Украинская хата, кухня, сувенир, картины, девушки, песни Украинские сувениры, национальная кухня и новые рецепты, тексты народных песен и современных исполнителей найдете у нас! Внимание, сайт создан и держится на личной инициативе студентов и нуждается в серьезной реконструкции, всем кому небезразлична тематика нашего сайта, большая просьба помочь, кошелек WM Z942203309218 ... Не останьтесь равнодушны к этому островку украинской культуры! В наших планах сделать сайт современным, удобным и еще более полезным для вас.


Разделы

Украинская кухня
украинская кухня

Украинский сувенир
украинский сувенир

Украинские костюмы
украинские костюмы

Украинские девушки
украинские девушки

Украинские песни
украинские песни

Знаменитые украинцы

История Украины

Валюта Украины

Партнерские сайты

Все для мобильника
Познакомиться с иностранцем

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ


Попередня    Головна    Наступна



...початок розділу


Ґ. Західня Україна


1. Зародження літератури народною мовою в Галичині мало ще більше значення, ніж на території російської України. Тут до національного пробудження (ще не відродження) чимало спричинилися романтичні течії, власне — літератури австрійських слов’ян. Чималу роль мали й видання українських пісень Максимовича й ін. В духовній семінарії було нелегко познайомитися з новітньою західною поезією, бо не лише романтиків, а й Шіллера там ще в 30-х роках 19 ст. заборонено. Але початки національного пробудження походили з купки львівських семінаристів, «руської трійці»: Маркіян Шашкевич (1811 — 43), Іван Вагилевич (1811 — 66), Яків Головацький (1814 — 88). Перший збірник віршів народною мовою, складений Шашкевичем та його приятелями, не міг з’явитися друком. Але 1835 р. Шашкевич видрукував у Львові «Голос Галичан» — оду народною мовою, а 1837 р. виходить славнозвісний збірник «Русалка Дністровая». Для Шашкевича пробудження українців — остання ланка в процесі загального пробудження слов’янських народів. Письменству він відводить у народному житті надзвичайну роль: «Письменство у кожного народу — це його життя, його спосіб думати, його душі образ; воно повинне заклюнутись і вирости серед народу на його ж таки ниві... Письменство — найперша потреба всього народу». І той факт, що перші представники національної літератури в Галичині були духовні, і особиста вдача ПІашкевича, і сам характер австрійського літературного життя за часів Меттерніха (та ще на провінції!) привели до того, що романтичні ноти української літератури в Галичині були надзвичайно м’які, ніжні, ліричні.

Сумно склалася доля учасників «руської трійці»: Шашкевич передчасно помер, Вагилевич опинився у польському таборі, Головацький, щоправда, зміг виконати поважну наукову працю, але перейшов до табору цілком засліплених москвофілів... На зміну їм у національному розвитку Галичини прийшли інші діячі.

2. Шашкевич за своє коротке та важке життя не встиг написати багато. Але і те, що ним написане — переважно вірші, показує, що він мав поетичну обдарованість. Вірші його — в основному пісні; їх меланхолійний настрій — щирий. Їх тон м’який та ніжний, навіть занадто м’який для їх іноді досить похмурого змісту. Наслідування пісень і, мабуть, вплив польського віршування приводить Шашкевича до того, що він — не так радикально, як Шевченко, — відмовляється від того регулярного чергування наголосів, що творить суть «тонічного»віршування (див. Д. 5):


«Із-за гори, із-за ліса

вітрець повіває;

скажи, скажи, тихий вітре,

як ся мила має?

Чи здорова, чи весела,

личко рум’яненьке?

Чи сумує, чи горює,

чи личко блідненьке?

Бо я тужу, бо я плачу,

сльозами вмиваюсь,

веселої годиноньки

вже не сподіваюсь...


Як би мені крильця мати,

соколом злетіти, —

тяжку тугу із серденька

при милій розбити!..»


Поруч із сумними піснями Шашкевич пише і національні гімни — заклики:


«Руська мати нас родила,

руська мати нас повила,

руська мати нас любила, —

чому ж мова єй не мила?

чом ся нев встидати маєм?

чом чужою полюбляєм?..»



Або:


«Разом, разом, хто сил має —

гоніть з Руси мраки тьмаві!

Зависть най нас не спиняє,

разом к світлу, други жваві!»


Та й для національної тематики Шашкевич знаходить такі самі м’які ноти, як для своїх пісень:


«Аж мило згадати, як то серце б’ється,

коли з України руськая пісенька

так мило, солодко коло серця в’ється,

як коло милого дівка русявенька...»


Поезія Шашкевича, до якого дійшли в останні роки його короткого життя і твори Квітки, Метлинського, ба й Шевченка, не могла зробитися популярною на Великій Україні через те, що галицька поезія спиралася на місцеву мову. На відміну від харків’ян, письменників з новоколонізованої території з її на великому просторі майже єдиною мовою, галичани користувалися західноукраїнською мовою з її різноманітними діалектами. Лише тепер, з розвитком уживання діалектів у модерній поезії поезія Шашкевича (і інших представників галицької романтики) могла б знайти розуміння на Великій Україні. Свого часу її популярності перешкоджали насамперед діалектні форми, такі як «запустилась», «учинилась» замість «запустила єси» (2 особа минулого часу) і т. д., «з недолев» = з недолею, «надо мнов», «ся доля діла», і т. д. Далі — діалектні слова: «цвітка», «зацвила», «гаразд»= щастя, «сли»= коли, «розпускаєсь» = розкривається і т. д., зокрема слова, що на Великій Україні мають інше значення або інший відтінок, або трохи відмінну форму: «сивенькі... очі», «чудуєшся», «згірчиваєш»і т. д. Може найбільш шкодили наголоси, для східноукраїнських діалектів цілком незвичайні: «хмарóю», «білесéньким», «думáєш», «бýла», «ріднáя»і т. д. Фразеологія мусить здаватися східному українцеві «безпомічною», хоча вона, може, часто лише нав’язується на місцеву з Галицького Підлісся: напр. «туга із серденька», «при милій»= коло милої, «ясні громи» і т. д. Деякі рядки для східного українця майже незрозумілі:


«А мені ось на сім світі

своє серце їсти:

бо з недолев боротися,

як під воду плисти.

Десь за морем, за горами

мій гаразд здрімався;

десь з безвістий, темних лісів, .

мій смуток пригнався...»


Або: «вкривалам тя чорнов мраков», «учинилась мому серцю з гараздом розлуку», «хвиля її поцілує і наперед стрілить». Діалектно забарвлена поезія, яка для розвиненої літератури є принадна, була для ще «неповної» української літератури тих часів зайвою розкішшю.

Тематика поезії Шашкевича неширока. Поруч із національними мотивами — серед її образів, звичайно, є й бандурист, і гетьман, і козак, і могили, — чуємо постійно ноти смутку та туги, досить м’які: характеристичні серед здрібнілих слів «гіренька годино», «слізоньки»і т. д. Характерно, що поезія Шашкевича значною мірою символічна. Ця символіка не дуже складна та не дуже глибока, але типово романтична — поет слухає минуле:


«...по могилах лягав я,

буцімто спочити, а то підслухати,

як то стара бувальщина буде розмовляти...»,


або орлом підноситься над землею:


«Пустив орел бистре око

в вічність незміриму,

сягнув духом ген глибоко

в глубінь незмислиму...»


Тут типові слова «незміриму» та «незмислиму»; життя символізує теж типовий образ квітки, що в’яне після короткого цвіту-життя:


«Цвітна дрібна

молила неньку,

весну раненьку:

«Нене рідная!

Вволи ми волю,

дай мені долю

щоб я зацвила,

весь луг скрасила...»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Доню голубко,

жаль мені тебе,

гарная любко,

бо вихор свисне,

мороз потисне,

буря загуде;

краса змарніє,

личко зчорніє

головоньку склониш,

листоньки зрониш, —

жаль серцю буде».


Серед краєвидів Шашкевича зустрічаємо й улюблену в романтиків ніч.


«Світ уже смерком почорнів,

сумненько пугач запів,

Ні там людей, ні там хати!

Блуд ту свище, туман грає,

в густі ліси заведе...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Темно, тихо і страшненько,

часом лиш ворон закряче,

закряче сумненько».



Або:


«Сонце ясне померкло, світ пітьма насіла,

вшир і вздовж довкола сум ся розлягає,

чагарами густими тьма вовків завила,

над тином опустілим галок гамір грає.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нависло ясне небо чорними хмарами,

тяжкими густі бори склепились тугами,

зойкнули дуброви і ліси застогнали...»



Маємо серед його віршів 2 — 3 баладичні, переказ народних анекдотів; наслідування народних пісень рідкісні, один раз Шашкевич створює щось подібне до думи («Облога Львова Хмельницьким»). Переклади з польської (уривок з «Замка Каньовського-Ґощинського), сербської (пісні) та чеської (Краледворський рукопис) доповнюють образ романтично-слов’янофільських інтересів Шашкевича.

Невелика обсягом, але різноманітна проза Шашкевича. Цікаво, що вона значно ближче підходить до норми літературної мови пізніших часів. Знаходимо в нього і статті; м. ін. надзвичайно цікава «Старовина», романтична пропаганда зацікавлення старовиною, в якій, і Шашкевич бачить «лице столітей» та «дух предків»; пише він переказ казки, і прозаїчні байки (14) і дитячі побожні пісеньки, і матеріали для читання до «Читанки». Ось як він у прозі малює нічний краєвид: «Сонце спочило, смерклося. Тиха пітьма насіла тихі та узкі звори, вітер буйний осінний метав хмарами від верха до верха і гнав споловілим листьом з гір в темні роздоли, то знов під круту стремену, скриплячи голими гілями, відвічної дубини, мов величаючися своєю лютостію, а ругаючись з їх недуги; звір шелепотів чагарями за жиром, часами вовк голодом пертий дивними завив голосами; перісті опоки, закляті над безвістями стояти, здавалися при настиглій нічній мраці проживати та свої міняти становища, проходячися мов нічні мари...» Шашкевич дав і кілька зразків «високого»прозового стилю — в проповідях, спробах перекладу Євангелії (Іоанна, Матвія), в «Псалмах Русланових». Ось спроба з одного з них: «Той, що звелів нічому зродити світи, величноє сонце і місяць і тьми звізд, що велів темноті перекинутися в світло, з которого долоні сверкнули огні і вдарили води, которого невидиме око бачить гадки душ наших, которий спряг собою безпачаток і безконець, которого серце всьому світу серце, а воля гаразд всіх віків і всіх сторін щастє, — той з тобою, Бог з тобою».

