Украинская хата, кухня, сувенир, картины, девушки, песни Украинские сувениры, национальная кухня и новые рецепты, тексты народных песен и современных исполнителей найдете у нас! Внимание, сайт создан и держится на личной инициативе студентов и нуждается в серьезной реконструкции, всем кому небезразлична тематика нашего сайта, большая просьба помочь, кошелек WM Z942203309218 ... Не останьтесь равнодушны к этому островку украинской культуры! В наших планах сделать сайт современным, удобным и еще более полезным для вас.


Разделы

Украинская кухня
украинская кухня

Украинский сувенир
украинский сувенир

Украинские костюмы
украинские костюмы

Украинские девушки
украинские девушки

Украинские песни
украинские песни

Знаменитые украинцы

История Украины

Валюта Украины

Партнерские сайты

Все для мобильника
Познакомиться с иностранцем

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ


Попередня    Головна    Наступна



...початок розділу


Є. Пізня романтика


1. Жахливий час пізніх років Миколаївської епохи закінчився зі смертю імператора 1855 р. В житті народів російської імперії почалося оживлення, яке набрало зразу характеру руху соціально забарвленого. Цілком зрозуміло — бо основним питанням часу були підготовка до знесення кріпацтва, а потім усі ті нові суспільні явища, що виникали з цієї й інших реформ.

В останні роки Миколаївського режиму не було на Україні повного мовчання. Українська література без виразного політичного забарвлення не здавалася урядові небезпечною. Вже 1848 р. міг вийти «Южно-Русский Сборник»Метлинського, 1852 р. — «Байки»Боровиковського, 1855 — збірка поезій Афанасьєва-Чужбинського і дещо інше. Але лише початок нового царювання приніс із собою ширший розвиток літературної продукції українською мовою в обсягах, яких українська література ще не знала. 1856-7 р. невтомний Куліш видав 2 томи «Записок о Южной Руси», — одну з найліпших українських збірок етнографічного матеріалу, що її було призначено не так для фахівців, як для широких кіл читачів; в «Записках» з’явилася вперше анонімно і «Наймичка» Шевченка 1857 р. Куліш видав «Чорну Раду», перевидав окремою збіркою повісті Квітки, видав оповідання Марка Вовчка, 1860 — 2 р. почав видавати невеликі брошурки для народного читання, 1860 випустив збірку «Хата» з творами Шевченка, Щоголева, П. Кузьменка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок. 1857 та 1859 р. вийшли українські переклади Максимовича «Слова о полку Ігоревім» та псалмів, 1858 — збірка віршів С. Метлинського, 1859 в Саратові — «Малорусский литературный сборник» Данила Мордовця та Костомарова (вірші обох) і т. д. Вже 1853 р. «Черниговские Губернские Ведомости» почали друкувати українські поезії, — тут з’явилися твори Забіли, Кузьменка, О. Шишацького-Ілліча, О. Кониського, Л. Глібова і інших.

2. Головним літературним Осередком став, хоч і на короткий час, петербурзький часопис «Основа»(1861 — 2), редаґований кирило-мефодієвцем В. Білозерським, і в якому участь узяли і Шевченко, і Куліш, і Костомаров, а з нових письменників — Кузьменко, Марко Вовчок, Мордовець, Глібов, Ганна Барвінок, Кониський, Руданський, Стороженко. «Основа»впала не стільки через розходження літературних позицій її учасників, як через неможливість утворити єдину політичну платформу для всього українського суспільства. Бо поруч із представниками старшого покоління ближчу участь у часописі брали представники нової ґенерації, яких прояви нової епохи, соціальні реформи, початки нової праці на українському ґрунті (недільні школи, народні читання, театральні вистави) приводили до зовсім відмінних політичних настроїв і які ставили перед собою зовсім нові практичні завдання... Відгуки на ці нові течії, зокрема, посилення політичних нот, зустрічаємо і в пізніх романтиків. Що не вдалося досягнути єдності — це було навіть відрадним симптомом, бо показувало, що в українському суспільстві починалася вже та диференціація, той розподіл на напрями, що є виявом усякого органічного національного життя. Але занепад «Основи», на жаль, знищив той ґрунт для літературної праці, що його постачав такий широко закроєний часопис...

«Літературні розходження» між учасниками літературного руху початку 60-х років не були випадковими. Лише старші учасники літератури 50-х — 60-х років та нечисленні молодші були ще представниками літературної романтики: П. Кузьменко, Стороженко; романтичні ноти є ще в перших писаннях декого з представників нових літературних настроїв. Більшість нових письменників орієнтувалася на нові літературні напрями, що тим часом розквітали в західних та в російській літературі. Нове покоління вчилося на писаннях «Молодої Німеччини», Жорж Санд, Турґенєва та Некрасова, або щонайменше приймало їх літературні вподобання та пробувало перенести їх на український ґрунт.

3. До старшого покоління романтиків належав насамперед Шевченко. Він на засланні кілька років узагалі віршами нічого не писав (1851 — 6). Спробував він перо на російських повістях (дев’ять), які належать до «української школи» російської літератури. Вони — неоднакової якості, але найцікавіше, що Шевченко схиляється в них до стилю тієї переходової літературної течії, яку в російській літературі започаткував Гоголь, яка знайшла відгук у російських повістях Куліша, писаних у 50-х роках, — так званого «натуралізму». Немає сумніву, що на Шевченка мали чималий вплив і західні представники спорідненого стилю, зокрема Жорж Санд та, мабуть, і Діккенс (див. Екскурс V). Але не бракує і відгуків стилю «байронічної поеми». Шевченко залишився вірним своїй українській тематиці та обмежується, крім автобіографічної повісті «Художник», малюнками з життя українського селянина-кріпака та українського панства. Кінець заслання повернув великого поета знову до віршування.

Останні вірші поета друкуються за традицією як остання частина «Кобзаря». Чи чуємо ми тут нові мотиви, чи знаходимо ми тут нові стилістичні елементи? Хотіли знайти тут елементи нові, «реалістичні», бажають відкрити в віршах останнього періоду новий «класичний» стиль (звичайно, не типу «класицизму» 18 в., а такого класицизму, який репрезентують Ґете або Шіллер). Ці погляди не зовсім обґрунтовані. Шевченко починає наново 1857 р. свою поетичну творчість в українській мові переробкою «Москалевої криниці»(1847). І тепер з-під пера його виливається типова «байронічна поема», чи ліпше — романтична «вільна поема». Але що ще цікавіше, і нові поеми на нові теми — «Неофіти» та «Марія», та напівпародійний «Саул» ніяк не відхиляються від стилю «вільної поеми», — і всі ці поеми збудовані з окремих сцен, і тут автор увесь час перериває себе, звертаючися до дійових осіб, до самого себе: «Неофіти»: «І ти, і чи одна ти...» — 10 рядків, «О Нероне...» — 11, «Горе з вами, кого благати ви прийшли?» — 13, «І ви, плебеї-гречкосії» — 4, «Лютий, лютий, мерзенний старче»(Рим) — 8, «Де ж ти була? Де ти сховалась?» — 11 і т. д.; «Марія»: «О, світе наш незаходимий» — 27, «О, старче неправедний» — 16, «Де ж подівсь дивочний гость отой лукавий?», «Маріє, горенько з тобою...» — 5; «Горе нам було б...» — 5 і т. д. Що всі інші риси «вільної поеми» утримано в нових поемах, легко можна побачити, їх переглянувши. Лише балади зникають з творчості Шевченка, у той час, як «реалісти», напр. Некрасов, створили новий тип «реалістичної балади». Але до балад наближаються вірші «ТитарівнаНемирівна», «Над Дніпровою сагою». Шевченко знову пише й пісні («Ой, на горі ромен цвіте», «Ой, маю, маю я оченята», «Ой, діброво, темний гаю», «Тече вода», переспів сербської пісні) і наслідування св. Письма (псалми, Осія, Єзекіїль). Розмірно більше тепер число рефлексивних віршів, віршів-міркувань, типових для пізньої романтики. Підсилення соціальних та політичних (антицерковних у тому числі) віршів — лише відбиває загальні настрої доби... Формальний бік Шевченківського вірша залишається майже той самий: лише частіші точні рими — усе нам знайоме з раніших творів Шевченка. Не відмовляється Шевченко і від своїх улюблених засобів «інструментації» віршу. Досить згадати:


«Ой діброво, темний гаю, | те-гаю

тебе одягає | те-бе-гає

тричі на рік... Багатого | ба-га-то

собі батька маєш. | бі-ба-ає


Раз укриє тебе рясно | ра-ук-ри-ря

зеленим покровом, | ок-ро

аж сам собі дивується | са-со-ди-ву-ся

на свою діброву...» | ді-ро-ву


Знайдемо і подвійні слова: стоном-дзвоном, огнем-сльозою, хвалиш-вихваляєш... Нове хіба що певне зниження лексики в політичних віршах; різкі вирази, які, одначе, знайдемо в Шевченка в політичних віршах і попередньої доби. Шевченко навіть, здається, навмисне «знижує» мову, напр., при допомозі народного «той», «тая» і т. д.: «той-синклит», «святого того апостола Петра», «і повели... того апостола» і т. д. Власна тематика Шевченка не змінилася — Правда, Слово, Україна.

Нове в тематиці — відсутність українських історичних тем, але зір поета тепер звернувся до сучасності та будуччини: поруч «Якби-то ти, Богдане, п’яний» — пророцький вірш «Бували войни»:


«Остались шашелі, гризуть,

жеруть і тлять старого діда.

А од коріння тихо, любо

зелені парості ростуть.

І виростуть: і без сокири,

аж зареве та загуде,

козак безверхий упаде,

розтрощить трон, порве порфіру,

роздавить вашого кумира,

людськії шашелі!..

... а ми помолимося Богу

і небагатії і вбогі.»



