенського: замість повороту до Візантії, Україна обернулась обличчям на Захід. Лише деякі нечисленні явища літератури 17 та 18 віку зв’язані міцно з тією самою традицією, що її Вишенський хотів покласти «во главу угла» української культури (3. Копистенський, П. Величковський). Але історія пройшла і повз цих духовних наступників Вишенського. Це, розуміється, не зменшує його значення та вартості його творів. Але цілий 16 вік залишається для нас епохою, що глибоко западає в минуле, глибше, аніж розквіт 11 — 13 віків, глибше, аніж своєрідна і нам багато в чому чужа епоха бароко 17 — 18 вв.



  


Еще материалы по этой теме в сети :






Обсудить статью на форуме


Клуб романтических знакомств
Реклама







Место для рекламы





все диеты мира, худеть очень просто, легко и быстро

100
dating top separator

2006 Украинская хата При использовании материалов ссылка на сайт обязательна!