3. Поруч із Шашкевичем безумовно найвизначнішим поетом галицької романтики є Микола Устиянович (1811 — 85). Його літературна діяльність, щоправда, трохи пізніша — кінця 40-х та початку 50-х років, уже не без впливів наддніпрянської літератури. Його значно численніші вірші характеризують ті самі мовні риси, що й вірші Шашкевича: діалектизми (веснов, з тобов, плаче сина = за сином, переймила, си, ти і т. д.) зокрема в наголосах (висказувáв, ужáс, оазáх, силáми, наýку, красави́ці, татари́н, порогáми і т. д.; власне ще більше, ніж у Шашкевича); досить численні здрібнілі слова (тугенька, душиця, гіренькі, навіть — славонька Австрії і т. д.). Чимало слов’янських слів. І в нього лише нечисленні балади або баладичні вірші, мало пісенних форм та мотивів, напр.:


«Летів орел з чужиноньки

та й став повідати

за керваві долиноньки,

за спалені хати;


та за кости біленькії,

випрані дожджами,

за могили високії,

сипані руками...


Плаче дівча, плаче мати,

з жалю не втихає,

ще й свободи не видати,

й милий не вертає».



Але Устиянович більше любить складні розміри та строфи, — мабуть, уже тому, що серед його віршів дуже багато «високоторжественних» — привітань, гімнів, ґратуляцій, почасти влучних. Мотив австрійського патріотизму: «Де Австрія, там наш рай» — частий. Серед них є і вірші з національними, досить сумними мотивами: «Думати глухо, літами, віками, на німій чорній могилі», або лише «снити о щасті і козацькій славі»:


«І на крест вбитий вражими руками,

не знав той нарід свободнішой долі

над плач самотини безсонними ночами,

над святой віри надію на гробі...»


Устиянович виявляв здатність влучно й афористично формулювати думку, на жаль, такі форми часто втрачаються в довгих та безбарвних віршах:


«Бо руська думка — сумний хрест на гробі,

а руська мова — сором на подобі,

а руське серце — туга степовая,

а руська доля — сирота німая...


Єдна мати їх плекала,

єдна судьба била,

єдна любов їх в’язала,

єдна смерть злучила...


Кто несе більшу прислугу для світа,

для своїх братий, як той, що віками

голодним хліба подає досита,

кормить держави своїми руками?»



— так формулює Устиянович свої думки про долю України, про взаємостосунки її окремих розірваних частин, про вартість хліборобської праці. Найліпший вірш афористичного типу — релігійно-філософічний «Сотворитель». Дивно, що в повчальних віршах, яких і в нього теж чимало, такі добрі формули рідші. Ця здібність формулювання прикрашує цілі вірші, як напр. пісенний:


«Сумно, марно по долині,

почорніли білі квіти,

пожовк лист на деревині,

птах полетів в інші світи.


Од запада сиві хмари

цілу землю заливають,

чагарами нічні мари

з вітрами ся розмовляють...


Чого тужиш, калинонько,

головоньку нахиляєш?

Чого плачеш, дівчинонько,

сльозами ся заливаєш?


Чи тя доля покинула?

Чи не маєш матусеньки?

Чи ти краса загинула?

Чи говорять воріженьки?


— Ні мня доля покинула,

ні не маю матусеньки,

ні ми краса загинула,

ні говорять воріженьки,


йно ми тужно за весною,

що так борзо перецвіла.

Куди гляну мислонькою,

нема того, що м любила.»



Або один з найліпших віршів з численними діалектизмами, виправданими темою; щоправда, цей вірш — наслідування польського вірша Коженьовського:


«Верховино, світку ти наш!

Гей, як у тебе тут мило!..

З верха на верх, а з бору в бір

з легкою в серці думкою,

в чересі кріс, в руках топір,

буяє леґінь тобою...


І коли б пирс лід з хребта від

і ведмідь шибнув лісами,

завіяв юг, заграв Бескид,

Черемош гукнув скалами:


То ми то час, то ми то піснь,

молодче, ну же в розтвори!

Овечці сплав з кучерей пліснь

і далі, далі на гори!


Літом цілим, би ніч, би день,

хлопці гуляють там наші,

свобідна там вода, огень,

доволі ліса і паші.


Там пан не клав ланцігом меж,

ворог не станув стопою, —

буйная там землі одеж,

плекана пісней росою...»



Поруч з поезіями Устиянович писав повісті. Дві найвидатніші з них — у кожному разі найліпші зразки української прози між Квіткою та Кулішем. Обидві мають селянські теми. «Месть верховинця» — ворожнеча двох парубків за дівчину, але замість того, щоб застрілити суперника в горах, герой повісті врятовує його від ведмедя; «Страсний четвер» — історія дівчини, яку захоплюють опришки. Устиянович уміє розвивати свої прості сюжети цікаво та з підтекстом; виклад різноманітний: автора, дійових осіб про минуле тощо. Численні діалектизми виправдані верховинським оточенням. Сам автор у своєму викладі не уберігається від слов’янізмів: рекуть, почтеннії, обстоятельства, «спускати тоскливу головку на воздихающу грудь» і т. д. Гарні малюнки краєвидів: «Нема над Зелені свята... Вийдеш на поле — рай! Земля пристроєна в цвіти, красується, мов в вінці відданиця гожа, а ліси зеленіють, якоби в святочних ризах; поля, засіяні золотим зерном, випускають перший колос надії, а в садах деревина, обляна вонним молоком, аж тягне в свій холодочок»? «Сумно шуміли бори, мов лихим товкся западовець по тісних дебрах та диких яровах. До полонин ухопився грубий туман, і сям і там по верхах заляг уже сніг табором на стале зимовання. Небо приоділося оловом, ліси почорніли, навіть зелена ялиця потемніла, затужила. З борів коптіли густі студені дими, якби пів світа горіло... День проминув, як година, темна ніч яла прилягати землю... Пусто учинилося по верхах, глухий гомін, розколисаний шумом борів та шепотами тисячі потоків, розлився по цілій природі і лише бейкання на медведя розривало з-під полонини тот смертельний сум осінньої на верховинах ночі...»

Розмови добре вибудувані. Переживання дійових осіб змальовані з допомогою образів: «В моїй груди пересувалися зав’язки всякого чувства, як ся пересуває коралик за кораликом по шовковій нитці»; «На лице його осіла на хвильку неописана м’якість і туга, мов вечірній сумрак на усмирене море». Іноді — занадто вже романтично: «Бог... простив мені за тоє пекло, що ношу в моїм серці», тощо. «Страсний четвер» збудовано як історію невмолимої долі («судьба»), яку наперед провіщає навіть сон. «Месть верховинця» — моралістичне оповідання. Устиянович де-не-де кидає моральні та релігійні зауваги, та не так уже поверхово нав’язані до оповідання, як у Квітки. Але писав він і суто моралістичні, повчальні оповідання: «Старий Єфрем», де старий селянин з-під Львова на кількох десятках сторінок повчає автора, лише іноді розповідаючи йому якусь пригоду або байку; «Допуст Божий» — вже занадто примітивне — для народу! — оповідання про злі висліди прокльонів. «Ніч на Вержаві» — гарний малюнок гір уночі, «Толкущему отверзеться» — мистецький переказ спогадів галицького митрополита Яхимовича про його дитячі роки, теж не без «моралі». У кожному разі Устиянович як прозаїк має видатне місце в українській літературі, хоч читати його й треба із словником.

4. Невелика літературна спадщина інших поетів галицької романтики. Яків Головацький написав лише кілька віршів пісенного типу, з мораллю «хто працює, оре, сіє, той і плодів ся надіє», або:


«Лучче плисти потихоньким

та певненьким ходом,

обминати островоньки,

каміння й колоди».


Він дав і переспіви сербських пісень з численними діалектизмами та прозаїчні перекази казок і народних анекдотів. Іван Вагилевич лише почав віршованими баладійними оповіданнями («Мадей», «Жулин та Калина»). Байкова проза обох увесь час зривається на стару стежку слов’янщини. Так само вірші Антона Могильницького (1811 — 73), серед них типові панегіричні, та незакінчена його поема «Скит Манявський»; теж поеми «Конюший»(1853), «Буй тур Всеволод»(1860) Б. Діднцького. Поєднання діалектного забарвлення з слов’янізмами ставить їх творчість осторонь від тієї лінії мовного розвитку, на яку стала галицька поезія пізніше, в часи «реалізму». В повній літературі і ці твори могли б знайти собі місце.

5. Зовсім осторонь літературного розвитку залишилась від інших частин України — Україна Підкарпатська. Нечисленні її письменники не дійшли і до усвідомлення значення національної мови. Можливо, що якісь ноти романтики озиваються вже в деяких з нечисленних (18) віршів Василя Довговича (див. VI; Г.6). Знавець західної культури, напр. Канта, Довгович міг раніше, аніж галичани, в угорському оточенні щось довідатися про нову романтичну поезію. Але в його наслідуваннях народних пісень важко бачити щось більше, аніж поетичні грашки ще класичного типу. Без сумніву зв’язаний з галицькою романтикою Олександр Духнович (1803 — 64) пише цілком міщаною мовою, але в його віршах чути відгомін і національних, і психологічних мотивів галицької романтики:


«Я Русинъ былъ, есмъ и буду,

я родился Русиномъ,

честный мой родъ не забуду,

останусь его сыномъ;

Русины былъ мой отецъ, мати,

русская вся родина,

Русины сестры й браты

и широка дружина;

великій мой родъ и главный,

міру есть современній,

духомъ и силою славный,

всЂмъ народамъ пріемный...»



Або:


«Горько стеня, рыдаю,

скорблю на самотность,

и сей часъ проклинаю

убЂгшу свободность...»



Або:


«Подувай вітрику,

подувай легонько,

най моя миленька

спочине тихонько.


Двигнися печально

в глубокій жалобі,

не дерзай віяти

на єй чорнім гробі...

При миленькой гробі

яму іскопіте,

сосхнутоє тіло

при ній погребіте...


... Да каждий увидя

дерновий той покров,

скажет пожалуя:

се тут лежить любов.»



Новітній правопис, як бачимо в останньому уривку, значно наближає мову віршів до народної. Але це не завжди можливо, бо Духнович віршує і так:


«Розу любихъ,

увеселихъ

Взоръ мой ею невинно,

всегда цвЂла,

веселила

все оченько любимо...»


У віршах збірників, як напр. «Поздравленіе Русиновъ» (1852 p.) або інших ще з 60-х років маємо чимало з типовими романтичними мотивами: національним (рідна мова — авторам здебільшого не ясно, яка саме) та меланхолійним (туга за померлими). Але мовні властивості та невисока поетична вартість віршів не дають їм права на місце в загальній історії української літератури: вони належать до складної місцевої традиції.