Виразно повертається зір поета і до окремої людини та зупиняється уважно над її правом на життя, на щастя: може, це й автобіографічні ноти, але вони ніби мають і філософічні підвалини («антропологізм») та походять з глибоких роздумувань Шевченка. І, мабуть, у зв’язку з цією зміною погляду стоїть і новий варіант старої теми «Неофітів» та «Марії», — і тут, як у раніших творах, мати та дитина, але дитина стає вже пророком, проповідником, апостолом. Месією нової дійсності. Мати слідує за ним або продовжує його діло навіть і по його загибелі. І коли ми бачили в раніших поемах Шевченка національну символіку, то, розуміється, повинні бачити її й тут: у цих поемах про матір, про синаборця — апостола або Месію. Це вислів нових надій Шевченка на майбутнє України. Надії його не збувалися. І з сумом пише він за кілька тижнів до смерті:


І день іде, і ніч іде...

І, голову схопивши в руки,

дивуєшся: чому не йде

апостол правди і науки.*


* До речі, ці рядки показують, що Шевченко не вважав таким «апостолом» ані Бєлінського, ані Чернишевського, ані Некрасова, ані навіть Герцена, як це твердиться тепер у творах радянських літературознавців.



4. «Апостол правди і науки» не прийшов і по смерті Шевченка. Але традиція українського літературного життя вже не переривалася. Лише тон і стиль рішуче змінилися — романтика закінчилася, почався час «реалізму», і тут межа між літературними напрямами була так само нерізка, як і між іншими українськими літературними напрямами. Саме той надзвичайний вплив, що його мав в українській літературі Шевченко, і який не зменшувався, а ще зростав з часом, ще більше стирав межі між літературою романтики та пізнішого періоду. І проте вірші пошевченківської доби зовсім інші, ніж Шевченкові. Лише один з письменників романтичної доби свідомо залишився й далі в Шевченковій традиції, — П. Куліш.

Куліш виступає знову як поет лише по смерті Шевченка. Вже 1862 р. з’являються «Досвітки», перша по «Україні» віршована збірка Куліша. Він сам говорить, що хоче перейняти спадщину Шевченка, його «кобзу»:


«Ой, мовчав я, браття,

словом не озвався,

поки батько український

піснею впивався.

Чи до віку ж, браття,

будемо мовчати?

Благословіть мені кобзу

німую узяти!

Підтягну я струни

на голос високий.

Не сумуй, Тарасе батьку,

в могилі глибокій...»


Він хоче продовжувати справу Шевченка:


Чи ж мені по тобі

сумом сумувати?

Чи твою роботу

взяти докінчати?

Докінчаю, брате,

не загину марне,

втішу Україну,

матір безталанну...


В наслідуванні Шевченка і сила, і слабкість «Досвіток».

Куліш віршує здебільшого Шевченковими розмірами. Але це є лише самоомана! Наслідування пісенних ритмів він заміняє майже завжди (винятки — кілька пісень та окремих місць) звичайним тонічним віршем російського типу з цілком рівномірним чергуванням наголосів. Вже це робить його вірш проти вірша Шевченка одноманітним, незважаючи на те, що Куліш часто змінює розміри. Немає в нього і своєрідності Шевченківських рим, лише зрідка рими неповні (марне::безталанну, поховали::мало, чудо::луда, його::срібророгий, прозиваю: :святая і т. д.), нерідко це лише хибні рими (панство::птаство, вареним::померлих). Бракує і незрівняної музичності Шевченкової мови, хоч вірне наслідування Шевченка часто веде Куліша і до досить вдалих співзвуч в окремих рядках:


Діди сиві говорливі, | ді-ди-го-ві-ли-ві

голубоньки буркотливі...» | го-бо-бу-ко-ли-ві


і т. д. або принаймні в окремих виразах: у темній темноті, або (повторення р-р-р): «блиснула грімниця із чорної хмари» та «ревнули гармати».

Куліш, як і інші поети доби, здається, просто не помітив цих рис Шевченкового вірша. Зате він дуже захоплювався наслідуванням пісенного стилю, і тут багато вдалого. Але те, що у Шевченка було в серці, у Куліша було в голові: він не є вільний творець пісень, а лише старанний наслідувач йому добре відомої пісенної поезії. Тому знайдемо в нього численні народні Шевченківські, а іноді і власні епітети: віще серце, чисте поле, жовті піски, дрібні сльози, молодик срібророгий, лани неорані, високії думи і т. д.; але іноді ці епітети «вчені», вигадані; безхатнєє птаство, в’яле серце і т. п. Куліш вживає і подвійні слова: плакатиридати, бреду-перехожу, вояки-сіроманці, очами-зорями, широке-глибоке — та часто просто цитує пісні:


«Тихо Дунай, тихо

несе чисту воду...»


«Не по однім козаченьку

заплакала мати...»


«Чом, Дунаю, став ти мутен,

став ти мутен, каламутен...»


«Ой не встиг же козак Голка

на коника сісти, —

стали його панцерників

на капусту сікти...»


«Хожу берегами,

та й не нахожуся...»


і т. п. Поетика народних пісень у Куліша використана навіть ширше, ніж у Шевченка. І все ж його вірші від пісень значно дальші, ніж Шевченкові. Крім пісень, він використовує і своє улюблене «Слово о полку Ігоревім», звідки часто «струни живії», або рядки:


«Никли трави жалощами,

гнулось древо з туги...»


«Списами орати,

трупом засівати...

Ой які то будем жнива

з того сіву мати?»


і т. п. Романтичні ще й форми: балади, поеми («Настуся», «Великі проводи») з певними рисами романтичних поем, пісні, історичні «думи». До того, вірші Куліша наскрізь символічні (про це див. ще далі), їх складна культурнофілософська та психологічна символіка нагадує традицію харківської романтики більше, ніж Шевченка. Тематика Шевченка, навіть козакофільство виразне, в той час, як Куліш у своїх поглядах уже схилявся до повної неґації позитивної ролі козаччини в українській історії. Зустрічаємо в Куліша Шевченкові «Правду» і «Слово»: «Наша правда, народня основа», «а ми будем святу правду сіяти в народі»,


спочиває наше слово

в німих гробовищах...»


«оживить живеє слово

рідну Україну...»


і зв’язаний з цим образ кобзаря, що «віщує»:


«... буде жити

наше слово, буде!»


Власний мотив, який Куліш додає до Шевченкової символіки — культура:


Степи мої широкії,

цілино одвічна!

Хто зоре вас та засіє —

слава тому вічна!


Джерело культури — серце (про це далі).

І все ж «Досвітки» Куліша є, без сумніву, своєрідна, жива поетична збірка, яких небагато в українській літературі. Значно ориґінальніша і не меншої поетичної вартості його друга збірка, що вийшла 20 років пізніше, «Хуторна поезія», ще пізніше «Дзвін»(1893). За цей час Куліш пережив багато змін у своїй долі, в настроях, в історичних поглядах, прийшов до повної неґації історичної ролі козацтва, до визнання культурної ролі Польщі та Москви на Україні. Відгуки цих його думок у збірках «рефлексійних», культурно-філософічних віршів найбільш обурили його сучасників та підбивали й пізніших дослідників проти поезії «пізнього Куліша. Чимало сприяла неґативній оцінці збірок їх стилістична запізненість — це рефлексійна лірика в дусі пізньої романтики з яскраво підкресленими образами та думками романтичного типу, лише почасти переведеними в нову «сучасну» фразеологію. Але поруч з віршами та їх циклами, що є спробами поетичної полеміки з Костомаровим, Мордовцем та тією більшістю українського суспільства, що неґативно ставилася до російського абсолютизму Петра І та Катерини II, та й з Шевченком, якого козакофільство закриває тепер перед Кулішем навіть значення його «слова», та й самим собою, маємо тут і гарні пейзажі і щирі ліричні вірші.

Найпозитивніша формальна риса пізніх віршів Куліша є їх ритміка — він, залишаючи тепер пісенні розміри майже цілком, упроваджує зате в українську поезію зовсім нове багатство тонічних розмірів та різноманітність строф. Ця пишність ритміки компенсує навіть бідність рими та невдалі неповні рими: розділення::плем’я, пожарів::терзали, попівство::лихоїмство і т. д. До того, Куліш досягнув у своїх пізніх віршах великого вміння вислову; його поетичні формули досягають часто Шевченківської висоти, хоч зміст його думок, може, нам часто й несимпатичний. Ось приклади, — навіть славнозвісне:


«Народе без пуття, без честі і поваги,

без правди у завітах предків диких...» —


або самохарактеристика:


«Я не поет і не історик, ні!

Я піонер з сокирою важкою:

терен колючий в рідній стороні

вирубую трудящою рукою...» —


або гімн «хуторам»:


«Піснями ми тут з Богом розмовляєм,

вселенна серцю нашому відкрита,

і області ми ширші досягаєм,

ніж та біднота, золотом окрита...» —



або такі стислі малюнки, як:


«Од Вісли до Сули курилось пожарище,

солодке куриво турецькому султану...»


«І хліб, мов золото, в степах заколихався,

і копи простяглись аж по самі Пороги!...» —



та самий «заспів» до «Хуторної поезії»:


«Кобзо моя, непорочна утіхо,

чом ти мовчиш, задзвони мені стиха,

голосом правди святої дзвони,

нашу тісноту гірку спом’яни.

Може, чиє ще не спідлене серце

важко заб’ється, до серця озветься,

як на бандурі струна до струни...»


Щоправда, мову пізніх збірок Куліша роблять для пізніших поколінь незвичайною його численні слов’янізми (благ, прах, грядуще, главенство, враг, істочник битія, вертоград і т. д.), поруч із ним є рідко вживані або наново викувані слова (тімоха, перебовк, вагонити — про вагітну жінку, в британ = у британців, могота; складні слова, як: вцяцьковує, вбезпечує і т. д.), незвичайні наголоси (прóсвіті, в кацапá, крови́, городищé і т. д.). Проте маємо тут і численні гарні, а іноді і подиву гідні складні слова: земнопросторні, коса травожерна, самітнодремливий, золотоіскрявий. Творячи мову для «високих думок», бо вже в «Досвітках» він настроював кобзу «на голос високий», Куліш не остерігається прозаїзмів; жорстокий атавізм татарської Москви, самум, гурикани, інстинкт, практичнішої узурпації, безплатний — у ліричних віршах замість «високості» творять зовсім інше враження.