6. Почавшись ще перед Київською романтикою, романтична поезія західних земель скоро ввібрала в себе живі води поезії найбільшого поета української романтики — Шевченка. На відмінній долі галицької та підкарпатської романтики можемо бачити, наскільки політичні умовини впливали там на розвій літератури. Літературна Галичина через кілька десятиліть стає в рівень з літературою наддніпрянською; Підкарпаття на довгі десятиліття взагалі випадає з історії української літератури.

Галицька романтика має певні риси, які дозволяють нам її зблизити з специфічно австрійськими літературними течіями («бідермаєр»). Але навряд чи варто виділяти її в окремий напрям української літератури (див. Екскурс V).






Д. Київська романтика


І. Другим осередком романтичного руху став у половині 40-х років Київ. Університет, заснований 1834 р., почав збирати в своїх стінах українську молодь. Перший ректор, філософічний романтик Максимович (з 1834 р.), зумів використати своє становище для оживлення діяльності на полі українознавства. Михайло Максимович (1804 — 73), що почав свою наукову діяльність у Москві як природознавець та романтичний філософ, прибічник романтичної філософії Шеллінґа, в Києві показав себе невтомним дослідником української старовини та передусім етнографії, над якою він старанно працював у Москві. Його збірки пісень 1827, 1834, 1848 р. належать до найліпших та мали великий вплив на романтичну літературу. Він тримався, щоправда, «російсько-українського» погляду, припускаючи українську мову лише для певних літературних ґатунків та для Західної України, де вжиток російської мови неможливий через незнання її. Лише пізніше він видав український переклад «Слова о полку Ігоревім» (1857) та псалмів (1859) і кілька віршів; ще кілька було видано зі спадщини. Максимович знає переважно два полюси поетичної мови — високу з церковнослов’янізмами та народну. Якось осторонь від романтики стоїть невелика та не дуже цінна поетична спадщина цього філософічного романтика. Одночасно (в 30 — 40-х рр.) переживає певний новий розквіт Київська Духовна Академія, зреформована після знищення старих традицій, але тепер захоплена сучасним філософічним рухом (Ґегель та почасти філософія романтики з Шеллінґом на чолі).

2. У 40-х роках у Києві зійшлися Костомаров, що став там професором університету, Куліш, Шевченко, який уже був автором «Кобзаря»(1840) та славетним поетом, та кілька студентів, що не залишили визначного сліду в історії української літератури, але серед яких були цікаві та ориґінальні постаті, зокрема М. Гулак (1822 — 99) та В. Білозерський (1825 — 99). «Київська молодіж... була глибоко просвічена Святим Письмом, — це була молодіж високої чистоти духовної», — писав пізніше Куліш; В. Білозерський здавався декому «путеводною зорею до Віфлієму»: «янгольський мир душі, солодка розмова — образ життя чистий і в найвищій степені праведний, поетичне захоплення і діяльність суто практична, жвава і безпереривна, — і над усім цим — пламенна любов до Христа!» Християнство киян сполучалося з філософською романтикою: на цьому шляху їхнім провідником був проф. Академії, раніше і університету, росіянин П. Авсєнєв (1810 — 53), що зокрема, захоплювався християнською містикою та романтичною психологією (Шеллінґ, Новаліс, Г. Ґ. Шуберт й ін.). Він часто зустрічався з Білозерським, Гулаком, О. Маркевичем, позичав їм книжки, але найбільше впливав на них особистими розмовами. До філософської романтики приєднувалось читання романтичної красної літератури, і зокрема української народної словесності (збірки Максимовича, Срезневського) та слов’янофільської літератури. Проблема «національного духу» мала в світлі цих духових джерел набрати нового забарвлення: таємниці людської душі, те, що «накреслене в серці Божиїм перстом», найтісніше зв’язані з духовою єдністю всього народу. А ця духовна єдність в українців, а може і слов’ян узагалі, найтісніше зв’язана з християнством. Доля українського народу пов’язана з релігійним відродженням. «Християнська і наукова» проповідь серед «панів українських» мусила привести до розв’язання і політичних, і соціальних проблем. Мабуть, є тут деякі відгуки і християнського соціалізму колишнього французького «реакціонера» («традиціоналіста») Лямене і польських течій цього типу.

На противагу романтичному захопленню старовиною харків’ян, що не дуже придивлялися до майбутнього та не бачили в ньому нічого, крім неясного українсько-слов’янського «відродження», для киян якраз майбутнє стає основним мотивом світогляду: «Христова релігія дала світові новий моральний дух... Спаситель відкрив людству любов, мир і свободу, рівність для всіх і братерство народів — нові цілі, вказані народам для здійснення в них великої ідеї людської єдності», добро України можливе лише «при виповненню заповіту нашого божественного Спасителя», усі повинні прагнути до «здійснення Божої правди, до... панування свободи, братерської любові і народного добробуту»(Білозерський). «Прокинуться... слов’янські народи... правда і рівність запанують» (Костомаров).

Природне було утворення організації з цією платформою — «Кирило-мефодіївського братства», — ідея належить, мабуть, Гулакові. Товариство — романтично-християнське з таємничими обрядами, абеткою, іконами, обручками, проіснувало недовго. Вже на початку 1847 р. членів його заарештовано. Але короткий період його існування приніс немалі літературні та ідеологічні плоди.

Київська романтика ще прожевріла ціле десятиліття. Центром її до 1850 р. був проф. теорії літератури М. Костир, а в 1850 — 4 його наступник, А. Метлинський, що перейшов сюди з Харкова. Але їх слухачі, що групувались навіть у гуртки коло Костиря, нічим себе на полі української літератури не виявили.

3. Ідеологічну програму кирило-мефодіївців подав твір, якого автором був Костомаров: «Книги битія українського народу». «Книги» написані в біблійному стилі, як писалися подібні історіософські твори на Заході та в слов’ян (Міцкевич, Штур; що «Книги» є наслідуванням нам невідомої «Наддністрянки», як запевняв Костомаров жандармів, дуже сумнівно). «Книги» подають спершу картину світової історії як накресленого Богом шляху до спасіння: «Бог создав світ і постановив, щоб кожне коліно і кожне племено шукало Бога, котрий од чоловіка недалеко, і поклонялися би йому всі люде і вірували у його, і любили б його, і були б всі щасливі». Історія, одначе, стала занепадом цього Божого закону, але «змилувавсь Господь, Отець небесний, над родом чоловічим і послав на землю Сина свого, щоб показать людям Бога, Царя і Пана. І прийшов Син Божий на землю, щоб одкрити людям істину, щоб тая істина свободила род чоловічий». Але і після Христа продовжується підупад: «королі» та «пани» замінюють владу Христа своєю власною, французька революція є помилкою, бо «нема свободи без Христової віри».

Слов’яни зображуються в другій половині «Книг» як спадкоємці «царства Божого»; але й вони не виправдали себе, сварячися між собою та переймаючи все з Заходу. Ширше змальована історія України та її поневолення. Вихід у тому, що «істий слав’янин» (в іншому місці «істий українець») «не любить ні царя, ні пана, а любить і пам’ятає одного Бога — Іісуса Христа». «Книги»закінчує романтична картина «відродження», або «повстання з мертвих»України: «Лежить в могилі Україна», «І встане Україна з своєї могили і знову озоветься до всіх братів своїх...»

Не лише ідеологічно, а й літературно цей твір кладе підвалини для якогось нового майбутнього. Він продовжує традицію харківських романтиків, щодо української мови «Книги» розраховані, безумовно, і на читача «з народу», але замість «простацької» мови Квітчиних листів (VI, Д, 5), будуються на «високому» біблійному стилі.

4. Але українська мова нового типу вже існувала і поза харківською романтикою. І власне поетичні твори чимало сприяли як не виробленню світогляду братчиків, то його укріпленню, сприяли і їх вірі в майбутнє України. Це була поезія геніального поета — Тараса Шевченка. Куліш писав пізніше: «На Шевченка взирало браттє, як на якийсь небесний світильник, і се був погляд правдивий...» «Муза Шевченка розривала завісу народного життя» — пише Костомаров: «І страшно, і солодко, і болісно і чарівно було заглянути туди!.. Тарасова муза прорвала якийсь підземний заклеп вже кілька віків замкнений багатьома замками, запечатаний багатьома печатями».

Шевченко (1814 — 61) почав писати вірші ще в Петербурзі коло р. 1837 та 1840 р. видав збірку 8 поезій під назвою «Кобзар». 1841 поему «Гайдамаки», обидва твори разом 1844р., окремі вірші друковано ще в збірниках петербурзьких та харківських. Протягом дальших трьох років, перебуваючи на Україні, Шевченко готує рукопис «Три літа» та 1847 р. збирається випустити доповнене видання «Кобзаря». Арешт поета та перші роки «солдатчини» на засланні до 1850 р., а потім останні роки життя по повороті (1857 — 61). Шевченко «мережає» вірші далі і 1860 р. таки видає знову «Кобзаря», додавши до нього те з новонаписаних віршів, що дозволила цензура. Дальші видання «Кобзаря», зокрема празьке видання 1874 р., давали завжди нові вірші, аж поки видання 1907, 1908, 1910 р, не подали повний текст усіх поезій Шевченка. Але працю над його текстами не закінчено й нині.

5. Поезія Шевченка справила на братчиків та й узагалі на читачів того часу (не виключаючи і старого покоління) величезне враження. Це було щось цілком нове; велетенське, великорисе — не лише змістом, але й формою. Навряд чи поет міг би викликати такий переворот, знайти таке загальне визнання, якби не надзвичайні поетичні властивості віршів Шевченка, якби він був поетом формально другорядним.

Поетичні якості поезій Шевченка без сумніву почасти зумовлені його глибинними зв’язками з народною поезією. Бо він не просто переспівує народні пісні, а творить пісні, в єстві своєму народні. Він не лише шляхом збирання надбав скарб народної поетики, ні! Мова народної поезії ніби його природна мова.

Насамперед це треба сказати про ритміку його віршів. Ми бачили, що вже письменники класицизму почасти наслідують ритміку народної пісні. Шевченко йде далі. У нього є спроби писати розмірами, що відомі йому з попередньої української та російської поезії. Але він переходить до типових народних пісенних розмірів: коломийкового: 8а. 8б. 8в. 6б*:


* Ця й подальші «формули» характеризують строфи віршів; число означає кожного разу кількість складів у рядку, літери «а, б, в» — рими. Великі літери («А, Б, В...») означають так звані «чоловічі рими» (наголос на останньому складі), малі — «жіночі рими» (наголос на передостанньому складі), літери з рискою («а’, б’, в’...») — «дактилічні рими» (наголос на третьому складі від кінця рядка).



Пливуть собі співаючи; — ’ — ’ — ’ — —

море вітер чує. ’ — ’ — ’ —

Попереду Гамалія — ’ — — — —

байдаком керує... — . — — ’ — ’ —


та колядкового: 10а. 10а. 10б. 10б:


З Трубайлом Альта

між осокою — ’ — ’ — / — — —

зійшлись, з’єднались,

мов брат з сестрою — ’ — ’ — / — ’ — ’ —

і все те, все те радує очі, — ’ — ’ — /’ — — ’ —

а серце плаче, глянуть

не хоче... — ’ — ’ — /’ — — ’ —


Шевченко відмовляється від цілком правильного чергування наголосів у вірші (як це за російською поезією робив Котляревський). Відповідно до законів українського народного вірша у Шевченка чергування наголосів значно вільніше — ритмічну одиницю утворюють не 2 чи 3 склади, а цілий рядок *.



* Заслуга відкриття народного характеру вірша Шевченка належить Ст. Смаль-Стоцькому.



Але коломийковий та колядковий ритми не єдині ритми, що ми їх зустрічаємо в Шевченкових віршах. Він залюбки змінює та варіює вірш у тому самому творі (пор. багатство ритмів у «Гамалії»), а зокрема робить спроби з найрізноманітнішими ритмами, напр., у чудових піснях, що він їх пише в казематі або записує до «захалявних книжечок» на засланні:


«Ой одна я одна, | 6а, 7б, 6В, 7б

Як билиночка в полі,

Та не дав мені Бог

ані щастя, ні долі...»


«Понад полем іде, | 6А, 6А, 8б, 8б, 5А

не покоси кладе,

не покоси кладе — гори!

Стогне земля, стогне море,

стогне та гуде!»


Ой, стрічечка до стрічечки — 8а’, 8а’, 8б, 8б

мережаю три ніченьки,

мережаю, вишиваю, —

у неділю погуляю...»


«Якби мені черевики, | 8а, 8а, 5Б, 8в, 8в, 5Б

то пішла б я на музики,

горенько моє!

Черевиків немає,

а музика грає, грає,

жалю завдає!..»


«І багата я, | 5А, 5А, 5б, 5А

і вродлива я,

та не маю собі пари —

безталанна я!..»


«Породила мене мати | 8а, 8а, 5Б, 8в, 8в, 5Б

у високих у палатах,

шовком повила.

У золоті, оксамиті,

мов та квіточка укрита,

росла я, росла...»


«Ой, не п’ються пива, меди, 8А, 5Б, 8в, 5Б

не п’ється вода;

приключилась з чумаченьком

у степу біда...»


«Ой пішла я у яр за водою, 10а, 10а, 6б, 6б, 8в’, 6б

аж там милий гуляє з другою.

А тая другая,

розлучниця злая —

багатая сусідонька,

вдова молодая...»


«У перетику ходила | 8а, 4б, 8а, 4б, 8в,

по оріхи, | 8в, 4б

мірошника полюбила

для потіхи.

Мельник меле, шеретує,

обернеться, поцілує —

для потіхи...»



і т. д. Але це багатство ритміки ще не все. Власна музичність віршів Шевченка полягає ще і в іншому.

Рими, Шевченка дуже далеко відходять від попередньої традиції української рими, за єдиним винятком віршів Сковороди (див. V. В. 7). Бо і барокове, і класичне, і романтичне українське віршування намагалося, як і вірші західної поезії та сусідів України, дати в обох словах, що римуються, повну тотожність закінчення: куняє::співає, гроші::міхоноші, пити::робити, мати::дати, дожить::сидить і т. д. Шевченко рішуче пориває з цією традицією та, йдучи до певної міри за народною піснею, а почасти і нав’язуючи свій вірш до традиції барокової поезії, хоча б лише духовних пісень, а може й Сковороди («та й списую Сковороду або Три царіє со дари...»), дає замість повної тотожності тільки неповну подібність закінчень — деякі звуки лише подібні, але не ті самі. Шевченко римує: віка::каліку, дівчата::мати, країни:домовину, хаті::брата, вдово: :розмову, муко::руки, пустиня:домовини, брови::мову, мову::діброви::слово і т. д. Або ж одне з закінчень має зайвий звук, має на звук більше; такі рими зрідка зустрічались у барокових віршах: підкрались::украли, молилась::вчила, могили::малосильний, руїнах::Вкраїна, розруйнує::сумуєш, кайдани::поганий, темницях::вдовице, дітись::діти, Трясило::вкрилось, під тином::хатини, схоронила::журилась і т. д. Або сполучає обидві зміни, — і один звук інший та і одне закінчення має ще зайвий звук: Україно::гинеш, шукає: :підростають, надію::ревіли, руки:: високий, неволі:: полем. Або, нарешті, відмінності між обома закінченнями різноманітні, але певне співзвуччя ми все ж чуємо: стогне: :прохолоне, плата::плакать, кормилом::хвилях, сміючись::скрізь і т. д. Іноді змінюється наголос: крáю::даю́ть, очерéт::вечéрять і т. д. І «неповні рими», а не лише випадкові, надзвичайно рясні в віршах Шевченка.

Може здатися, що така «неточність» або «неповнота» рими послаблює враження від віршів. Це не так! Поперше, неповні рими дають Шевченкові можливість уникнути тієї одноманітності рими, яка постає через часте вживання тих самих граматичних форм, як рими у Котляревського: моторний::проворний, дав::накивав, троянців::ланців, або — з самого Шевченка: гуляли::співали, знає::шкандибає, мліла::німіла, торбина::дитина, ніженята::дівчата, старого::товстого і т. п. Рими Шевченка стають через це несподіваніші, ориґінальніші, «багатші». Цікаво, що російське віршування здійснило таку саму реформу вірша на початку 20 ст., 60 років по Шевченкові, а вперше такі рими почав частіше вживати в другій половині 19 віку А. Толстой, що знав і українську народну пісню, і українську поезію. Але Шевченко цілком виважує ту втрату співзвучності, що приносить із собою неповна рима, ще й іншими шляхами. По-перше, він дуже рясно вживає «внутрішню риму», тобто рими між різними словами того самого рядка (внутрішню риму знала, до речі, романтична балада взагалі).


Гамалія! серце мліє...

єсть у мене діти, та де їх подіти...

усюди, де люди...

той мурує, той руйнує...

і царята, і старчата...

між ярами, над ставами,

не дві ночі карі очі...

хто спитає, привітає...

а тим часом сичі вночі...

пролітають, забирають:

все добро з собою...

і святая твоя слава

як пилина лине...

спи, Чигрине, нехай гинуть

у ворога діти!

Спи, гетьмане, поки встане

правда на сім світі!..

бабусенько, голубонько,

скажи, бо ти знаєш, —

хоче дати мене мати

за старого заміж...


І ця «внутрішня рима» у Шевченка не випадкова риса окремих рядків чи віршів, — ні! Це систематично вжитий засіб підсилити ту співзвучність, яку почасти втрачено через неповну риму. Але Шевченко знає й інші засоби посилення повнозвучності вірша.

Вірш Шевченка значно звучніший, повнозвучний та «милозвучніший», аніж вірші всіх українських письменників до нього та й по ньому. Подібної внутрішньої співзвучної мови досягали лише нечисленні поети світової романтичної поезії, що в такій великій мірі була орієнтована на «музичність»(Кл. Брентано).

Шевченко досягає надзвичайної повнозвучності, по-перше, простим повторенням тих самих або споріднених слів. У дусі народної пісні Шевченко повторює слова:


«Україно, Україно,

ненько моя, ненько...»


«їм зосталась добра слава,

могила зосталась...»


«минув рік, минув другий...»


або різні форми того самого слова:


«...бо спочину,

як батько спочинув...»


«І всі почили. Сивий в хату

і сам пішов опочивати...»;


вдається до повторів у тому самому невеликому вірші:


«Минають дні, минають ночі,

минає літо .....................

..................... і не знаю,

чи я живу, чи доживаю».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«А дай жити, серцем жити»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«А ще гірше — спати, спати,

і спати на волі...»



І так суґестивно-непомітно він будує цілі вірші на постійних повтореннях:


«Садок вишневий коло хати,

хрущі над вишнями гудуть,

плугатарі з плугами йдуть,

співають ідучи дівчата,

а матері вечерять ждуть.

Сім’я вечеря коло хати,

вечірня зіронька встає,

дочка вечерять подає...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Затихло все... Тільки дівчата.

та соловейко не затиx»


«Із-за гаю сонце сходить,

за гай і заxодить;

по долині увечері

козак смутний ходить.

Ходить він годину,

ходить він і другу, —

не виходить чорнобрива

із темного лугу,

не виходить зрадливая...»



Але Шевченко ще збагачує численні співзвуччя, що виникають унаслідок повторення, співзвуччями між різними іншими словами, досягаючи надзвичайних ефектів, напр.*: (повторені звуки)


Моя порадонька святая, мо-до

моя ти доле молодая... мо-дол-молод


Він будує цілі строфи своїх віршів на повнозвучних повтореннях уже цілком різних, не споріднених між собою слів:


без милого скрізь могила | милог-могил

Чи то недоля та неволя, | чи-то-не-оля-та-оля

чи то літа ті, летячи... чи-то-літ-ті-лет



* Щоб звернути увагу читача на це співзвуччя («евфонію») в віршах Шевченка (яку іноді звуть «інструментацією»), подаємо далі поруч з віршами ті склади, що повторюються в різних словах. Не можемо навести всіх повторень звуків, бо часто в цілих рядках повторюються ті самі голосні або приголосні. Виписуємо тут тільки цілі склади або групи звуків.




Або:


корови підуть по діброві, |і рови-пі-дуть-по-ді-бр-ові

дівчата вийдуть воду брать... | ді-ат-дуть-ду-бр-ать

...ідуть молиться | ся

ченці за Гуса. З-за гори | че-ці-за-са-за-гори

червоне сонце аж горить... | че-он-он-це-гори

щоб я постіль весела слала, | с-л-се-с-ла-ла у море сліз не посилала... | сл-си-ла-ла

Село! село! веселі хати, | се-ло-се-ло-ве-селі-ти веселі здалека палати... | ве-селі-ал-ал-ти

Широкії села; | се-ла

а у селах у веселих | се-ла-ве-се-ли

і люде веселі... | ве-се-лі

По діброві вітер виє, | по-ро-ві-ві-ви

гуляє по полю, | ля-по-по-лю

край дороги гне тополю | ра-до-ро-по-лю

до самого долу... | до-до-лу



Або:


Чигрине, Чигрине! | .. чиг-ри-не-чиг-ри-не

все на світі гине, | все-на-сві-ги-не

і святая твоя слава, | свя-с-ва

як пилина, лине | ли-на-ли-не

за вітрами холодними... | ві-ми-ни-ми



Шевченко вміє викликати самим звуком віршів певне враження, ніби музичною мелодією. Ось приклади похмурої «інструментації» віршів на «р», «у», «ор», «ол»:


Вітре буйний, вітре буйний! | віт-ре-буй-ний-віт-ре-буй-ний

ти з морем говориш, — | ти-оре-ори

збуди його, заграй ти з ним, | ди-ти-ни

спитай синє море... | ит-не-оре

У неділю вранці рано | ра-н-ра-но

поле крилося туманом; | пол-лос-ту-ман-ом

у тумані на могилі, | тум-ан-на-мо-лі

як тополя, похилилась | пол-по-ли-лась

молодиця молодая. | мо-лод-мо-лод

Щось до лона пригортає , | ось-до-ло-на

та з туманом розмовляє | ту-ма-ном-мо

«Ой, тумане, тумане! | ту-ма-не-ту-ма-не

Мій латаний талане! | ла-та-ни-та-ла-не

Чому мене не сховаєш | му-ме-не-не

отут серед лану?» | ту-ла-ну

Або похмура симфонія рядків:.