Тематика віршів залишається романтичною, незважаючи на захоплення Куліша темою «науки»:


Науко-нене! викуй ти нам плуга,

і ним сама орати поможи... —


але цей вплив позитивізму (Куліш говорить навіть спеціально про модні в 60-их роках «природничі науки») не перемагає основних рис його романтичного в єстві світогляду; навіть і наука в нього обмежена:


«Вовік науці не обняти,

всього, що Ти (Бог) создав єси...»


Головні теми — старі: воскресіння України, слово і його носій — поет-пророк, правда, серце, культура.


«Судити Україну рідне слово буде —

Єдиний скарб у тебе — рідна мова,

заклятий для сусідського хижацтва:

вона твого життя міцна основа,

повніше над усі скарби й багатства...»


І поруч старого образу поета-кобзаря, єдиного живого серед народу мерців, зустрічаємо тепер поета-пророка — типово романтичний образ. Поруч із скромним, —


«...В моїм немудрім слові

була якась недовідома сила...» —


зустрічаємо образи, як «поезії божественне дихання», «пророк пророкові приносить оправдання»(про Гоголя), «ти невмирущий цар, ти й над царями пан», «святої правди храм». Поезія — сила, що відродить Україну:


«Кобзо-орлице! заклич-задзвони з високости,

щоб на твій поклик старі позросталися кості

і неповинне пролитая кров ожила...

Чарами слова розмай, мов ту хмару, недолю,

слово нам верне і силу давнезну і волю...»


Та поезія — оновить не лише народ і людство, а й світ природи:


«Очистилась природа, мов воскресла,

у образі поезії святої...»


І поет-пророк, як у романтиці, живе та «співає»«в святій самотині», «пісню зорнюю про дальній світ» —


«Душа його кипить, рокочуть грозно струни,

і сиплють на земних богів свої перуни.»



Слово поетове — «слово правди», —


«... Насипали

високі могили.

В тих могилах рідним трупом

правду придушили...»


«... Просвічена правда німує.

Заговорить вона

і до самого дна

переверне лукаву споруду...»


Образ Бояна, — поета князівських часів, є для Куліша символом вічної провідної ролі поезії. Про основи того світогляду, з якого виростали в Куліша ці образи — ще кілька слів далі.

Куліш видав сам або написав (видані з його спадщини) і кілька поем, закінчених або й незакінчених («Хуторні недогарки»). Історичні — «Настуся» та «Великі проводи»(в «Досвітках»), друга з типовим для Куліша образом шляхетного «культурника» Голки, що трагічно гине, не знаходячи співчуття в рідному українському оточенні. «Маруся богуславка»(незакінчена, хоч Куліш переробляв її щонайменше три рази та обробив аж із довгих «пісень» її) і «Магомет та Хадиза» — обидві на «орієнтальні» теми, з високою оцінкою східної культури; у другій Куліш розвиває романтичну філософію любові, «Уляна ключниця», «Грицько Сковорода» та «Куліш у пеклі» — публіцистичні; незакінчена «Уляна» ніби мала подати поетичний нарис «Хуторної філософії». Теж фраґментарний «недогарок», «Сковорода» — снує тему української культури; «Куліш у пеклі» — дотепно задумана, але не так уже дотепно проведена сатира на політичнокультурних ворогів Куліша. Почато було і кілька інших поем... Усі поеми Куліша — поеми рефлексійні, характерні для пізньої романтики або самотніх поетів поромантичного часу (напр., велетенські незакінчені «Romanzen vom Rozenkrans» Кл. Брентано, «Юмор» Огарьова або пізні, деякі лише початі поеми Ламартіна або В. Гюґо, в останнього, до речі, помітимо і таке ж злиття романтичного світогляду зі світоглядом «просвіченості» 60-х років, як у Куліша). Характерно для поем Куліша, що подій у них іноді немає, або дія, та навіть рухлива, різноманітна, як у «Марусі Богуславці» або «Сковороді», де мало бути подане все життя філософа, цілком зникають за широкими ліричними образами та ще ширшими міркуваннями поета на різні теми. Формально вони не відрізняються від пізніх віршів Куліша, варто зауважити вживання різноманітних віршованих форм. Проте композиційно вони заважкі. Але в них розсипано чимало окремих перлин, може, навіть більше, аніж у ліриці Куліша. Проте ці перлини здебільшого губляться серед розумувань, яким навіть такий здібний до гострого вислову автор не зумів або не зміг надати поетичного оформлення. Проте кращі місця могли та можуть справляти враження і на тодішнього, і на сучасного читача. Вони і здобули певну популярність, на жаль, вирізані з контексту. Ось «хуторна філософія» Куліша в «Уляні ключниці»:


«О тихі хутори, великі у малому,

великі тим, що є найлучче, краще в нас,

байдужне пишному і гордому Содому...

Ви, любі втечища кохання і надхнення

від каменюк-людей без серця й без ума!

Ще не дознали ви принуки просвіщення,

ще вас не поняла академічна тьма:

подайте ж гасло нам нового воскресення,

справдіть обіцянку священного Письма,

що істину колись ми серцем зрозумієм,

неволю розумом перемоги здолієм».



Або гарні натурфілософські рядки з «Марусі Богуславки»:


Над степами сонце сяє,

вітер подихає,

подихає, мов на кобзі

тихострунній грає.

Поначіплювано густо

струни золотії

на степи, балки з річками,

байраки крутії.

Сяє сонце, вітер віє,

тирсу нахиляє:

До струни струна на кобзі

стиха промовляє

бачиш оком, чуєш ухом,

серцем розумієш,

а сказати — заспівати

голосно не вмієш.

Несказанне, невимовне

кобза промовляє,

І святими почуттями

серце наповняє.

І возносить його вгору

від земного лона,

мов крилаті духи-коні

бога Аполлона,

щоб споглянуло з-під неба

на се жизні море,

де, мов хвиля яру хвилю,

віра віру боре,...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

і поезії спасенним

надихом сповнилось,

до всіх вір і всіх язиків

рівно прихилилось».



Незважаючи на такі, в широких поемах Куліша не так уже рідкісні місця, поеми його здаються все ж творами, головне призначення яких не поетичне, а публіцистичне.

Подібна ситуація з його драматичними творами. Це «Колії», драматичні сцени (Куліш видав лише один акт) та драматична трилогія «Байда»(1884), «Сагайдачний», «Цар Наливай»(обидва твори видано по смерті автора). Драма «Колії» — це досить живо, в стилі масових сцен із «Чорної Ради» подані розмови представників різних груп суспільства. Трилогія — спроба високої драми, де є все, крім драматизму. Драматизм, рух, підтексти з’являються лише зрідка в народних сценах або в сценах, де з’являються окремі герої, напр., Ганжа Андибер у «Байді», — постать, в яку Куліш улив усе йому несимпатичне з української історичної традиції — «хижацтво», «розбишацтво». Інші сцени — широко розгорнені теоретичні дискусії чи диспути, де стикаються думки, а не воля і не характери героїв. У «Чорній Раді», як ми бачили, Кулішеві вдалося суспільні та ідеологічні противенства українського життя втілити в живих постатях. У «Трилогії» він не міг — або не хотів — цього досягнути. Замість боротьби живих сил — тут лише диспути. Ці широкі диспути, іноді навіть з перевагою монологу над діалогом, дають Кулішеві змогу де-не-де блиснути своїм умінням теоретичного формулювання думки. Майже класичні різні формулювання історичних та суспільних ідеалів Куліша, напр. Байдою:


«...У мене віра — правда,

молитва — чесні подвиги лицарські,

пости й бдіння — походи, нужди, праця,

а рай — над злом кривавий суд козацький... —


чи:


Не диво край широкий звоювати,

червону кров з піском перемішати,

засипать попелами, слізьми змити,

і кіньми витоптать маленькі діти.

Спасенна річ — усі хати й палати

під непохибний суд понахиляти,

потужного від нападу впиняти,

безсилого в напасті рятувати... —



або печерським ченцем Зосимом («Сагайдачний»):


Хвали, мудрагелю, свою освіту:

ми серцем, Богом серця живемо.

Від розуму й науки тілько цвіту,

від серця ж плоду вічного ждемо.»



Але ці формули, що їх форма постала не без впливу відповідних місць Шекспіра, та іноді гарні образи — нерідко — відгуки зі «Слова о полку Ігоревім», не можуть урятувати драми Куліша як драми. В них є деякі живі постаті, але другорядні; головні герої його майже без винятків є якимись персоніфікаціями абстрактних понять або їх комплексів. Зовсім іншого характеру — дві інші драматичні спроби Куліша: «Іродова морока» (1879) — легка стилізація вертепної драми про Ірода з досить гострими політично-національними дотепами та «Хуторянка» (1877) — стилізація біблійної «Пісні пісень» як якоїсь весільної ораторії: «співана хвала молодої перед весільними гостьми» — каже сам Куліш. Досить проста мова цих двох менших драматичних спроб — зовсім іншого характеру, аніж у інших п’єсах, в яких — старовинна мова, важкувата, з численними рідкісними та кованими словами, що почасти зовсім не злі, але не здобули собі популярності і тому вражають сучасного читача. Вражають його і риторичні промови абстрактних героїв цих п’єс. Іноді дивні хибні наголоси.

Поруч із згаданими драматичними стилізаціями Куліша найбільш урівноважено-поетичні його твори прозові. Це кілька невеликих оповідань (усі видрукувано протягом 1860 — 68 рр.), що стилістичною традицією якось перегукуються з оповіданнями Квітки. Щоправда, всі вони призначені для «народу». Дивним чином одне з них — «Сіра кобила» — оповідь бідака, що сам загубив, утопив свою кобилу, нагадує навіть «травестійний» жанр Квітчиного «Салдацького патрета» та подібних оповідань. Проте інші — серйозні і відрізняються від творів Квітки, з одного боку, своєю великою стислістю, а з іншого — психологічною складністю сюжету. Куліш, що в своїх російських повістях схилявся теж до змалювання психологічно складних, почасти, може, патологічних ситуацій, будує свої народні оповідання на таких самих популярно поданих складних психологічних проблемах. Це є такий самий протест проти спрощення психології, як протест проти спрощення історичного малюнку була соціальна антитетика «Чорної Ради». «Про злодія в селі Гаківниці» — історія справжнього злодія, що покаявся та якого громада, замість віддати до суду, покарала сама та простила, — «а в вас, добродію, у городах, що б з такого чоловіка зробили!» — закінчує «хуторянин», від імені якого ведеться оповідь. «Гордовита пара» — історія коханців, що через гордість розійшлися на власне нещастя: обидва закінчують життя самогубством. «Дівоче серце» — історія, що починається такою самою вірністю дівчини парубкові, який попав у солдати, як це буває в оповіданнях Квітки, але, поїхавши за ним до міста, вона покохала іншого. Парубок її «москалем одиноким вік звікував, мов той дуб суховерхий...». «Мартин Гак» — історія гайдамаки. Гак, ставши отаманом гайдамаків із ченців, цілком зневірився в шляху гайдамацькому та готовий був уже зрадити своїх, але вони, довідавшись про це, його звабили. «Січові гості» — теж гайдамацька історія, що її не з захопленням викладає «старий дід», а з сумнівом та сумом. «Потомки українського гайдамацтва» — може, єдиний твір, призначений для освіченого читача (як і по-українськи не закінчений роман «Брати» — ніби переробка російського «Олексія Однорога»). Це цікаві сучасні леґенди про останніх запорожців, леґенди, в яких дійсність свавільно сплетена з фантазією; тут брак власного сюжету, це низка нарисів... Отже, гармонійні типи та ідилічні образи Квітки Куліш замінює романтичною «розірваністю», внутрішнім трагізмом та психологічною ускладненістю... Його оповідання ніби популяризують психологізм його сучасника Достоєвського. Мовно всі оповідання витримано як «сказ», це оповіді «хуторянина», «бабусі», «старого діда», «прадіда», якихось невідомих оповідачів, але навряд чи Куліша самого. Через це — порівняно проста, але гармонійна мова, психологізм переважно в сюжеті, переживання героїв описано ще трохи старовинним стилем: «І на серці тобі тихо і якось смутно, і знявсь би та й полетів, співаючи понад землею...»; іноді гарні краєвиди, місцями простацька мова, постаті іноді вертепні: «Запорожець з усима,... чорні, чорні та довгі та розкішні... Жупан на йому шовковий червоний, аж світиться, як огонь; шапка червона похиляста; пояс золотий; за поясом пістолі, при боку шабля; кульбака і стремена — все те в щирім золоті, аж горить». Є приповідки або звороти народного типу: «Чужа стороно, далека земле холодна, не плодюча, плугом не орана, куп’ям засіяна». Куліш з’являється тут перед нами як гідний романтичний наступник Квітки, так що жаль, що дав він тільки цих кілька принагідно написаних оповідань.

Може, найсильніше в Куліша — його науково-популярна (історичні нариси) та публіцистична проза та деякі листи з його широкого та лише частково відомого листування. Ближча характеристика їх — уже поза межами наших завдань. У кожному разі проза цих творів Куліша надзвичайно легка та плинна (пор. наведені вище його характеристики Кирило-Мефодіївського Братства), хоч це, може, на сучасний смак і занадто «піднесений», але вразливий, мистецьки «повнокровний» стиль.

Коли згадаємо ще російські повісті, наукові та публіцистичні твори Куліша, то дістанемо уявлення про надзвичайну широту його праці та письменницького таланту.

Треба ще згадати про переклади Куліша. Головні з його праць у цьому напрямі — переклад Св. Письма, переспіви з Св. Письма, зокрема — віршований переспів усіх псалмів (з р. 1868 — 71), переклади з Шекспіра (1882) та ціла збірка перекладів «Позичена кобза» (Шіллер, Ґете, Гайне, Байрон, 1897). Праця, насамперед мовна, над цими перекладами — велетенська. Куліш зробив найбільше зі своїх сучасників для вироблення українського «високого» та українського ліричного стилів. Свідомо залишає він цілком осторонь травестійні тони «котляревщини». Лише здрібнілі слова, яких Куліш не міг позбутися, здаються нам тепер неприродними; але, напр., іменування біблійних осіб по батькові («Давиденко Авессалом») може викликати здивування, але ніяк уже не здається вульґарним*.



* Але вже в 11 ст. у Амартола український читач зустрічав «Александра Филиповича» Македонського і т.д.



Ось як він передає нам уже відомі в переспіві Гулака-Артемовського місця «Рибалк軥ете (див. VI. Г. 3):


«Вода шумує, розлилась

і повні повіддю всі береги й затони...


Під спів широкий дівоньок

сидить над річкою рибалочка, пильнує,

чи плавле стиха поплавок,

чи в вирві крутиться, чи в нуртині нуртує.


Аж ось вода під поплавком

заколихалася і в піні розділилась,

не срібна рибонька з пером,

вродлива дівчина-русалочка з’явилась.


Співає стиха до його

і, мов сопілочка, принадно промовляє:...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Коли б ти знав, як рибонькам

із нами в нуртині гуляти веселенько,

віддавсь би й сам увесь ти нам

і гравсь би з рибками й дівчатками любенько.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Горнулась до колін його,

та рученятами ніжними обіймала

До лона вабила свого...

Рибалка зник... вода блищала і мовчала.»



А ось переспів того самого псалму (139), який ми знаємо в гарному переспіві Гулака-Артемовського:


Куди б я втік від Твого духу,

укрився від ясного лику.

На небо — Ти на небі сяєш; .

ув ад — і в аді Ти владика.


Візьму в зорі я крил широких»,

та полечу за океани, —

і там, в пустині таємничій,

Твоя рука мене досягне...»



Не всюди переклади Куліша — справді поетичні; найбільше поетичного в «Позиченій кобзі»; це почасти свідома доцільна праця «піонера з сокирою важкою».

5. Через усі твори Куліша проходять червоною смужкою деякі основні ноти його світогляду. Основна його ідея, — романтична ідея про подвійний характер людини, в якій сполучені зовнішнє, поверхове та глибоке, сутнє, заховане, закрите в «серці» Шукання Куліша та його хитання були викликані сумнівами в тому, що власне належить до глибокого єства людини, а що є лише поверхнею. Як у людині, так розділяються обидві сфери і в «колективній особі» України.


«Ой серденько, закритеє,

тихий раю, тихий раю...

Глибокий колодязь,

тільки дно блищиться:

твоя думка глибше

у серці таїться...

... тихі зорі

у чистій неба висоті

поблискують у красоті

на дивнім простороні моря:

так сяє серця глибина,

що вірує не навмання...»



На «дні души» і «поетичні речі», і «туга»; І «помисли», — думки, і віра, і надія на майбутнє:


«Ой широко, ой глибоко

думкою займаю,

а ще ширшу, а ще глибшу

я надію маю...


Ой, нехай мої надії

будуть мої діти:

у серденьку гарячому

любо їх носити.»



Тому Куліш звертається до «серця» з питанням про майбутнє:


«... Дивуюсь, радію, у серця питаю:

скажи, віще серце, чи скоро світ буде?»


І Куліш символізує ту лінію, що веде від кращого минулого до кращого майбутнього через образ серця свого героя Голки з «Великих проводів»:


«Ой, багато у Славуті

дивного, святого;

найдивніше — щире серце

Голки молодого.

Розтерзане, кривавеє,

б’ється під водою,

і всю воду ісповняє

думою святою...»


Бо «забудеться ім’я моє, а серце в далекому потомстві озоветься». Бо в серці людини, в цьому «мікрокосмосі» — всесвіт: «Я в серці мойому вселенную носила» і Бога та усі Божії дари:


«Серце чисте, милостиве,

дар найкращий Бога,

найпевніша, найпростіша

до небес дорога...

Мій храм у серці. Там я возхваляю,

кого, як звати, й на ім’я не знаю.»


«Треба угождати тільки Богові, а Бог говорить нам через наше серце. Хто серце своє очистить од усякої скверни, той зробить його храмом Божиїм». «Людський рід серед своєї темноти та помилок безустанно чинить божественне діло правди і жизні. Як сонце не перестає робити своє діло посеред ночі, посеред бурі, посеред холоду і мряки, так людська душа ні на хвилину не зупиняється в своєму праведному заході коло порядковання роду людського. Прямування її часом скрива темрява, а що вона прямує до Бога, до його розуму, до його правди, то се річ певна». І розкриття серця, здійснення його діла, усунення всього випадкового, зовнішнього — є діло «воскресіння України»(тема, якою сповнені думки Куліша). Тому це воскресіння є лише поворотом до глибин справжнього буття, до старої «культури»(бо й вона у серці). «До сем’ї культурників вертайся» — каже Куліш своєму народові:


«... Наша рідна Україна

недовідома глибина морськая

і вольності народної безодня».


Куліш кличе до старої культури «староруської», а головний її елемент — мова — «передвічний скарб» народного серця: «Велика бо сила в простому народному слові і в простій народній пісні, і тайна тої сили — в людських серцях, а не в людському розумі. Те слово серцем люди вимовили». Чужа мова — мова розуму, народ не кидав рідної мови, бо «в серці... був од усіх... розумніший». Так можна мотивувати заклик Куліша:


«Отчество собі ґрунтуймо в ріднім слові:

воно, воно одно від погуби втече,

піддержить націю на предківській основі,

народам і вікам всю правду прорече...»


В цій «філософії серця» і підвалини «хуторської філософії» Куліша, бо «природна простота дає людині чисте серце... Ніяка наука такого правдивого серця не дасть...» «Селянська філософія» серця — «предвічна», стародавня, незмінна, «прямісінько з Євангелія», правда, яку ми «серцем зрозумієм».

«Філософія серця» Куліша проривається і в його окремих думках — у слов’янофільському протиставленні хутора Європі, в протиставленні чоловіка жінці («матріархальні» думки пізньої романтики!) —


«... Дух наш робиться в душі жіночій...