Ніби серце одпочине, | ні-не

з Богом заговорить... | ого-аго-вори

А туман, неначе ворог, | тум-ан-не-на-воро

закриває море | за-ри-ва-оре

і хмароньку рожевую, | аро-ро

і тьму за собою | тьму-за-ою

розстилає туман сивий, | ро-тум

і тьмою німою | тьмою-мою

оповиє тобі душу...


Це приклади, але не окремі лише випадки! Так «інструментовані»численні місця віршів з усіх періодів творчості Шевченка. І коли ця інструментація в певних випадках навіть допомагає поетові викликати в читача певний настрій, то іноді звуки вживаються так, що самі звуки малюють певну картину, напр., шелест вітру в осоці:


«Вітер в гаї не гуляє,

вночі спочиває; | . чі-с-чи

прокинеться, тихесенько | ся-хе-се

в осоки питає: | со

«Хто се, хто се по цім боці хто-се-хто-се-ці-ці

чеше косу? хто се? | че-ше-су-хто-се

Хто се, хто се по тім боці | хто-се-хто-се-ці

рве на собі коси? | со-си

хто се, хто се?» — тихесенько хто-се-хто-се-хе-се

спитає-повіє...



Або:


«.......шелестить | ше-ле-ст

пожовкле листя; гаснуть очі, | жо-ли-ст-сну-чи

заснули думи, серце спить; | сну-ли-се-е

і все заснуло...» | се-за-сну-ло



Не зменшує вартості віршів Шевченка те, що в його віршах іноді звуковий бік, музичність мови, а не думка, керує вибором слів та будовою речення.

Музичні засоби Шевченко вживає дуже різноманітної маємо в нього, напр., типові «співочі», «пісенні» вірші (напр., більшість пісень, значна частина поем), а поруч із тим — вірші декламаційні, риторичні (патетичні місця в поемах, вірші до поетів, переспіви св. Письма, «і мертвим і живим...»). Та поруч із цими типами є й інші. Музична будова віршів різного типу відмінна. Треба звернути увагу на те, що навіть у своїх російських прозових творах Шевченко іноді користується тими самими засобами, щоб збільшити звучність мови: повторення слів та складів, щоправда, найбільше в описових та ліричних місцях.

Музичність мови Шевченка саме тому так впливає на читача, що нри цьому накупченні однакових звуків мова Шевченка не робить враження штучної. Вона надзвичайно тісно нав’язується до мови народних пісень, але в той самий час не копіює її по-рабському, а творчо перетоплює. Подивимось, якими рисами визначається мова Шевченка.

6. Схожість з народними піснями не є в Шевченка якимось рабським копіюванням. Він вільно творить у стилістичних формах народної пісні. На кілька найхарактерніших рис можемо подивитися ближче.

Любить Шевченко подвійні слова, типові для народної пісні, зокрема для «дум»: срібло-злото, далеко-високо, чайкою-вдовицею, щастя-доля, милий-чорнобривий, яромдолом, тяжко-важко, смутний-невеселий, мед-горілка, панове-молодці, жив-здоров, віє-повіває, сурми-шаблі, плакав-ридав і т. д.; та поруч з традиційними знайдемо і такі, які, мабуть, утворені самим поетом, щоб передати його власні образи: загуло-сказало, співати-розмовляти, журба-мова, сльози-слова, сльози-ріки і т. д.

До окремих слів Шевченко, за зразком народної пісні, додає постійно ті самі означення (епітети): шлях та дорога «биті», коник вороненький, вітер буйний, синє море, червона калина, дрібні сльози, темний гай, зелений байрак, орли «сизії»або «сизокрилії», біле личко, чорні брови, карі очі, високі могили, степ широкий, чорні хмари, зорі червоні; мабуть, і тут частина вигадана Шевченком «у дусі» народної поезії. Шевченко вживає, як і народна пісня, самі епітети, щоб визначити предмет: вороненький (коник), буйнесенький (вітер), чорнобривий (парубок), сизокрилий (орел), синє (море), білолиций (місяць), люте (горе), козаче (серце) і т. д.

Він з охотою вживає пісенні поетичні засоби, напр., ставить паралель явища природи з подіями та почуваннями людськими:


«Встає хмара з-за Лиману,

а другая з поля:

зажурилась Україна —

така її доля...»


«Закрякали чорні круки,

виймаючи очі;

заспівали козаченьки

пісню тії ночі...»


«Сумно, сумно серед неба

сяє білолиций.

Понад Дніпром козак іде,

може з вечорниці.»


«На городі коло броду

барвінок не сходить;

чомусь дівчина до броду

по воду не ходить...»



Або ж поет протиставляє різні події, щоб через протиставлення (антитезу) зробити наочнішим своє оповідання, і антитеза — улюблений засіб народної поетики:


«То не вітер, то не буйний...

то не лихо, то не тяжке...»


«Щаслива голубка: високо літає,

полине до Бога — милого питати.

Кого ж сиротина, кого запитає?»


«Вже не три дні, не три ночі,

б’ється пан Трясило...»


«Не китайкою покрились

козацькії очі...

Орел вийняв карі очі

на чужому полі!..»


«Не щебече соловейко

в лузі над водою,

не співає чорнобрива,

стоя під вербою;

не співак — як сирота,

білим світом нудить». •


Часто вираз або просто взято з пісні, навіть з фальшованих дум — «ревнули гармати», або утворено в пісенному стилі з наближенням до якогось пісенного звороту: пливе човен, води повен; з вітром могила в степу розмовляє; могила з буйним вітром в степу говорила; не китайкою покрились козацькії очі; козацькеє біле тіло, в китайку повите; засівали трупом поле; синє море виграває; засиплють піском очі і т. д.

Шевченко вживає не лише пісенний поетичний матеріал, а й «високу» мову: це, напр., мова його ліричних віршів про власну долю, мова політичних віршів («Кавказ», «І мертвим і живим...»), або переспів псалмів. Хоч він уживає іноді слов’янізми: «не творя й благая»(множина), «вскую», «внуши» і т. д., але в цілому і тут його мова та сама — чиста мова, яка придається однаково і для вислову народної тематики («Катерина» або «Наймичка»), і для вислову політичних думок і мрій, і для картини життя старої козаччини, і для переспіву патетичної мови св. Письма. Не почуваємо тут ніякої штучності, яка вражає сучасного читача в віршах Костомарова або Метлинського. Деякі риси мови старших письменників майже зникають у Шевченка, напр., численні в класиків короткі дієслівні форми у Шевченка не часті: шубовсть, бух, гульк. Поруч із деякими місцевими словами, зустрінемо і специфічне для Шевченка вживання того «члена», який зустрічаємо іноді в народній мові (як той попіл; кровавії тії літа; хрещеної тії мови, тією чайкою і т. д.) та в старій літературі. Майже зовсім зникає у нього вульґарна «простацька» мова Котляревського та інших. Щоправда, зустрічаємо в нього такі вирази, як «утни» (заграй: «утни, батьку»), «кобзар вшкварив», «оддирають»(танцюють), «шмигляє»! т. д. Деякі з них тоді, може, не мали ще відтінку вульґарності. А деякі в інших місцях ужиті безумовно зі «спеціальним призначенням»(функцією), щоб карикатурно змалювати «вище» оточення, — коли про український народ Шевченко говорить мовою поважною, то вульґарні вирази вжито в нього для царів, гетьманів, «сатрапів», Констанцького високого собору, який постановив спалити Гуса тощо: Микола і «сатрапа в морду затопив», «та в пику його як затопить», «той меншого в пузо»; «звірем заревіли», «гуртом заревіли» — Констанцький собор; «в багні свинячім» — Богдан і т. д. Цікаво, що Шевченко, коли йому доводиться подати в вірші російське речення, завжди користується вульґарними виразами, — з тією самою метою, як і вульґарними виразами при описах «високого оточення». Отже, розподіл високого та простацького цілком інший, бо протилежний, аніж було у класицистів!

7. Але не всі стилістичні засоби Шевченка суто народні. Вже вживання народно-пісенної поетики є улюбленим засобом романтиків. Шевченко вживає й інші засоби романтичної поезії, бо без сумніву, це був той поетичний напрям, який Шевченко знав, кохав, у якому він, мабуть, знайшов співзвучність з тією народною поезією, яка і без його свідомого наміру зробилась би основою його поетичної творчості.

Вже перейняття форм народної поезії, до того перейнятих Шевченком, не в класицистичному дусі, не «салонізованих» — цілком у напрямі устремлінь романтики. Про чудові наслідування пісень із часу заслання вже згадувано, Шевченко використовує і специфічно українські «думи» та наслідує думу в поемі «Сліпий»(«Невільник»). Але Шевченко переймає від романтики ще й поетичні форми, що в загальній свідомості тоді були ознаками романтичного стилю: баладу та романтичну (байронічну) поему. Обидві форми є ударом по теорії ґатунків класицизму. Балада, оповідання про якусь, здебільшого трагічну подію, найчастіше фантастичного та історичного характеру, поєднує в собі епічні, ліричні та драматичні (розмови) елементи, руйнує суворий поділ ґатунків у поетиці класицизму. В українській поезії балади Шевченка не є вже чимось новим. Спочатку він пише довші балади («Причинна», «Тополя», «Лілея», «Русалка», «Чого ти ходиш на могилу»). При цьому, Шевченко від звичайного типу балади-оповідання переходить до ориґінально збудованих балад, де головна дійова особа розповідає про свою долю («Лілея», «Русалка»), а поруч із цим утворює чудові коротенькі балади, що помітно наближаються до народної пісні («Хустина»=«У неділю не гуляла», «Хустка», «Хустина»= «Чи то на те Божа воля?», «Коло гаю в чистім полі», «У тієї Катерини»). Власне, до балад наближаються такі історичні вірші Шевченка, як «Тарасова ніч», «Гамалія»і т. д. Поруч із цим Шевченко пише численні «байронічні поеми», тобто поеми «вільної форми», де теж змішуються ґатунки, бо іноді до вірша приєднується навіть проза («Гайдамаки», «Сотник»), де автор не лише зображує події, але дає місце широкому вислову своїх почувань та думок. «Катерина», «Гайдамаки», «Черниця Мар’яна», «Сова», «Єретик», «Невольник», «Наймичка», «Відьма», «Княжна», «Москалева криниця», «Варнак», «Титарівна», «Марина», «У Вільні городі преславнім», «Сотник», «Петрусь» — це довгий шерег цього улюбленого в Шевченка романтичного ґатунку, та й 1857 p. він починає наново з «Москалевої криниці», а обидві пізніші поеми «Неофіти» та «Марія» мають усі типові риси «байронічної поеми».