Розкішно живучи раями-хуторами,

...столичного вони не знають душогубства,

мов зорі, в чистоті круг жизні совершають,

піснями вічними серця нам просвіщають, —



в ідеалізації старовини (вже не «козацької», а князівської, «староруської»), в нам уже знайомих думках про поета і т. д. Ці типові романтичні мотиви розвинені здебільшого в формі символічній. Це все не дозволяє нам одірвати навіть найпізнішого Куліша від романтиків. Романтичний світогляд, безумовно, врятував його (при всіх його хитаннях) для України; але цей романтичний світогляд, чужий часові, утворив коло Куліша в останні десятиліття життя атмосферу незрозуміння та ворожнечі, зробив його за життя самотнім, а по смерті на деякий час забутим сином України.

6. На сторінках «Основи» почали з’являтися твори нового письменника-романтика, Олекси Стороженка (1805 — 74), вже 1863 року вийшли в двох томах 23 його твори (двоє оповідань сюди не ввійшли), після його смерті вийшла не закінчена ним прозова «поема»«Марко проклятий» (1879). Трохи раніше (1857) почав та трохи пізніше (1865) перестав Стороженко писати по-російськи, здебільшого теж на українські теми. Твори Стороженка здавалися чималим надбанням української літератури: живі оповідання, розказані доброю народною мовою, забарвлені м’яким гумором, вони всі або мають суто романтичну тематику, фантастичну або історичну, або наближаються до неї, беручи за основу народну поезію, здебільшого народні анекдоти або казки. Стороженко сам натякає на ту величезну роль, яку він бачить у народній поезії та народних історичних переказах: «Один дуб зоставсь, та багато на йому жолудів», «Матуся наша Вкраїна не покинула нас без свого благословення», а «Основа» зробила до одного з його оповідань примітку — «нарід наш — великий та багатий поет», який, мовляв, дає нашим поетам «вічно свіжі та здорові зерна для дальшої поетичної творчості». Щоправда, Стороженко дивиться на майбутнє України, здається, безнадійно. «Тільки і жити нам споминками», — пише він. І він цими споминками живе. Його оповідання — майже всі — монтажі з народнопоетичного матеріалу, загальновідомих або й місцевих чи родинних та особистих переказів. Серед його оповідань знайдемо і просто «Спогади» про відомого столітнього запорожця Коржа, а останні часи Запоріжжя та пізнішу долю запорожців малюють такі оповідання, як «Дорош», — спогади автора про старого запорожця-пасічника, якого тінь і після його смерті оберігає насаджений ним гай, або «Кіндрат Бубненко-Швидкий» — спогади діда-ориґінала про гайдамаччину; «Межигорський дід» — спогади старої бабусі про ще старшого дідасічовика; «Прокіп Іванович» — написаний у формі спогадів запорожця про зруйнування Січі; «Голка» і т. д. Досить велика група фантастичних оповідань: «Закоханий чорт» — оповідання про те, як герой натрапив на чорта, закоханого в відьму, як ця відьма вирішила «спасатися» та й справді дістала «помилування» Господнє, тоді, як чорта, що тим часом служив, як в «Ночі під Різдво» Гоголя, героєві за коня, розірвали його товариші; герой одружився з відьмою. «Жонатий чорт» — майже точно переказана казка про «співробітництво» селянина з чортом — чорт наводив на людей хвороби, а селянин чорта по згоді з ним «виганяв»; «Се баба, що чорт їй на махових вилах чоботі оддавав» — переказ казки про злу бабу, до якої навіть чорт не хотів занадто наблизитися. «Сужена» — мабуть, переказ про справжні події, — про «сужену» долею героєві призначену, яку він, як і вона його, вперше бачать як мару, а потім зустрічають і справді, — це романтична тема кохання до невідомої, бо «Господь дав їм на двох одно тільки серце». «Чортова корчма» — на зміст оповідання вказує його назва. «Мірошник» — передчуття чужої та своєї смерті (пор. Гоголя «Старосветские помещики»). Далі маємо переробки народних оповідань, казок, анекдотів, при чому Стороженко часто збирає різноманітний матеріал в одне: «Вчи лінивого не молотом, а голодом» — анекдоти про лінивих; «Не в добрий час» — оповідання, в якому зібрані анекдоти про дурня; «Скарб» — сполучення різних анекдотів про байбаків та скарб, що дістається лінивцеві без усяких зусиль. «Два брати» — переробка казки про дві долі; «Три сестри» — дуже близько до народного переказу передана казка, відома з Пушкінської «Сказки о царе Салтане». Побутовий малюнок з життя вже не селян, а дрібного панства — відомі «Вуси».

Для Стороженка народні перекази, що він їх переробляє, може, й не мають глибокого сенсу, як для філософської романтики, але вони повні краси, принади, поезії та є виявом української природи: «Наша чудова українська врода, нагріта гарячим полуденним сонцем, навіва на думи насіння поезії та чар. Як пшениця зріє на ниві і складається у копи і скирти, так і воно, те насіння, запавши у серце й думку, зріє словесним колосом, і складається у народні оповідання і леґенди». Отже, як не світоглядну, то принаймні національно-естетичну функцію має народна поезія для Стороженка, цього запізненого романтика.

Довго працював Стороженко над «поемою» в прозі, як і Гоголеві «Мертвые души», — «Марко проклятий». Це історія великого грішника, що грішив з матір’ю та сестрою та вбив обох, якого земля не приймає та який тиняється по світі та заходить навіть у пекло. Дію Стороженко переносить до часів Хмельниччини. Ні одного іншого твору Стороженко так широко не вибудував та не розгорнув за змістом. Але закінчити твору йому не вдалося. Стороженко хотів зробити з нього велику українську епопею, але сюжет навряд чи народний, як гадав автор, зібрати та згрупувати коло нього народні перекази (їх майже немає в «поемі») було б не легко, а для історичного образу у Стороженка не вистачало знань. Тепер це велике торсо має менше інтересу, аніж дрібні оповідання Стороженка.

«Марко проклятий» належить до небагатьох творів Стороженка, написаних епічним стилем. Здебільшого автор не розповідає сам, а вкладає оповідання в уста якійсь іншій особі — «чи чули ви, панове...» («сказ»); оповідач має бути здебільшого з народу — про це свідчать такі слова, як «хронт», «шкадрон» і т. д. Іноді Стироженко поєднує двоє художніх завдань, — напр., стара «бабуся», яка все забуває та плутає, розповідає про «Межигірського діда», або про «закоханого чорта» розповідає за оповіданням свого діда внук, — так утворюється своєрідна подвійна перспектива, в якій навіть і казкове може здаватися справжнім. Стороженко користується дуже складним матеріалом, поєднуючи та переробляючи різні народні оповідання, він додає до них літературний матеріал, дуже часті спогади з Гоголя, навіть майже дослівні цитати. В точності посилань автора на його джерела можна часто сумніватися (та в оповіданні такі посилання й не цілком певні). Вульґаризми в мові не рідкісні, але здебільшого пояснюються роллю оповідача. Зате не рідкісні й вульґарні дотепи та ефекти занадто примітивного характеру (бійки тощо); не утримується Стороженко і від непристойностей, не дуже потрібних для ходу оповідання. Барви гумору його, здебільшого вдалого, іноді вже занадто густо накладені, та він не зупиняється навіть перед гумористичними тонами при оповіданні про жахливі події, мотивуючи це, щоправда, тим, що українці «не сміються з чужого лиха, лише з свого». В порівнянні з Гоголем, якого Стороженко наслідує, він, з одного боку, занадто переобтяжує свої оповідання матеріалом, з другого, не досить рішуче його перетоплює в своїй творчій лабораторії, а здебільшого лише поверхово «зшиває», з’єднує різноманітні мотиви. Бракує Стороженкові і глибшого ідеологічного підходу Гоголя, хоч він і не чужий «ідеології», але приєднує свої замітки здебільшого занадто вже механічно наприкінці своїх творів або не менш механічно вставляє їх в оповідання. Про відгуки романтичної оцінки народної поезії ми вже говорили. Зустрічаємо в Стороженка і окремі релігійні зауваги: «Велика душа... разом хотіла жить на небі і на землі»; «Хрестом, як ключем, одімкнув собі врата в царство небесне» і т. д., — або моралістичні примітивні: «Не сирота той, кого Бог наділив чулим серцем і теплою душею», «Шо таке на світі щастя?» — довге міркування на кінці «Скарбу» і т. д. Але до «ідеології» Стороженка належить і його надзвичайно ідилічне сприймання всього, — і панщини, і жорстоких тілесних кар у москалях, і дикого свавілля поміщика (пор. «Прокіп Іванович», «Мірошник») — усе він приймає, як щось нормальне, та або лише посміхається або ще й вихваляє своїх диких героїв; цього всього було в 60-х роках для читачів уже занадто. Але безумовно, ще важливішу роль грало те, що стилістично романтичні оповідання здавалися сучасникам перестарілими. Для розуміння минулого України Стороженко повертається від «Чорної Ради» до «Тараса Бульби», в картинах сільського життя від Шевченка до Квітки... Іноді пробиваються в нього елементи нового стилю («натуралізму», — мабуть, не без впливу Гоголя), напр., у порівняннях людей з речами та тваринами: людина суха, «як сплющений чорнобривчик між листами псалтиря», або «пика... як новий п’ятак» і т. д. Але порівняно бідна мова Стороженка, бідна на слова з вищої сфери думки та її почування, мусила дуже обмежити його творчі можливості, зокрема можливості якогось руху до збагачення стилю, до утворення нових форм.

Найневдаліший твір Стороженка — його «драматичні картини» «Гаркуша». Це — жахливий зразок пізнішої української мелодрами. Дійові особи переходять за хвилину від наміру покінчити життя самогубством до співів та танків! Дівчата, що їх захопили розбійники, використані автором перед їх звільненням як хор та балет. Не бракує і примітивних ефектів. «Психологічний» бік дії цілком фантастичний: дійові особи закохуються одне в одного зразу ж, коли це потрібне авторові; Гаркуша — та навіть і вся його банда, зразу «поліпшується» під впливом кількох слів 18-літньої сотничихи. Як «резонерша», представниця мудрості автора, виступає 16-ти чи 17-літня дівчина. Дивно, що той самий автор, якому належать оповідання, міг написати таку п’єсу!

Сам Стороженко, розвинувши надзвичайну продуктивність протягом якихось 2 — 3-х років, замовк. Романтиці вже не було місця. Критика зустріла його неприхильно. Часи романтики після 1862 р. одійшли в минуле.

7. Лише на окраї літератури з’явився Петро Кузьменко (1831 — 67), що видрукував після 1859 р. кілька віршів, «леґенду» «Погане поле» та народне оповідання «Не так ждалося, та так склалося». Вірші його близькі і до чутливих Петренкових романсів, але ближчі до народної пісні. Чи з народної пісні, чи з Шевченка має Кузьменко свої мотиви («три дороги», «проклята могила»), епітети (місяць «білолиций» і т. д.), не знати. За романтика можна його вважати лише тому, що він не встиг перейти до виразно «реалістичних» тем.

8. Немало окремих романтичних елементів у початках поезії Руданського. Не лише баладна форма його.«небилиць» та символіка слов’янофільської поеми «Цар Соловей» мають джерела в романтичній традиції, але й слов’янофільство Руданського та, напр., його дивовижні перетлумачення поетичних термінів українською мовою. Але і стиль, і мова, і композиція переважної більшості творів Руданського, навіть і його балад, у дусі нової літературної течії — «реалізму». Лише незначні відгуки романтичної поезії зустрінемо у перших віршах галицьких поетів поромантичної доби (К. Климкевич, В. Шашкевич).






Є. Інші поети української романтики


1. Для романтичної поезії і в інших країнах характеристичні гуртки і спілки, в яких викристалізовувалася думка та з яких окремі поети черпали своє поетичне натхнення. Але для романтики характерні і усамітнені поодинокі поети та мислителі, що йдуть своїми власними шляхами, не оглядаючися на літературний загал. В українській романтичній літературі поетів останнього типу власне немає, принаймні немає самотніх поетів визначного масштабу. В пізніші роки такого типу був Куліш, але й він раніше прийняв чимало спонук від київського кола. «Самотні» поети-романтики на Україні мають другорядне значення.

2. Справді, цілком самотнім поетом є поляк Тимко (власне Хома) Падура (1801 — 70). Довгий час (від 1825 р.) його пісні розходилися в рукописах та усній передачі, видрукувано частину їх лише 1844 р. Його романтика — романтика козацтва, що змальоване в стилі «романтики жаху»:


«Козак пана не знав звіка,

бо зродився на степах,

стався птахом з чоловіка,

бо ріс в кінських стременах.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Його сльоза не спиняє,

він не любить лесних слов;

що там в небі — він не знає,

а на землі знає кров.


Сам, як дикий син природи,

де покаже мстиву твар,

красять землю, красять води

крови річки і пожар...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нам наймильше так кінчити,

якби душу чорт схватив!»


Козацьке минуле в кожному разі для нього велике: «слов’янський Маратон»: Січ —


«О мати наша! ти єдине вільне

в цілій слов’янів родині

чадо розкішне, горде, свавільне...»


Але козака Падура малює в ідилічних стосунках з поляком:


«Одна мати, одні хати,

разом в полі ставав кіш;

разом жилось, разом билось,

в однім горшку прів куліш...


Звіка вільні і свавільні,

не пускали шабель з рук;

разом в радах, разом в звадах,

Що ж урядили для внук?»


Падура наслідує почасти народні пісні, навіть думи, хоч типові пісенні вирази і рідкісні: «на могилі ворон кряче», «в тім сурми озвались» і т. д. Виразніше у нього ноти романтичні, від образів козака до краєвидів: «Вже мрачні тумани дунулись з вітром за могили...»:


«З-під хмар місяць, як птах на могилі,

тужить безсонний в небесній пустині...

Закотився місяць в хмарах,

свище буря по горах...

Сумно, сумно, місяць глибоко

за хмару в небо забіг...

Ніч була темна, вітер з нив широких

з листям з долини котив чорні хмари...»


і т. д. Певний вплив мав Падура, очевидно, на початки харківської романтики. Хоч мова його не завжди чиста («слов», «для внук», такі слова, як «щадки», «поїсущий» і т. д.), але помилки лише рідкі. До того розміри його віршів здебільшого не тонічні, але наближаються до народних, ужитих пізніше Шевченком.

3. Найвизначніший український самотній поет є Євген Гребінка (1812 — 48). Але центр його літературної ваги — його російські твори, зокрема ті, що належать до «української школи». Земляк та молодший співучень Гоголя у Ніжині, він стилістично часто вдало наслідував свого великого земляка без його глибини та блиску. Розвиток його в його російських творах — розвиток від романтики до «натуралізму». Розвиток того самого Гребінки в українських творах — розвиток від «котляревщини» до несміливих початків романтизму. На українському ґрунті він ніби залишився позаду своїх власних російських творів. Трохи чи не найбільше прислужився Гребінка українській літературі виданням альманаху «Ластівка»(1841) та тими інформаціями про романтику, головне — російську, які він постачав Шевченкові.

Почав свій поетичний шлях Гребінка переспівом «Полтави» Пушкіна (1831), певною мірою — травестійним. Цей переспів — якщо й не цілком у тоні «Енеїди», то в кожному разі травестійних місць досить, щоб цілком знищити усі мотиви боротьби за волю, що почуваються в Пушкінській поемі, та приглушити трагічно-величні ноти постаті Мазепи (та й Петра І). Досить прочитати такі рядки, як: «збиралась... песиголовців череда»; коли в Пушкіна закоханий у Марію козак «если кто, хотя случайно пред ним Мазепу называл, то он бледнел, терзаясь тайно и взоры в землю опускал», то у Гребінки його переживання змальовано так:


«Найкращий був між козаками

один ще молодий козак,

і цей з другими парубками

гарбуз ісхрумав, неборак...

Ім’я пресучого гетьмана

кусавши чорний ус, ворчав...»


Замість «на плахе гибнет Чечель смелый» Гребінка пише «і згинув Чечель, як блоха»; Кочубеїха відхиляє сватання Мазепи до її дочки словами: «Бридкий, мерзенний! глянь, поганець! Чи можна? ні, паскудний ланець!» і т. д. Але поруч із такими травестіями — місця, котрі якщо й не дорівнюють творові Пушкіна, то в кожному разі добре передають романтичний стиль його поеми. «Простацький» стиль панує і в українських листах або невеликих прозових писаннях (передмова і післямова до «Ластівки») Гребінки.

Значення його в українській літературі в його байках («приказки») та інших віршах. Байки Гребінки (всього три десятки) певною мірою є протилежністю байкам Боровиковського. Вони досить балакучі, виклад — широкий, з подробицями, іноді — не потрібними.

Живі і дотепні байки Гребінки хоч і належать до цього ґатунку, улюбленого в класицизмі, але Гребінка руйнує традиційну форму. Відходить він у байці і від типової для українського класицизму травестії; жива і чиста мова, має лише небагато вульгаризмів, хоча Гребінка пише для селянина або вкладає оповідання в уста селянина. Ось приклад коротшої байки «Ячмінь»:


«Син

Скажи мені, будь ласкав, тату!

чого ячмінь наш так поріс,

що колосків прямих я бачу тут багато,

а деякі зовсім схилилися униз.

Мов ми, неграмотні, перед великим паном,

мов перед судовим на стійці козаки.


Батько

Оті прямії колоски

зовсім пустісінькі, ростуть на ниві даром,

котрі ж поклякнули — то божа благодать:

їх гне зерно, вони нас мусять годувать.


Син

Того ж то голову до неба зводить драть

наш писар волосний, Онисько Харчовитий!

Аж він, бачу...


Батько

Мовчи! почують — будеш битий.»



Почасти сюжети байок перейняті з чужих літератур (Красицького, Крилова). Чистота мови та зразкова композиція роблять байки Гребінки важливими представниками цього ґатунку в українській літературі.

Кілька окремих ліричних віршів — здебільшого пісні, з типовими для другорядних поетів української романтики сентиментальними настроями журби. Найвідоміша з них «Ні, мамо, не можна нелюба любить» зробилася міщанською піснею, як, до речі, і кілька російських віршів-пісень Гребінки.

4. Осип Бодянський (1808 — 77), дуже відомий як видавець українських пам’яток, що майже ціле життя прожив у Москві, в раніші роки життя виступив як український поет. Здається, під впливом Максимовича в Московському університеті він звернувся до студій народної поезії, його дисертація «О народной поэзии славянских племен»(1837) належить до перших романтичних розвідок на цю тему в російській літературі. 1833 — 5 рр. він друкує кілька віршів та окремою книжкою (псевдонім «Ісько Материнка») «Наські українські казки». Романтичні мотиви (національні — «епітафія» Богдану Хмельницькому та вірш «Кирилу Розуму» та казкові — три казки) оброблено дуже примітивно, чистою та простою, але мало поетичною мовою. «Казки» — наївна спроба «етнографічної романтики».

Ніби пов’язує свої оповідання з народними переказами із свого села Хома Купрієнко, що видав 1840 р. «Малороссийские повести и рассказы». Стилістично та тематично вони дуже безпорадно наслідують Гоголя: «Недобрий віщун» — історія відьми-упириці, «Втоплениця» — нагадує «Майскую ночь» Гоголя. Утоплениця-панночка допомагає одруженню двох закоханих селян; «Як нажито, так і прожито» — варіант «Ночі під Івана Купала» Гоголя, це історія селянина, що за скарб продав душу чортові «Ні! не втечеш...» — оповідання про відьмака, що по смерті ходить з могили до своєї жінки. Літературно ця фантастично-етнографічна романтика дуже примітивна.