Гляньмо, в чому характерні риси «байронічної поеми». Усі ці риси знайдемо в Шевченка. Це вибудування поеми з окремих малюнків, між якими немає безпосереднього зв’язку, послідовного переходу: у Шевченка від найбільш послідовного розвитку дії в «Катерині»(але й тут в основі — окремі сцени) маємо всі ґрадації до повного розкладу епічного ходу подій. Поема починається здебільшого відразу, без довшої підготовки («Не слухала Катерина ні батька ні неньки.», «У неділю вранці рано...», «У Оглаві...»), іноді початок попереджає загальний вступ ліричного характеру («Кохайтеся, чорнобриві...»). Саме оповідання затор увесь час перериває своїми власними міркуваннями («Отаке то на сім світі роблять людям люди», 40 рядків; «Сирота собака має свою долю» — 11 рядків; «То не вітер, то не буйний» — 24 рядки). Або автор звертається до дійових осіб («Катерино, серце моє!» — 8 рядків; «Не плач, Катерино» — 11 рядків), до читача («Отаке то лихо, бачите, дівчата» — 9 рядків, «Не питайте, чорнобриві»), питає в себе самого що діється з дійовими особами («Де ж Катрусю пригорнуло? Чи в полі, чи в хаті?» — 6 рядків, «Де ж Катруся блудить?». «...Що ж то було з превосходительною? Що ти тепер робитимеш з собою...»), або перебиває оповідання іншим способом («...А тим часом кете лиш кресало та тютюну, щоб, знаєте, дома не журились»). Інші перерви утворюють розмови дійових осіб, іноді другорядного значення для розвитку дії («Сотник», «Відьма», «Гайдамаки», «Москалева криниця»). Тимчасом основні події в, розвитку сюжету лише коротко намічено побіч широких картин загального характеру («Де ж ти, Яремо? Де ти? Подивися! А він, мандруючи, співа», «Ярема з Лейбою прокрались аж у будинок...» і т. д.). Поруч із загальними засобами руйнування епічної форми, які знає романтична поема, Шевченко вживає ще й власні, напр., численні вставні пісні («Гайдамаки», «Черниця Мар’яна», «Марина», «Сотник»). Щоб добре собі уявити різницю цієї «цільної форми» та традиції класицизму, достатньо порівняти зображення подій у Шевченка з плинним ходом викладу навіть у травестійній «Енеїді» Котляревського! На закінчення Шевченко або подає широкий ліричний уривок-кінцівку, або обриває дію так само відразу як і почав («А мати вже спала!», «Два трупи на полі найшли і на могилі поховали», «І поволік Петрусь кайдани аж у Сибір...», «сумуючи, у бур’яні умерла з голоду. Амінь»).

Щодо стилістики, то стиль «байронічної поеми» Шевченка де в чому типовий для його віршів узагалі. Пропуски та перерви в змалюванні подій однаково типові і для його балад і для інших віршів, викликають певну «поетичну неясність». Те, про що класицисти або пізніші реалісти докладно б розповідали (мандрівки Катерини, участь ЯремиГалайди в усіх подіях повстання, мандрівки козаків на чужині, переживання окремих осіб) — подане часто лише натяками. Але, втрачаючи на широті малюнку (поеми Шевченка тому, що вони є «байронічні поеми», можуть мати мініатюрний обсяг, лише «Гайдамаки» наближаються до розмірів неромантичної «епопеї»), романтична поема та романтична поезія взагалі значно перевищує інші напрямки «глибиною» змісту. Бо для романтика все має подвійне значення, всякі події (а найбільше історичні, життя природи та життя народу) мають значення символічне. Шевченко сам одверто визначив своє ставлення до символіки, написавши «Великий Льох», який він називає ще й «містерією». Навмисне трохи неясна символіка «містерії» є символічним витлумаченням усього минулого та сучасного України. Але це саме символічне значення мають у Шевченка численні інші місця, в яких символіка (на жаль!) неромантичному читачеві не впадає в вічі. Що в «Катерині» символічно змальована доля України, це зрозуміли навіть цензори того часу, викресливши символічний малюнок на початку 4-ої пісні:


«Попід горою яром-долом,

мов ті діди високочолі,

дуби з Гетьманщини стоять;

в яру гребелька, верби в ряд,

ставок під кригою в неволі...»


Так само символічний «орел чорний»(Росія) в заспіві «Кобзаря». Але, не зупиняючись на численних символічних мотивах поезії Шевченка, нагадаємо лише образ матеріпокритки, до якого Шевченко повертається так часто; чи з особистих переживань, чи з переказів образ цей виріс, — байдуже; але цей образ у Шевченка, без сумніву, символізує долю України, підманеної та обдуреної «москалем», то кидає сина; син — сучасне Шевченкові покоління, що має помститися за матір. Пізніше ця символіка змінюється (див. далі Е. 2). Інша символічна тема Шевченка — кобзар, бандурист, уже в польській українській школі та в харківській романтиці — символ поета. Інші символи поета — соловейко та орел (з «Слова о полку Ігоревім»).

8. Так ми підійшли до тематики поезій Шевченка. І вона наскрізь романтична, і може найбільш романтичне в ній те, що вона наскрізь національна, українська. Степ і море, здебільшого степ, у якому віє вітер та буйне схвильоване море, могили, в яких заховане минуле України, буряна ніч («Реве та стогне Дніпр широкий» цілком нав’язується до традиції української романтики — див. приклади VII. Г. 3 — 4), пожежа. Пейзаж здебільшого рухливий, «динамічний»; вітер — знову романтичний образ. До цього приєднуються люди: бандурист — улюблена тема українських романтиків; філософія поезії розвинена Шевченком детально в його віршах до поетів — Котляревського, Гребінки, Гоголя... Далі — козак як борець за волю; селянин, у якому живе в потенції той самий козак; дівчина; мати, що сумує над долею своїх дітей; гнобитель люду (часто чужинець), — це все теми, узяті з народної поезії або власного життєвого досвіду Шевченка, але вони набули в нього символічного характеру, є образами України, і ця символічна двозначність усіх постатей теж типово романтична. Шевченко знає й загально-романтичні теми — фантастику (русалки, жінку, що обертається на рослину, — пор. чеські балади Ербена), божевілля («Відьма», «Сова» і т. д.). Власне, в своїх поемах Шевченко має виключно романтичну тематику «романтики жаху»; шлях його героїв — шлях до загибелі*, — самогубство («Катерина»), божевілля («Відьма», «Сова», «Марина»), розбійництво («Варнак»), Сибір («Варнак», «Петрусь»), дітозгубство («Титарівна»), отруєння чоловіка («Петрусь»), зґвалтування дочки («Княжна»), самотність («Сотник», «Москалева криниця»), катування, пожежі, вбивство власних дітей, страта («Гайдамаки», «Єретик») і т. д.



* Тут з Шевченком можна порівняти з ним спорідненого словацького романтика Янка Краля.



Поглядно «щасливий»кінець мають лише «Наймичка» та «Невольник». Може, в цьому ухилі до «романтики жаху» найбільша історична обмеженість поезії Шевченка. Найбільше ми почуваємо цю обмеженість, читаючи такі рядки, як:


«До сльоз, до крови, до пожару —

до всього, всього я привик.

Було, мов жабу ту, на списі

спечеш дитину на огні...»



Або:


«Марина гола на-голо

перед будинком танцювала

у парі з матір’ю, і — страх! —

з ножем окровленим в руках

і приспівувала:

«Чи не це та ж кумася,

що підтикалася?..»



Шевченко не лише переймає з української історичної пісні та літератури величні образи минулого. Зустрічаємо в нього кілька думок, для нього специфічних. Шевченко, починаючи з перших своїх віршів, не випадково, мабуть, наслідуючи назву народної історичної пісні — «дума», починає говорити про свої вірші, як про «думи», «думки». В них справді поза образами багато думок, ідей, а крім музичності, для віршів Шевченка характерні і надзвичайно вдалі «поетичні формули», віршовані афоризми, в яких часто гостро сформульована думка, ще підкреслена співзвуччями, римою або іншими засобами «інструментації»:


бо вас лихо на світ на сміх породило... с-ли-х-на-с-на-с-х-ил

Борітеся — поборете: | бо-те-бо-те

вам Бог помагає; ва-бо-по

за вас сила, за вас воля за-ва-ла-за-ва-ля

і правда святая. ав-в-вя-ая


Але «формули» і без інструментації прозорі, вразливі, найліпші приклади української афористичної мови і досі:


«Од молдаванина до фіна

на всіх язиках все мовчить...

Бо «благоденствує»...


«Люди гнуться, як ті лози,

куди вітер віє;

сиротині сонце світить,

світить та не гріє...»


«В своїй хаті — своя правда

і сила, і воля!»


«От де, люди, наша слава,

слава України!»


«Без золота, без каменю,

без хитрої мови,

а голосна та правдива,

як Господа слово!»


Майже немає вірша, де такі поетичні формули відсутні.

Зміст поетичних формул Шевченка виразно концентрується коло кількох основних думок-понять. «Слово», «Правда», «Слава» — три основні поняття, якими пройняте усе поетичне думання Шевченка. «Слава» — для Шевченка — це вся традиція народу, все його минуле, що в собі живе і може ожити для цілого народу. Бо «все гине — слава не поляже», це «святая слава», і Шевченко вірить:


«І забудеться срамотня давняя година,

і оживе добра слава, слава України!

І світ ясний, невечірній, тихо засіяє!»


«Слава», що може ще ожити, — про неї мріяли й інші українські романтики. Але в Шевченка «Слава»зв’язана з тією вічною «Правдою»(або «правдою і волею»), що для нього в кожному разі лежить у будучим. Бо й про українське минуле ніхто з романтиків не відважився сказати стільки гірких слів, як Шевченко. А в сучасності: «Скрізь неправда, де не гляну»; «Розбійники людоїди правду побороли»; Шевченко сам «карається»«за правду на світі». І його поривання ніяк не до минулого, і вже ніяк не до сучасності, а лише до майбутнього:


«Нехай же серце плаче, просить

святої правди на землі...»