Так само етнографічний характер мають і фальшовані думи О. Шишацького-Іллича (1828 — 59), що є так само продуктом романтичної літератури, як і фальшовані думи, видані Срезневським. Власні вірші і поеми Шишацького, видані в Чернігові двома збірками 1856 — 7 рр., невисокої якості.

5. Два поети з Полтавщини, що життя їх обох проходило манівцями поза тісними зв’язками з українськими літературними колами, дають зразки тієї романтики смутку та журби, якої найвиразнішим представником був М. Петренко. Це Віктор Забіла (1808 — 69) та Олександр АфанасьевЧужбинський (1817 — 75).

Забіла варіює на різні лади ту саму тему «Сонце сходить — я нужуся, а заходить — плачу», «цілий вік свій усе плачу на лиху годину», мотивуючи свій смуток нещасним коханням:


«Повіяли вітри буйні

з холодного краю,

розлучили з дівчиною,

котру я кохаю...

... котру люблю дівчиноньку,

тієї не бачу,

довго й чутки я не маю

про милу дівчину...»



Замість соловейка поет хоче слухати пугача:


«Пугач мені так годиться:

стогне — не співає...

Нехай стогне коло мене

та смерть возвіщає...

Одно мені тепер в світі

тільки вже зосталось

щоб скоріше серце моє

з світом попрощалось».


Щирість почуття не компенсує однотонності настрою, браку ориґінальних образів та бідності почасти не дуже чистої мови. Чужбинський, що писав і численні прозові російські твори, тримається тону чутливого романтичного романсу-пісні. Його вірш:


«Скажи мені правду, мій добрий козаче,

що діяти серцю, коли заболить?

Як серце застогне і гірко заплаче,

і дуже без щастя воно заквилить?» —


здобув надзвичайну популярність. Поруч із цим Чужбинський уже вдало наслідує народні пісні:


«... Козака згадайте,

котрий десь то на чужині,

сердега убогий,

піде шукать поміж людьми

своєї дороги,

котрий вік свій промандрує

з пустими руками,

вставаючи й лягаючи,

вмиється сльозами...

... травка зв’яне, травка зсохне.

коню вороному,

отрутою вода стане

мені, молодому.

На тій шовковій травиці

багато отрути,

а з тієї криниченьки

пив мій ворог лютий.»



Або малює українські пейзажі:


«Мов синяя стрічка, Донець під горою,

круг його ліси та широкі луги;

мов килим зелений здаються весною

у квітах пахучих його береги...

А там зеленіє гора за пісками,

через гору стежечка геть простяглась,

пішла по байраках, горами, степами...»


Романтика Чужбинського знає й минуле, але лише «незабутнє, стародавнє» і т. д. Навіть поезія Шевченка для нього лише співи «на руїнах Січі...»

Добре змальовані образи Чужбинського псує його часто невдала мова: «на тій травиці... багато отрути», «мов килим... здаються... береги», «через гору» і т. д.

Романтиком є й Семен Метлинський, брат Амвросія. Його збірки («Мова з України» 1858, 2-га частина 1864) майже цілком наслідує народну поезію, вірші Амвросія Метлинського, Пушкіна та Лермонтова. Перевага сумних мотивів залежить від взірців автора, але дозволяє нам згадати його разом з визначнішими українськими меланхолійними романтиками.

Цікаво, що другорядні поети української романтики, наслідуючи Шевченка, не потрапляють іти за ним ані в його віршовому ритмі, ані в його римах.

6. Характерні для української літератури подиву гідні твори мішаного стилю, не без впливу романтичної форми байронічної поеми писані поеми (вплив російських письменників та Шевченка), що не підносяться над рівнем травестії (іноді без наміру автора). Треба згадати «Вечорниці» П. Кореницького (1841), де поєднуються стиль «Енеїди» з запозиченнями з Пушкіна; «Вовкулаку» Ст. Олександрова (1841) з романтичним сюжетом; ідилічну поему «Наталя»(1844) та авантюрну «Гарасько» (1845) — наслідування «Кавказского пленника» Пушкіна — М. Макаровського (1783 — 1846) та ще 1855 р. «До чумаків» та «Гайдамаків» П. Морачевського (народ. 1806). Як ми бачили, і Гребінка не утримався від елементів травестійних, переспівуючи романтичну «Полтаву». Є такі елементи і в (невисокої вартості) баладах (серед них «Івга» — переспів славнозвісної «Ленори» Бюрґера) та інших перекладах Білецького-Носенка. Кілька анонімних творів, друкованих та рукописних, дійшло до нас (серед них навіть фраґмент великої поеми «Кочубей» з р. 1828), — майже всі вони репрезентують той самий мішаний стиль — вплив «котляревщини» нелегко було перебороти. Але «романтичні» поеми з такими рядками, як:


«А я кобзу лиш настрою,

ту, що в Орфія украв,

під Парнаською горою

як в шинку із ним гуляв...


А грек, набивши добре шлунок,

сміявся та лигав пивце...

...наша кобза в Петенбурсі

колись то буде грати в лад»


і т. д. можливі лише там, де немає ніякої цікавості до проблем літературного стилю.

7. Поруч із Падурою ще кілька польських письменників писали українською мовою. Вірші Антона Шашкевича, «короля балагулів» — лише жарти. Спиридон Осташевський (1797 — 1875) видав 1850 р. «Півкопи казок для веселого мира», а 1869 «Півсотні казок для веселих людей» — це перекази народних леґенд не без травестійних нот. Майже цілком забуті інші польські поезії українською мовою К. Ценґлєвича, Яна Позняка, Л. Венґлинського.






Ж. Значення української романтики


1. Вплив романтики на пізнішу українську літературу значний: те, що романтика дала українській літературі найбільшого поета нового часу, значною мірою спричинилося до надзвичайної сталості романтичного впливу. Інша, нешевченківська романтична традиція, що перетривала часи романтики, є традиція чутливого та сумного романсу, що тяжіє до народної пісні. Впливи романтики — почасти формальні, почасти тематичні. Наслідуючи Шевченкові вірші, щоправда, якимось чином усе переводили їх на ритміку, відому з російської або німецької поезії та з вірша інших романтиків, на нормальні тонічні ритми, чим своєрідну красу Шевченкових віршів цілком знищували, як це ми бачили в Куліша. До того зовсім не звертали уваги на інші властивості Шевченкових віршів, напр., їх «інструментацію»(див. вище Д. 5). Отже, при всій зовнішній на перший погляд схожості вірша пошевченківських часів з Шевченковим, вірш наслідувачів Шевченка завжди залишається сухим, одноманітним та гармонійно бідним. Далеко більше впливу мала тематика української романтики — і передусім знов Шевченка — на літературу українського «реалізму»: з одного боку — ідеалізація козацтва, з іншого — трагічні теми з селянського життя міцно входять у традицію прози та драми українських. Якщо тематика селянського горя — цілком природна в «реалістичній»драмі, то романтика козацтва, власне, цілком виходить поза межі «реалістичної» тематики, швидше вже міг би реалізм піти слідом «Чорної Ради», з її соціальною проблематикою, але роман Куліша традиції не утворив. Великою мірою впливові саме романтичної літературної та наукової традиції треба приписати всі козацькі теми довгих десятиліть. Не без впливу романтичної, а саме Шевченкової тематики, є і трагічне забарвлення таких численних драм з селянського побуту. І в Кропивницького, і в Карпенка-Карого, і в Старицького знайдемо не лише цю тематику, а навіть і певні окремі мотиви та постаті байронічних поем Шевченка. Але дуже поширені окремі натяки, відгуки, мотиви з романтичної поезії в пізнішій українській літературі.

2. Проте, хоча й значні впливи літературного матеріалу романтики в пізнішій літературі, але «реалізм» їх ще міг «перетравити», надати їм свого власного виразу, свого власного оформлення: боротьба козацька — як боротьба за соціальну справедливість, інтерпретація трохи не всієї романтичної літератури, як «народолюбства» певного реалістам близького типу тощо. Інакше стоїть справа з романтичною ідеологією. З неї реалізм перейняв кілька мотивів, цілком змінивши тим самим своє «реалістичне» обличчя. Поперше, відкриті романтикою як високовартний елемент народного життя звичаї, побут, вірування народні та народна поезія залишилися в межах мистецької уваги українського реалізму. Вони навіть часто закривали від реалістів те, що їх власне цікавило або мало б цікавити: c о ц і а л ь н і умовини народного життя. «Етнографічний реалізм» є якимось поєднанням реалістичних намірів з романтичною традицією. Так само не зникло в період українського реалізму романтичне захоплення минулим, зокрема; козаччиною, яку, щоправда, реалізм «стилізував» на свій кшталт, і етнографізм, і захоплення минулим були, на жаль, у порівнянні з романтикою, підупадом: в етнографічному матеріалі бачили вже не глибоке єство народного духу — шлях, яким можна було прийти до пізнання характеру народу, а бачили лише, в кращому випадку, «народну мудрість», дуже примітивну мораль, а в гіршому — просто матеріал, без глибшого значення. В історичному минулому не шукали специфічних рис певної доби та історичного моменту, а здебільшого лише витлумачували його в дусі потреб сучасності, цілком закриваючи досить барвисте та повнокровне українське минуле сумним та занепалим українським життям 19-го віку. Без романтичної спадщини український реалізм напевне був би ще біднішим на теми та ще менш ідеологічним, аніж він був насправді.

Новим було і розуміння романтикою єства нації та процесу її життя. Нація як цілісний організм або «особа вищого ступеня», життя якої випливає з одного джерела («сер. це» Куліша), звичайно, для часу реалізму — уявлення занадто «містичне». Але, без сумніву, доба «реалізму» не дійшла б і до свого поверхового розуміння нації, якби не те виховання, що його давала поколінням української інтеліґенції романтична література. Але ще важливіша та зміна, що її внесла романтика в розуміння процесу життя української нації. В часи доромантичні загальним уявленням було, що українська нація або вмерла, або вмирає; ще пізніше Гулак-Артемовський міг висміювати Куліша, що говорив про «козацьку матку»(Україну), що вже вона вмерла, і поруч із несмачними дотепами на адресу Куліша, що, мовляв, «слинить» з цього приводу, він міг лише попрощатися з нею по панахиді словами «царство їй небесне». Романтика принесла уявлення про «національне відродження», про «воскресіння» нації, і це слово та це уявлення залишилися, незважаючи на зміну основних точок зору на єство нації, в усі поромантичні періоди! А саме, як і романтики, що надавали такого надзвичайного значення «слову» та літературі, пізніші українські ідеології усі зв’язували відродження нації з літературно-мовною реформою Котляревського, хоч після неї національне життя ще довго йшло шляхом дальшого підупаду.