«Може ще раз сонце правди

хоч скрізь сон побачу...»


«Встане правда, встане воля,

І тобі одному

поклоняться всі язики

во віки і віки...»


І саме це цілковите спрямування всіх бажань, усіх надій у майбутнє робить Шевченка поетом-пророком. Бо він бореться за будучину, і знаряддям його є «Слово»:


«...Орю

свій переліг, убогу ниву,

та сію слово: добрі жнива

колись то будуть...»


«Кому ж її (думу. Д. Ч.) покажу я,

і хто тую мову

привітає, угадає

великеє слово...»


«Великеє слово», «сльози-слова» поетові хочуть стати вогнем, полум’ям:


«Пошли мені святеє слово,

святої правди голос новий»

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

«Подай душі убогій силу,

щоб огненно заговорила,

щоб слово пламенем взялось

щоб людям серце розтопило,

і по Украйні понеслось,

і на Україні святилось

те слово...»


Слова поета якоюсь мірою Божі слова, бо поет — Божий пророк. І «правда і воля», і «слава» залежні не лише від заклику поетового, але безпосередньо від Божого слова, Божої волі:


«Ми віруєм Твоїй силі

і слову живому...»


«Неначе срібло куте, бите

і семикрати перелите

огнем в горнилі, словеса

Твої, о Господи, такії...»


Слово, що оновить життя народу, що покличе поснулих до нового життя, що їх «збудить» — так уявляє собі свою поетичну творчість Шевченко. До неясного образу «воскресіння» України романтиків приєднуються у Шевченка біблійні образи:


«І, о диво! Трупи встали

і очі розкрили;

і брат з братом обнялися,

і проговорили

слова тихої любови

на віки і віки...» —


або й зовсім нові, вперше втілені в українській літературі революційні заклики:


«...Вставайте,

кайдани порвіте,

і вражою злою кров’ю

волю окропіте...»


«...Громадою обух сталить,

та добре вигострить сокиру,

та й заходитися будить,

а то проспить собі небога

до суду Божого страшного...»


Різноманітне розуміння вкладали та вкладають у Шевченкові образи та поняття. І це не диво — як поет він і не міг сказати цілком ясно те, що мусять сказати політики, але одно було засновком усіх його образів та думок, понять про «Правду», «Волю», «Славу», в ім’я яких він «став... на розпутті... Ієзекіїлем» — уявлення про Україну та український народ, як про живі цілості, колективи, особливості в сім’ї народів та держав; і «сон», але вже не «смерть»України для нього — не втрата звичаїв та навіть мови (як син села, він добре знав, що такої втрати немає, та почував, що вона не загрожує), а лише політичне поневолення Російською державою та царизмом. Ця думка, висловлена Шевченком лише кілька разів, цілком поривала з українською традицією російського патріотизму 18 — 19 ст. і забезпечувала Шевченкові місце не лише в історії літератури, а і в історії української політичної думки.

9. Поза віршовою спадщиною Шевченка стоїть «українська дія» «Назар Стодоля», яку писано в петербурзькі роки, спочатку по-російськи, а потім перекладено автором українською мовою. Від інших драматичних спроб Шевченка не залишилося сліду. Драма на досить традиційний сюжет: дочка, що її батько-сотник хоче видати за багатія-полковника, втікає з Назаром; батько їх наздоганяє, але приятелі звільняють Назара та хочуть забити сотника; урятований Назаром сотник несподівано кається та йде в ченці «спокутувати свої беззаконія». За винятком добрих сцен, драма має характер романтичної примітивної мелодрами. Мова нечиста, бо Шевченко, мабуть, ще не виправив свого перекладу; достатньо згадати жахливе в устах української дівчини «батюшка». Драматичну дію переривають співи та танці; вставлено етнографічну сцену сватання. П’єса не гірша, але й не ліпша від інших українських мелодрам 19 віку.

10. Найглибший слід поруч із Шевченком залишив українській духовній історії першої половини XIX ст. Панько (Пантелеймон) Куліш (1819 — 97). Але в київські часи його постать як письменника ще не виступала ясно. Він, щоправда, був уже автором кількох творів російською мовою: оповідань, дивовижної «Пам’ятної книжки для поміщиків Чернігівської губернії», що нагадує тенденційні «Листи...» Квітки та пізнішу «Переписку» Гоголя; історичного нарису «Повесть об Украине», романтичного історичного роману «Михайло Чарнишенко» та одного українського твору — «Україна»(1843, див. далі). Українські вірші, оповідання «Орися»так само як і різні етнографічні матеріали, всі вже готові до друку чи навіть видрукувані, не виходили ще в світ; з українського роману «Чорна Рада» видано було лише кілька розділів російською мовою.

Все ж особистість Куліша як письменника в його молоді роки для нас досить ясна з його невеликої спадщини. Пізніше Куліш справляв на своїх сучасників враження людини, що постійно змінює свої переконання, погляди, заняття, пристрасті. Ми побачимо, що вже в творчості його молодших років лежать основи його пізнішого розвитку, в якому з погляду нашого часу більше сталості, ніж змін. Доля Куліша — доля типової романтичної людини. Його «мінливість» є лише виявом романтичного прагнення «повноти», всебічності, він є представником того романтичного тину, який прагне досягнути ідеалу всебічності шляхом постійного руху, постійних змін... Цей шлях веде часто до катастроф, трагедій. Але Куліш вийшов з усіх змін тим самим невтомним працівником, ентузіастичним провідником своїх ідей, якого, правда, часто ніхто не хотів слухати, пророком, за яким ніхто не йшов. Але ані працювати, ані проповідувати, ані писати Куліш ніколи не переставав.

Джерела Кулішевої думки різноманітні: поруч з особистими впливами неясного українофільства та слов’янофільства Максимовича, якому Куліш допомагав у науковій праці, стоять впливи чужих кіл: російського слов’янофіла Плетньова та польського українофіла М. Ґрабовського (див. VII. В. 3). Але головні джерела — невтомні студії на власному та чужому полі. Багато українських романтиків черпало з випадкових джерел; джерела Куліша завжди перші джерела, і часто зовсім несподівані та далекі від української тематики.

«Україна» (1843) перехоплює «високий стиль» «Книг битія українського народа». Куліш робить спробу, користуючись народними думами, збудувати великий український історичний епос, який він сам порівнює з Іліадою. Те, чого в думах для України бракує, Куліш доповнює сам: він «зложив отсе старими словеси новії думи», які він «попритулював» до дійсних народних». Він не фальшує, а старанно відзначає походження своїх текстів. Перша книжка з 12 дум довела оповідання якраз до Хмельницького. Твір Куліша втратив тепер інтерес для читача, але не можна його через це недооцінювати. Стилізація мови в дусі дум проведена послідовно. Зустрічаємо нормальні пісенні епітети, гіркі сльози, щирії молитви, безбожний Батий — або «вовки сіроманці» і т. д. Численні формули з дум — «сурми сурмили», «військо збирати в похід виступати», «козаки теє зачували». Також і подвійні слова, зокрема, типові для дум. Куліш розсипає рясно: мед-вино, думає-гадає, випитуєсповідає, пише-приписує, кургани-могили: деякі з них — витвір самого Куліша.

Ось, наприклад, типові рядки:


«Та по широкому та по далекому Дунаєчку

злая буря вихожає-виступає,

козаків до землі чуждої провожає.

А з низу буйний вітер віє-повиває.»


Крім дум, Куліш користується і стилем «Слова о полку Ігоревім»:


«Тоді вже на Вкраїні рідко де плугатарі на воликів гукали,

а частіше ворони на полях кричали,

труп ділячи поміж собою,

а галки свою річ говорили,

збираючись летіти на кривавеє поле...

а самії дерева од жалості до землі приклонились...»


На жаль, Куліш не уникнув деяких невдалих образів. У кількох місцях до дум повставлювано історичні народні пісні іншого типу. Одна з них (пісня про міфічного Півтора-Кожуха) навіть не без травестійних нот.

Маленьке оповідання «Орися» — дочка сотника зустрічає уперше свого нареченого, вийшовши з служницями прати на річку над Трубайлом, — ситуація, як це відзначає сам Куліш, є наслідуванням зустрічі Одіссея з Навзікаєю із 6 пісні «Одіссеї»). Оповідання написане ніби в стилі Квітки, але на відміну від Квітчиного стилю, Куліш пише цілком серйозно, без усякого претирства та без поглядання на своїх героїв «згори». Ще характеристика Орисі гіперболічно ідеалізована: Орися «краща й над ясну зорю в погоду, краща над повний місяць серед ночі, краща й над саме сонце...»Але далі — усюди цілком серйозний тон; гарні порівняння: «мов у зеркалі, видно вводі і небо, і кручу з тими кудлатими коріннями, що переплутались із хмелем, і кучеряві в’язи, що повибігали на самий край і попростягали зелені лапи над річкою»; або: «Із-за сивої бороди старого Гриви, із-за білої зими, червоніє літо — повен віз дівчат у квітках та в намисті»... Все це народне, але не «простонародне»!

11. Справді визначний твір молодих років Куліша — це його історичний роман «Чорна Рада» (вийшов повністю 1857 р.). Він збудований на поважних історичних студіях та за допомогою мистецьких засобів, з якими Куліш зазнайомився в творах основоположника історичного роману Вальтера Скотта. Роман — великою мірою спроба «скориґувати» ідеалізований образ козацтва з «Тараса Бульби» Гоголя, козацтва як одностайної маси, що живе єдиним ідеалом національної та релігійної боротьби. Куліш робить спробу замінити величні, але неіндивідуальні образи Гоголя, у якого живіше змальовано як людину, може, лише романтичного Андрія, конкретними. А власне завдання Куліша те саме, яке виконав своєю поезією Шевченко: замість ідилічної, невиразної постаті України дати, може, не такий мальовничо-солодкий, принадний, але живіший, повнокровніший образ. Як у сучасному, так і в минулому, Україна зовсім не є єдиним цілим. Різноманітна, почасти й неґативна дійсність, яку змальовує Куліш, є повновартніша. Куліш хоче дати не величний монумент, а образ безпосередньої життєвої повноти: були і в минулому різні українські характери, різні класи, з різними інтересами, пориваннями, ідеалами. Змалювати такий образ, передусім «живий», було те, здається, свідоме національне завдання, яке поставив собі Куліш.

«Чорна Рада», звичайно, не досягає мовного та стилістичного вміння Гоголя, але має чималі мистецькі вартості. Дія збудована на вдалому сплетенні Історії «Чорної Ради»1663 року і вибору Брюховецького в гетьмани замість Сомка та історії Петра Шрамченка і Лесі Череванівни, нареченої Сомка, яка по смерті Сомка одружується з Петром. Головне завдання автора — ніби змалювати різні характери, суспільні та індивідуальні, та різні групи українського населення. Роман є «романом психологічних типів та суспільних конфліктів» (В. Петров). За традицією В. Скотта, змальовуючи масові сцени, Куліш дає картину різноманітних соціальних інтересів і конфліктів, що на цих інтересах базуються. В цих конфліктах беруть участь люди різної поваги, характеру, вдачі. Замість ідеалізованого образу дістаємо образ народу з різноманітним, широким життям. Історичні сили, козацтво понизове та городове, міщани, старшина, селянство, змальовані Кулішем на підставі його студій методом Вальтера Скотта, — з окремих реплік, заміток окремих людей складається суцільна картина наростання та зміни настрою натовпу; Куліш малює, а не витлумачує та освітлює, — в цьому мистецька сила роману. Психологічне змалювання різних характерів, за винятком досить блідих образів жінок (хоча Куліш і підкреслює роль жінки на Україні), збудоване великою мірою на участі героїв у подіях: маємо егоїстів («усяке, як звірюка, про свою тільки шкуру та про свій берліг дбає» — каже про них Шрам) та людей ідеї (Сомко, Шрам), поруч із ними переходові типи (Черевань, Золотаренко). Перші перемагають, люди ідеї гинуть у вирі боротьби, але й егоїсти теж здебільшого по перемозі не досягають своїх цілей. Найглибше та й найцінніше в українському житті бачить Куліш у тих людях, що взагалі в подіях участі «серцем»не приймають. Це співець — «Божий чоловік» та запорожець — Кирило Тур. Високо стоїть ідеал лицарства та боротьби за «правду», який рухає Сомком, але ще вище усвідомлення, що все є «суєта суєтствій».

Роман має чимало романтичних сторінок — двобій, викрадання панночки, нічне переслідування, ефектні масові сцени, в’язниця. Але все це змальоване, на противагу таким самим мотивам у «Чарнишенкові», дуже природно, так що читач зовсім не помічає їх традиційного характеру. Мова має чимало етнографічних та старовинних слів, що їх Куліш здебільшого пояснює або ставить їх у такий контекст, що їх кожний сам зрозуміє («жовніри, консистуючи в городах», описи житла, вбрання або посуду), часто це вдалі перестарілі вирази («недруг отчизний»). Мова в цілому поважна; іноді ніби оповідає хтось інший, сучасник або учасник подій: «Що тільки в Біблії прописане, усе чернець той мов живе списав скрізь по манастиреві»; «Усі взялись за святий хліб»; Леся «повиписувала голубонько, сріблом, золотом і блакитним шовком усякі квітки і мережки» і т. д. Куліш зібрав добрі народні вирази, щоб їх ужити, зрідка старі (див. вище ще — «недоляшки», «лядський», «дзвонив саблею», «вдарили з гармат»), іноді навіть цитуючи літопис — напр., учасники чорної ради «служили тільки по броварях, по винницях та ще по лазнях грубниками...» — (з «Самовидця» — пор. IV, Є. 2), але найчастіше нові (є звороти з Гребінки або Шевченка), здебільшого народні, лише не вульгаризми: «того довідуємось», «доскочив скарбу», «сів хутором», «побрались гаєм», «я нею ходила»(була вагітна), «зложити руки»(уговоритись) і т. д. Мова дійових осіб до певної міри схарактеризована індивідуально. Черевань, що не вимовляє «р» каже завжди «бгате», «бгатику», один раз «пгавда» — але Куліш не переборщує з цією мовною характеристикою; розуміється, дійові особи вживають де-не-де і вульґаризми («гарбуза втелюшить»). Отже, маємо те саме прагнення, що спільне для всіх романтиків — витворити мову для «повної літератури». «Чорна Рада» — найвизначніший поруч із віршами Шевченка крок романтики до такої мови. Лише сфера релігійних міркувань залишається почасти поза межами української мовної сфери, — без церковнослов’янських текстів з біблії дійові особи Куліша не можуть обійтися.

12. Специфічне в ідеології Куліша не дуже ще ясно виступає для нас у його раніший період. Але два мотиви помітимо зразу: перший — для всіх романтиків характерний та в Куліша, без сумніву, ще підсилений Шевченком — прагнення зрозуміти українське сучасне й минуле як життя широке, всеохопливе, всебічне. Не чутливосолоденький або велично-монументальний образ України хоче мати Куліш, а сповнений життя образ суцільного організму. До романтичного захоплення приєднується (теж романтичне) прагнення глибини, що бачить єдність не в речах, а за ними. Куліш не менше «символіст», ніж Шевченко — за картиною бурхливих подій і боротьби різних людей він бачить щось глибше, загальне, боротьбу «правди та кривди»; символічні для нього і співи кобзаря: пісні його «як чари», він сліпий, як Гомер, та «бачить те, що видющий зроду не побачить», символічна і постать такого земного Іванця Брюховецького — його згубна аґітація ніби якісь «чари». Символічні краєвиди — ніч, від якої «думка розжевріє, як від Божого слова», «Київ — Єрусалим» — тема старої української літератури. Символічні і постаті запорожців, що, при всій їх реальній масивності, «як той сон», бо їм «усе... дурниця: чи жить, чи вмерти...» Якраз з цією рисою запорозької психології зв’язаний другий основний мотив раннього Куліша — ставлення до історії, до дійсності, до життя, з якоюсь «християнською іронією» або й «романтичною іронією», як до грашки, до дурниці, до «суєти суєтствій», як каже Божий чоловік. Божий чоловік і Кирило Тур є символами цих містичнохристиянських мотивів ідеології раннього Куліша, мотивів, які — як він тоді гадав — є провідними внутрішніми мотивами українського життя. І правдиве християнство Божого чоловіка і «юродство» Кирила Тура — вираз того самого внутрішнього прагнення до Бога (мотиви з Авґустина, повторені вже Сковородою); та навіть запорізька «гульня» — вираз того самого «безпечного та якогось смутного» погляду на світ, «гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта», бо «козацької душі і весь світ не поповнив би... Тільки один Бог може її сповнити»; життя «помаже по губах медом, ти думаєш: оттут то щастя! аж глянеш — усе одна омана», — «усе» — крім вищого суду над людськими вчинками, крім останніх вироків над злом та добром, над живим та мертвим, які Куліш вкладає в уста Божому чоловікові. «Іванця Брюховецького Господь гріхом уже покарав; а праведному чоловікові якої треба награди?.. Слави треба мирові, а не тому, хто славен. Мир нехай навчається добру, слухаючи, як оддавали жизнь за людське благо, а славному слава у Бога!»Так стоїть справа з вартістю людини та всього людського, але так саме і з їх буттям: «заверуха... поламле старе дерево... а чому указав Господь рости й цвісти, те й останеться, і красується весело та пишно, мов із роду і хуртовини не бачило...» — такий історичний оптимізм не залишав Куліша і в найтяжчі історичні часи.

13. З інших «кирило-мефодіївців» В. Білозерський (1825 — 99) виступав лише як журналіст (редактор «Основи»та ін.). Опанасові Маркевичеві (1822 — 67) деякий час приписували авторство оповідань Марка Вовчка, поки не було доведено, що вони писані його дружиною. Олександр Навроцький (1823-1902) почав писати українські вірші ще 1847 р. Він перекладав Міцкевича, Хомякова, Ґете, Шіллера, Байрона, Гайне. Типовий не лише вибір авторів, але й тем (романтична тема ночі: «Зорі»Хомякова), пізніше він звертається і до соціальної поезії (знесення кріпацтва). Пишучи почасти народними розмірами, він наслідує й Шевченкові рими (гаї::повіває, гаю::співаєш, тоді::рибарів і т. д.), але не утримується в межах справжніх співзвучностей (напр., римує: тьмі::землі, худобу::торбу) та йому зовсім не вдається, незважаючи на Шевченкові «неповні рими», звільнитися від рим граматичних. Поруч із Шевченківськими розмірами він уживає позичені у російського поета Кольцова:


«Поле моє, поле,

не оране поле!

Доле моя, доле,

непроглядна доле!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Гляну я на поле —

густо зеленіє,

не жито-пшениця —

трава половіє.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Годі! потихеньку

в шинок помандрую,

тієї лихої

трошки покуштую.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

З вечора до ранка

буду куштувати —

в зеленім байраці

долі виглядати».



Бачимо тут типові прикраси народно-пісенного стилю (подвійні слова, епітети без іменників: «тієї лихої» і т. д.), поруч із цим русизми (непроглядна, потихоньку). Здобути собі популярність як поет Навроцький не спромігся. Писав він і російські вірші.

14. Кирило-Мефодіївське товариство проіснувало лише короткий час. Зустріч у ньому Куліша, Костомарова та Шевченка з іншими «братчиками» може здаватись лише випадковою. Проте «київська романтика» має свої виразні риси, що сполучують у єдність і геніальні пророцтва Шевченка, і «Книги битія», і перші літературні спроби Куліша. Це романтична ідеологія, забарвлена в цьому колі виразно соціально та політично, та — відповідно до духу романтичного світогляду — «месіаністично». На місце програми, оберненої до ідеалізованого минулого «Історії Русів»та народного побуту, стає помалу програма, звернена цілком до української сучасності та українського майбутнього. Ця програма великою мірою овіяна духом соціального християнства та політичного слов’янофільства. Але головна його риса — уявлення про Україну як живу народну цілість, життєві сили якої не втрачені та не завмерли. Замість ідилічного образу перед киянами стає постать України як цілісного організму з реальними потребами, прагненнями, інтересами — та навіть — у минулому та в сучасності — протиріччями інтересів. Крім романтики, на цю програму вплинули вже значні поромантичні сили: соціальне християнство та соціальні і політичні течії Заходу. Ентузіастична та есхатологічна програма не могла втриматися, як програма діяльності. Але вона надовго залишилася в свідомості українського суспільства як початок якогось повороту, як «гук воскресної труби архангела». «Коли говорено коли-небудь по правді, що серце ожило, що очі загорілися, що над чолом у чоловіка засвітився полум’яний язик, то це було тоді у Києві», — згадував Куліш пізніше.









продовження розділу...



  


Еще материалы по этой теме в сети :






Обсудить статью на форуме


Клуб романтических знакомств
Реклама







Место для рекламы





все диеты мира, худеть очень просто, легко и быстро

100
dating top separator

2006 Украинская хата При использовании материалов ссылка на сайт обязательна!