Поруч із суто літературними та національними елементами романтичного світогляду залишилося в «середнього українського інтеліґента» в пізніший час багато і окремих, хоча й незначних, елементів романтичного погляду на світ та життя. Але це належить уже до питань історії культури.

3. Найважливіша риса та заслуга української романтики — це те, що вона свідомо поставила собі завдання утворити «повну літературу», яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства. Прагнення до «повної літератури» знайшло своє втілення переважно в утворенні «повної мови», мови всебічної, придатної в усіх сферах літератури та життя. Щоправда, почасти через політичні умови, почасти через значний розклад національного обличчя українського народу, чи ліпше — його вищих верств, свого практичного втілення прагнень романтики не досягнуло: була, може, певна ілюзія «повної літератури» — але насправді майже не було драми, один роман та кілька оповідань не можуть утворити прозу... Коли порівняємо віршописання романтиків з численними віршами бароко, то порівняння це буде теж не на користь романтики. Але в ідеалі вся література знайшла собі певну мету, до якої могла прямувати далі! Після перерви п’ятдесятих років романтики могли далі працювати над завданням, яке вони раніше перед собою поставили. До їх праці над утворенням «повної літератури» тепер, у 60-ті роки, приєдналися представники нового покоління, «реалісти». Справді, їм удалося куди ближче підійти до ідеалу «повної літератури» хоча б кількістю та різноманітністю ґатунків творів. Але широта та повнота літератури реалізму сильно зменшується через прагнення «реалістів» відбивати в своїх творах «дійсне» сучасне життя українського народу; а поскільки народ складався переважно з селянства, то селянська тематика домінує в величезних розмірах. Куліш, при всьому розумінні потреби повної літератури, частину своїх творів написав по-російськи, без сумніву, почасти через брак видавців, читачів та через цензурні умови. Але і в «Чорній Раді», і в пізніших поемах він не лякався й найвищих ідеологічних тем. Він не боявся писати для «небагатьох» або для «майбутнього читача», якого самі твори «високого стилю» мусили підготувати, витворити. «Реалісти» свідомо ухиляються від «високої» тематики, почасти, зрозуміло, теж через цензурні умови, але почасти і через те, що їх взагалі ця тематика не цікавить, та вони вже ніяк не намагаються підготувати нового читача з вищих класів. Кращою була ситуація лише в Галичині, що чимало спричинилося пізніше до провідної ролі Галичини в українському русі.

4. Поезія української романтики зацікавила й чужу, звичайно, в зв’язку з усією ідеологією романтики — переважно слов’янську романтику. Все ж переклади поглядно нечисленні. Крім чеських, перших у часі, в основному переклади з Шевченка, маємо численні переклади в південнослов’янських літературах — у болгарів та сербів, так що можемо говорити про вплив Шевченка на південнослов’янські літератури. Добрі переклади Шевченка мають і поляки (головне — переклади Совінського та Кондратовича-Сирокомлі). У російській літературі теж є численні, але, за малими винятками, слабкі переклади.

Та важливіші, здається, відгуки української народної поезії, відкритої саме романтиками. Такі відгуки, наслідування козацької тематики, наприклад, зустрінемо в чехів, а головне — в словаків. Навіть у німецькій літературі після 1840 р. знайдемо невелику групу творів з українською тематикою: поруч із виданими 1845 р. Боденштедтом («Поетична Україна») та 1848 р. Вальдбрюлєм («Балалайка») українських пісень, 1841 р. вийшла ориґінальна збірка віршів на українські теми «Українські пісні» А. М. Йохмуса-Мавріціюса, поеми «Мазепа» Г. Е. Штебіша 1844 р., «Ґонта» Р. фон Ґотшалля 1850; романтично забарвлені трагедії К. Ю. Штарка «Бій під Полтавою»(1855), Р. фон Готшалля «Мазеппа» (такі 1865 р., перекладена українською мовою Федьковичем), та історичний роман «Мазепа» А. Мюцельбурґа (1860). Вже 1831 р. Шаміссо передав, на жаль, лише частину, «Войнаровського» Рилєєва чудовими німецькими терцинами; гірший, але повний німецький переклад «Войнаровського» видав І. Ґоловін 1847 р. Коло 1840 р. з’являються німецькою мовою переклади польських «українських повістей» М. Чайковського. Внутрішній зв’язок у розвитку цієї українсько-німецької романтичної літератури ще зовсім не досліджений.

5. Історична світова заслуга романтики — «відкриття» народної поезії та значна участь у виробленні новітнього «історизму». Ці заслуги має і українська романтика. Вже численні збірки українських народних пісень постали з романтичного захоплення народною поезією. Навіть кілька збірок, що вийшли пізніше, зобов’язані своїм постанням романтичному захопленню. Головне — наукові збірки самі, без романтичної віри, що в народній поезії захований глибокий ідейний зміст, що в ній сконцентроване єство народного духу, ніколи не могли б привести до розповсюдження тематики народної пісні, до вживання її засобів у професійній поезії. Поромантичний період далі працює над народною поезією, її збирання та дослідження посунулися значно вперед. Зникло ідеалізування народної поезії, на яку почали дивитися лише як на етнографічний, історичний та літературний матеріал.

Звичайно, не звертається уваги на те, що українська романтика відіграла величезну роль у дослідженні української історії, бо відкриття та видання головних джерел гетьманського періоду є безсумнівною заслугою романтиків. Хоча яке некритичне було спочатку захоплення «Історією Русів» та й іншими літописними та пісенними матеріалами, але не можна забувати й того, що романтики з їм властивим прагненням знайти в минулому те, що від сучасності відрізняється, що для минулого характерне, йому та лише йому властиве, зробили чимало, щоб перебороти некритичне ідеалізування української старовини. Наукова спадщина Костомарова і Куліша великою мірою пов’язана з їх романтичним світоглядом. І коли дальший розвиток історичної науки далеко залишив за собою старі романтичні дослідження, то зовсім інакше стояла справа з літературним використанням історичного матеріалу. Шевченко або Куліш дали спроби освітлення минулого України в його величності, але зуміли підійти до минулого України як до живого життя, різноманітного та різновартного; в часи «реалізму» починає натомість панувати в історичному романі та драмі ідеалізація минулого, цілком некритичне уславлення його; цілком втрачено всяку здібність критично поставитися якщо не до минулого в цілості, то хоча б до окремих його явищ.

6. Найбільші заслуги української романтики в формальних досягненнях її літературної продукції. Ці досягнення не лише заслуга генія Шевченка. Бо більшість тих основних формальних рис, що їх завдячує українська література Шевченкові, вже до Шевченка виступає в поетів української романтики. Головна риса — перехід від мовної традиції Котляревського, тобто травестії, з однобічним добором слів з забарвленням якоїсь незвичайності: вульґаризму, комічності, рідкості і т. д., до утворення нової мови, нормалізованої та придатної для серйозних поетичних ґатунків, для вислову почувань і думок «повної нації». Витворення нових форм, як романтичні балади або «вільна поема» і т. д. та їх стилістична українізація — так само подвижницька праця романтиків. Музичність поетичної мови — основна вимога романтичної поетики — зобов’язана своїми найбільшими успіхами Шевченкові. Форма вірша робить дальші успіхи, остаточно відмовившись від старого силабічного вірша; але поруч із розвитком перейнятого від росіян «тонічного» (на наголосах збудованого) вірша, зустрічаємо ориґінальне наслідування народнопісенного вірша в Шевченка, — Шевченків вірш, як згадано, дивним чином не знаходить у межах романтики наслідування!

Найбільше враження від формальних успіхів романтики дістанемо тоді, коли придивимося ближче до того нехтування формальною стороною твору, яке зустрічаємо часто в період «реалізму».

7. Кінець української романтики не був такою природною смертю, яку знайшла романтика на Заході або в наших близьких сусідів, де певно пересичення романтичним стилем привело до різкої зміни літературного напряму. Важко було «пересититися» тими нечисленними творами, які дала українська романтика. Кінець української романтики та перемога нового стилю були зумовлені великою мірою причинами позалітературними — соціальним розвитком, що вимагав нової літературної проблематики, а ще більше — розвитком західних та сусідніх літератур, зокрема російської, яка в цей час так рішуче вплинула на українську, як ніколи до того. Відома річ, ми не можемо собі уявити, щоб романтична література трималася на Україні ще десятиліття після її занепаду в усій Європі, — українська література, як і всяка інша, живе в тісному зв’язку з літературами інших народів. Але процес літературного розвитку став на Україні в цей час процесом «неорганічним», майже виключно наслідуванням чужого розвитку. Певну своєрідність український «реалізм», щоправда, має, але ця своєрідність є майже цілком неґативного характеру, насамперед рішуча перевага селянської тематики; інші напрями розвитку «реалізму», напр. психологічний роман, що дав усюди найкращі квіти реалістичної літератури, на Україні залишилися в зародках. Близькість до життя, якої вимагала реалістична поетика, знайшла собі парадоксальним способом вираз у звуженні тематики літературних творів до тем «селянських». Досягнення романтичної літератури на шляху до «повної літератури» опинилися під загрозою, незважаючи на надзвичайний зріст літературної продукції та на її почасти добру якість.



  


Еще материалы по этой теме в сети :






Обсудить статью на форуме


Клуб романтических знакомств
Реклама







Место для рекламы





все диеты мира, худеть очень просто, легко и быстро

100
dating top separator

2006 Украинская хата При использовании материалов ссылка на сайт обязательна!